Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ КОБЗАРЯ».

«Десятилетие от 1847 до 1857 года было самое бесплодное в малороссийской словесности», – сказав Куліш. «[…] аж смутно дивиться на ті шпаргали, що понаписували в останні роки різні співаки, такі, що одно другого дурніші», – писав Костомаров Шевченкові в січні 1858 року.

Звісно, не все було так погано: у 1850-ті роки запізно видавали дебютні книжки автори, котрі починали років на двадцять – двадцять п’ять раніше, як Левко Боровиковський або Олександр Чужбинський. Але то було справді межичасся: доба романтичної поезії вже закінчувалась, епігони Шевченка ще не прийшли; кінець старого поетичного покоління і очікування нового; рай для графоманів.

Герой роману Турґенєва «Рудин» (1856) розводився про те, як просто бути малоросійським поетом: напиши «Грає, грає, воропає» і друкуй. «Малоросс прочтет, подопрет рукою щеку и непременно заплачет, – такая чувствительная душа!» Тут, звісно, слід враховувати і любов персонажа до парадоксів, і загалом презирливе ставлення Турґенєва до української літератури («Тешьтесь, тешьтесь, милые дети»). Але не будемо забувати й про тих реальних авторів «седе козачына Наливайко на кургане», котрі дали привід Турґенєву поглузувати, як за півтора десятиліття до нього давали такий же привід Бєлінському.

Деяких із них буває навіть по-людськи шкода: священик з Ніжинщини Петро Огієвський видав 1856 року збірку «Думки на могилі», написану після смерті шістнадцятирічної доньки Орини.

Де ти, доню моя мила!

Де ти? відгукнися!

Промов мені хоть словечко

Або в сні приснися.

Рік минає, як я тебе

Донечку, не бачу,

Як я радощі не знаю,

Як я гірко плачу.

І так – тридцять сторінок одноманітних коломийок і загальних місць, за якими стоїть горе, трагічно нездатне знайти власні, а не затерті слова.

І хіба ж він один!

Куліш уже на початку 1860-х підсумував естетичну програму цього нездоланого грона: «Ото, мабуть, начитався панич Кобзаря: – “ке й собі напишу!..”» Втім, Куліш був ладен зарахувати до графоманів майже усіх, від Боровиковського до Костомарова, а наприкінці сумного переліку він зазначив: «Остается упомянуть еще, как о замечательных по отсутствию какого-либо дарования, сочинениях братьев Карпенков, между которыми трудно решить, кто кого превосходит бездарностью и каким-то цинизмом пошлости».

Справді, Григорій та Степан Карпенки навіть на тодішньому сумному тлі були персонами непересічними – і за бездарністю, і за напором самопромоції. Особливо Григорій: горбань, що з дитинства страждав на параліч ніг; на поштовій станції познайомився з Ніколаєм І, подарував йому свої твори і став користатись підтримкою двору; був арештований за шахрайство; із в’язниці надіслав неправдивий донос про замах на царя; спонукав селян до спротиву поліційній владі; привласнював чужі кошти; завалював ІІІ відділ і особисто царя Алєксандра ІІ листами; врешті всім набрид, і його вислали на батьківщину, де він знов потрапив до в’язниці… і так далі. На Куліша він образився неймовірно і не раз згадав свого кривдника в передмові до книжки «Великодна украйінська посполіта малороссійська пісьня на віковічно-славный девъятьнадцятый день місяца февраля тысяча-вісім-сот-шісьтьдесят перваго року. Для фортепіано. С предисловіем, портретом автора, приложеніем восьми Малороссийских національных танцев и Козак-Полька Малорос. Грыцька Карпенка 2. Краснянця-Васыльківського» (1862). Отже, передмова. Богдан Хмельницький героїчно возз’єднав Україну з Росією… а для Куліша навіть благонадійність і справедливість тхнуть «цинизмом пошлости»… а підозрілі особи, що гуртуються навколо журналу «Основа», «предполагают завести во всей Малороссии училища, гимназии, университеты на малороссийском языке», а звідси вже недалеко до відновлення Гетьманщини. «Пламя, пожар, кровь, слезы, рабство, своеволие! фу!..» А от моя система малоруської орфографії… а от Куліш…

На противагу братові, Степан Карпенко (я згадував його як одного з перших у ХІХ столітті авторів україномовної прози) був людиною мирною і звичайною, актором і співаком, «васильковским соловьем киевской Украины», як він себе іменував, автором таких поезій:

Світе Божий, Божий Світе!

Який ти хороший!

Та як тяжко, ох як важко

В тобі жить без грошей!

А ще ж був Андрій Ващенко-Захарченко, автор драматичних жартів на кшталт «Оглядівся, як наївся, или Коли б не вовк та не собака, був би Гpицькові гаpбузяка», а також сіквела до «Мертвих душ»: Гоголь не закінчив, то хтось же мусить!..

Та інші, та інші…

Втім, ось вам доказ того, що навіть в останнього графомана можна знайти хоч щось путнє. Григорій Карпенко переповів казку про Сірка, найкраще відому нам як мультфільм «Жил-был пес». В його версії вовк змушує собаку дати жахливу клятву:

«– Ну говори ж за мною; та гляди, не помиляйся, кажи дуже кожне слово. – “Щоб я з собаки доброго зробився чоловіком злим і ледачім, а зробившись чоловіком злим і ледачім, в додаток такому нещастю, оженився на київській дівчині і, одружившись, жив у неї в приймах, та щоб тої дівки, сиріч моєї жінки, була рідна мати, однім словом, щоб я зробився чоловіком і мав київську жінку з тещею! тоді як я зражу і скривжу в чим-небудь проти умови вовкам!”

– Ух! братіку вовче, як страшно, на силу вимовляв слова, так зуб на зуб не попаду, аж циганський піт мене проняв. Слухай, вовче, чи не можна б так, щоб хоть і жениться, та не на київській жінці!

– Е, ні, брате, дзуськи!.. що ж то і за кара буде, як не на київській жінці?.. ні, лебедику, на київській […]».

Найменш шкідливим з усіх був Олександр Шишацький-Ілліч (1828–1859). Все своє коротке життя (він помер від сухот) цей чернігівський етнограф збирав матеріали про дорогу його серцю Олишівку, думи і пісні (які надсилав Кулішу і Амвросію Метлинському), прислів’я і приказки (тисячу чотириста він надрукував 1857 року окремою книжкою, а всього записав рази в три більше), казки, легенди тощо. У 1854–1859 роках Шишацький редагував неофіційну частину «Черниговских губернских ведомостей», до участі в якій залучив багатьох інших чернігівських українолюбців.

Але цього йому було замало. Він видав поетичну збірку «Українська квітка» (кн. 1–2, 1856–1857), і фінал одного з віршів миттєво став притчею во язицех. У пісні «В саду вишні да черешні…» Шишацький проголосив себе суперником українського тотемного птаха – соловейка. 

Ой співай же, соловейку,

Так любо та фацько,

Як співає про любощі,

Про коханнє та про очі –

Лександер Шишацьки[й]…

Можливо, це – барокове вписування свого імені в текст; показово, що подібні сліди давньої поетики зустрічаються і в іншого чернігівця – Леоніда Глібова (йому, до речі, вірші Шишацького подобались). Я все ж думаю, що це автоматизація прийому на схилі вже не усвідомлюваної традиції.

Але й на цьому Шишацький не зупинився.

«Сколько у нас есть курганов, могил, городищ, урочищ с интересными об них рассказами и преданиями; сколько есть народных дум, легенд, народных живучих песен, исполненных прелестью простоты и глубиною чувства и в которых дух народа выливается светлою, кристальною струею со всеми изгибами и мелочами […]. Поневоле нужно признаться, что много еще у нас есть сокрытого золота, но некому собрать, промыть и очистить это золото для науки».

Дивно було б, якби з такою настановою йому нічого не пощастило розшукати. І справді, він знайшов рукопис нікому тоді не відомого поета кінця XVII – початку XVIII століття Климентія Зиновіїва; грошей на видання в Шишацького не знайшлося, і опублікував ці твори Куліш. А 1855 року «Черниговские губернские ведомости» надрукували взагалі унікальний текст, «Сказку про бога Посвыстача» – власне, ніяку не казку, а думу, в якій, хай і непевно, відобразились вірування давньоруських, язичницьких часів.

«Страшно подумать, сколько еще в наше время гибнет сокровищ народного духа, по недостатку таких людей, как Шишацкий-Иллич! – писав Куліш в «Записках о Южной Руси», де передрукував «Сказку…». – Открытием этого памятника южно-русской народной поэзии он сделал в ее истории эпоху, и его заслуга не уступает заслуге графа Мусина-Пушкина, первого издателя “Слова о Полку Игореве”».

І це було б справді так, якби не одна дрібниця: на відміну від «Слова…», дума про Посвистача – фальсифікат від початку до кінця.

Вже Костомаров у рецензії на «Записки…» висловив сумнів у автентичності «Сказки…», а через півтора десятка років Антонович і Драгоманов не лише впевнено назвали її підробкою, але й додали до переліку гріхів Шишацького ще два твори, надруковані Метлинським як народні, – «Про Малого Гарею» і «Про бесурменів». Як писала з поетичною точністю Катерина Грушевська, «Сказка про бога Посвыстача» – «се останній з могиканів попередньої доби ненаукових поглядів на народню творчість». Саме так: Шишацький завершує традицію, розпочату «Запорожской стариной».

Фаховому читачеві варто прочитати будь-який з псевдонародних творів Шишацького, аби побачити їхню фальшованість, але для покоління, виплеканого думами Срезневського, все було не так очевидно. Куліш, прочитавши відгук Костомарова, знавіснів (це була його природна реакція на будь-яку критику) і висунув, серед іншого, такий незаперечний доказ: «[…] г. Шишацкий-Иллич, автор безобразных произведений на малороссийском языке, не мог возвыситься до такой живописной простоты, как например в уцелевших от искажения стихах: Став Бог християнський бурю піднімати, / Да круглеє синє море із свого ложа вивертати […]».

Це не вперше і не в останнє Куліш напустився на «Українську квітку» Шишацького. Особливо його дратували рядки:

Чи є де в світі таки[й] край,

Як наше Руське Государство,

Щоб так він цвів, неначе рай,

Щоб на півсвіта мав він панство?

Значно пізніше виявилось, що в рукописі Шишацького було «Чи є де так багатий край, / Як наше Руськеє Гетьманство…» Нюанс. Але – що надруковано, те надруковано, і в політичному аспекті Шишацький також наслідує авторів 1830-х років: можливість заявити про свою осібність купується ціною підкресленої лояльності.

От іще один приклад: Семен Метлинський (? – після 1867), брат більш відомого поета Амвросія. Метлинський сидів у Гадячі, мав найнижчий чин – колезького реєстратора, збирав пісні й надсилав брату, складав словник слів, уживаних в рідному повіті (не опублікував), та етнографічні відомості про той-таки повіт (не опублікував; все це лежить в петербурзькому архіві Російського географічного товариства, членом якого він був).

1858 року в Києві Метлинський опублікував перший випуск («поділ») поетичної книжки «Мова з України» під псевдонімом С. М. Родина. Рецензія: «Малороссийская литература не нуждается в подобных брошюрах». 1861 року, вже як Марко Онук, видав «годину першу», тобто першу дію, драми «Мотря Кочубеївна». Рецензія: «Добродієві Маркові Онуку здається, що тільки підбав у московську мову “ы” та наших українських кінчиків, то й буде по-нашому». Метлинського це не зупинило, і через три роки в Полтаві вийшли «Години: друга, третя, четверта і п’ята». «Грать на теятрі» можна тільки з дозволу автора!

У вступі до «Мови з України» Родина пояснював, що мета книжки подвійна: «высказать отличительные сведения [малорусского] простонародного наречия» та навіяти простолюду «нравственные и религиозные мысли». Як і слід було чекати, подальші твори цілком бездарні й прикметні одним: Шевченків вплив на них мінімальний, хоча вже за кілька років для українських поетів він буде неуникним. Родина просто епігон дошевченківських романтиків – а втім, і російських: подекуди відчутні Пушкін і Лєрмонтов.

Але два вірші Родини я наведу із задоволенням. Три роки як помер Ніколай І – здавалося б, можна вже й не курити фіміам, але ні! Справжній «землячок», духовний спадкоємець Основ’яненка, не втратить нагоди показати, як він любить богоданну владу. Можна, звісно, припустити, що ці вірші, які відкривали збірку, – лише «паротяг», аби цензура не прискіпувалась до невинної книжки. Припустити можна. Можна, звісно, й 1987 року вступати до лав КПРС, писати вірші про радості комсомолу, а потім розповідати, як «знову влізаєш у танк»…

Діти! Не будьте такими, як С. М. Родина!

Олександр Шишацький-Ілліч

Сказка про бога Посвыстача

Стариє люде кажуть, що колись були люде зовсім не таки, єк тепереньки; були, кажуть, і великіє та гонкі́є так, що одна нога, примірно сказать, нам по плече досягала, а в наших хата́х тепереньки їм і жить би не по мірі. Сказано, пора од пори усе маляться. – Колись, кажуть, – Бог то його знає, уже коли се буде, – зростуть такі люде, єк у нас мурашки́, да тогді уже, поговорують, і конець світу буде. Бач, кажуть стариє люде, да Бог-то його знає, видкуля вони сеє уже знають, – чи то їм уже такеньки прадіди розказали, чи інак як, Господь їх знає!.. Як-то воно буде таке, що люде так ізживуться, що єк комашки ті стануть! – Аже ж то, єк подиви́ться на теперешнього чоловіка, дак іще либонь не швидко таке мале переробиться, і світ іще замісь довго стоять буде. Не нам, бач, дождать сього, хіба вже діти наші чи внуки, або й далі!..

Да то сказано, що люде сі великіє були зовсім не те, що ми, християне; у їх і бога якось і́нак звали, – кажуть, Посви́стач єкись. Він, кажуть-то, установляв годину усюди, а більше нічого і не знав; об другім чім другіє знали і порядок свій давали…

Так-то було колись, про що вам стара Гу́йдиха верзякає… (При этом рассказчица улыбнулась.) Сказано: старому брехать – не ціпом махать…

Ото, кажуть, – слухайте ж, бо се вже справедна́ казка починається! – у сих великих людей старші́й єкись був Князь, да задумав він жениться, щоб по собі було кого на царстві зоставить. Став сей Князь людей своїх ззивать. Зійшлися усі стариє, розумни голови, що совіт давали свойму Князю; він їм і каже:

«Оце, слуги мої вірниє!

Нам треба знать,

Кого посля мене на царство зоставить,

Щоб вами,

Розумними головами,

Добре-предобре править,

Часом моєї смерти, щоб ви знали,

Кого царьовать поставить».

От, йому і кажуть:

«Ще ти, наш старшій Князю, наша голова народна,

Ще ти сам можеш добри[й] совіт дать
І своїм розумом помірковать,

А коли дозволиш, дак ми тобі от що скажем…

Не прикажи нас казнить і рубать,

А позволь нам тобі красную княгиню достать;
Позволь корабелі стругать,

Да на сине море виїжджать».

Тут старшій Князь усміхнувся…

Повелів кораблі знаряжать
І нові будовать;

А в кораблі війско насажувать
І кадки́ меду уставлять,

Щоб було з чим по синьому морю гулять

Да красную княгиню затримать
І шановать.

Єк зобрали ж да збудовали кораблі,

Тогді став Князь у волосяну́ да́ху одягаться

Да золотим череслом пудперя́зуваться,

Стали вірниє слуги його на майданах громадиться

Да свойму богу Посвистачу молиться,

Щоб він їм годину дав

Та моря не турбовав.

Стали за сим вони збираться
Да корабелі свої у море випускать;

Стали корабелі свої чайми пудимать;

Єк стадо лебедюв вони од берега одпливали,

По синьому морю єк бджоли сновали,

Що аж море собою, неначе хмарами тими,
Крийма-укривали.

Їде Князь старшій з своїм військом по круглому морю

До землі Християнської,

Щоб там у ляк своїми кораблями усіх постановити
І собі красную княгиню в замужжє достати.

Єк стали вони до Християнської землі доїжджати,
Стало старшого Князя удале серце недобре зачувати,

І каже він своїм радним слугам:

«Ей ви слуги мої,

Рати вірниї!

Щось моя душа недобре чує:

Що ні сон не йде, ні хліба із’їсти,

Ні води іспити, –

Коли б нам часом отут своїх душ не положити».
Тогді стари голови стали Князя резонити,

Що на синьому морю їм нічого боятись:

Бачь, вони свого бога Посвистача прохали моря не турбовати.

Єк тільки ж до берега Християнського вони стали допливать, –

Став чорни[й] орел над морем літать,

А літавши, став він голосом казать:

«Пхе, руська кость пахне!»

Став народ Християнськи[й] до моря зиходиться
Да Бога свого прохать,

Щоб він корабелі вражеські вітром розогнав

Чи водою потопив.

Став Бог Християнський буру пуднимати,

Да круглеє синє море із свого ложа вивертати,
Тогді кораблі по морю без ладу гуляли,

Чайми їх вітром ламало

Та по води розкидало;

Стало військо Князя старшого у морі потопать,

Став тогді старшій Князь своїм радним слугам казать:
«Ей ви, слуги мої вірниї!

Не єсть се бог наш Посвистач бог настоящи[й],

Що він сьоєї бурі не втиши́в

Да наші кораблі в такій сили потопив;

Десь наш бог Посвистач спав

Чи в Макоші гуляв…

Єсть-то Бог настоящи[й] –

Бог Християнськи[й]».

Тогді старші[й] Князь кораблі свої останні завертав

Да назад одпливав.

Єк приїхав Князь старші[й] у свою невірную землю,
Став він совіт старих людей ззивать,

Та збирать,

Та в Християньску землю посилать,

Щоб вони там віру займали
Да Християнського Бога і собі Богом зазнали.

Довго стари голови мовчали,

Одні свого старшого Князя од сьоєї думки одвертали,

Другіє сами собі нарекали,

А трейті стали старшого князя важить,

Щоб швидше човни бударажить

Да у Християньску землю одпливать…

Стали вони виїжджать,

Стали тогді усі пир пировать

Да кріпким медом дорогу поливать.

Не день і не два вони так гуляли,

Покуль аж посланці з старшим Князем назад повертались,

У дудки грали

І в брязкіти брязчали…

––––

Я там була,

Мед-вино пила,

По бороді текло,

Да в роті не було;

З барилечка горілочка буль, буль,

А нашим ворогам сім дуль.

С. М. Родина

Повага з серця вірноподданого
к Государю Імператору Ніколаю Павловичу 1850 г.

Тоді, як ти живеш в покої

І круг тебе сім’я щаслива

Цвіте, користю багатіє, –

І тихо скрізь, і суд по правді

Обороняє од напасти;

Тоді як з сторони в другую

Везуть, чим Бог і труд людський

Народ в сім світі наділяють, –

Й не гинуть у голодній смерти, –

Й порядок скрізь і ум, – мов птиця

Своїми крилами діток, –

Од бід, од зла нас укривають:

Подумай: од кого се все?

Подумай: хто за твій покій

Щодень несе труди великі;

Й, отець усім, у Бога просить

Один, за всіх нас, благодати?..

Й Господь молитву принімає.

Кому вручив Він свій народ,

Кого помазав Він, святий,

На царство Волею своєю…

Подумай! й помолися щиро,

Щоб дні Цареві довговічні

Й щасливі в мирі сім були;

Щоб царськая Сім’я до віку

Округ Царя цвіла, повніла:

Й тебе, і діти, і онуки.

Й увесь твід рід, усі потомки

Вони од бід обережуть, –

Так як нам у тутешнім мирі

Тілько щасливше можна жити.

І пам’ятай: недаром царство

Розширилось далеко наше;

Недаром руське славне військо

Посіло ворогів багато;

Недаром ми царям чужим

Престоли їх дали ізнову

Тоді, як у годину злую

Наполійон – вояка жадний, –

Хотів ввесь світ завоювать; –

І за Москву, за рідну землю,

За Віру, за Царя, за правду

Ми двинулись і покропили

Чужі пола своєю кров’ю:

Розсипавсь ворог і йому

Ми не отпімстили, а мир

Вселили і царя дали

Тій стороні, відкіль на нас

Біду він ніс, так не поміг

Йому в неправді суд небеський.

Не даром слава процвіла

Вже наша, до кінців далеких

Широкого земного світа;

Не даром сеє все: Господь

Богобоязнених, і добрих,

І мудрих полюбив Царів,

Що царством Руським обладаютъ!..

За царськії молитви щирі

Народам щастя Бог дає;

Він й любить завсегда народи,

Якії чтуть своїх царів.

В пам’яток проїзду Государя Імператора
Ніколая І через г. Г–е

1852 року, вресеня 11 дня

Щаслива ніч!.. народ весело

За городом стояв.

Був пізній час, – і скрізь вже смеркло,

А все з нас кажний ждав

Тої пори, як наш Вінчаний

Од Бога к щастю нам

До нас прибуде царь наш славний.

Вилась дорога там…

Й туди очима ми, серцями

Летіли на зустріч;

Світлило в улицях за нами

І у домах від свіч;

Зірки нам із небес блищали,

Сказать би, і вони

Раділи, тож, кого ми, ждали,

Й до нас дивились з тьми.

Блеснула світоч іздалеку,

Як сонце в день святий: –

Й на душах стало легко, легко;

Пробіг в серцях живий

І радосний якійсь-то трепет, –

Як голос відо струн,

Як в празник дзвін, як дітський лепет;

І всі, як би один,

В одную думку мов злилися…

Все ближче, ближче… й от,

Край нас вже коні ізвилися!

Й замер у всіх мов рот;

І всі у уші, як би – в очі,

Обернуті були;

Й у всіх в минути теї ночі

Мов лиця розцвіли

Якоюсь радостю святою;

Мов мир зрадів увесь;

Мов над всіма і надо мною

Став Янгол із небес, –

Й затихло від того меж нами;

Й з могили мов прийшов

До мене батько і словами

Заговорив унов;

Й здавалось, вік мій невеселий

На час той посвітлів, –

І як би дні гіркі померли,

І в рай я прилетів…

О наш отець! як очі пильно

Тоді на Тебе я

Вперив й хотів, щоб в душу сильно

В ввесь вік мого життя

Твій образ врізавсь освященний;

Щоб пам’ятать його;

Щоб ніччю він мені і денно,

Як сонця ясного

Світ, – на добро світив дорогу, –

Й до смерти не погас,

Як Віра наша чиста в Бога.

О, дивний був то час!..

В лиці царя і ум великий,

І милость, й доброту,

Й велич’є сильного Владики

Я взрів в часину ту.