В неділю вперше з початку повномасштабного вторгнення відчинив двері для  гостей Одеський археологічний музей з виставкою«Зміїний: острів, що боронять боги». 

Виставка презентувала артефакти, знайдені під час археологічних розкопок на Зміїному, та супроводжуючі матеріали (стенди та фотографії), присвячені історії античного Причорномор’я та власне острова. Вітрин з археологічними добутками було небагато – не дивно, бо під час війни колекції музеїв надійно сховані, але були й цікаві експонати. Втім, на жаль, матеріалів, присвячених історії міфу (чому саме Ахілл і звідки він взявся на Зміїному) , тут майже не було; ми знаємо тільки, що на острові, який греки називали Левка (тобто Білий) був розташований храм Ахілла, котрий (Ахілл а не храм) вважався заступником мореплавців – може, додам, тому, що його мати згідно з «Іліадою» була морською богинею Тетіс. Історія однак складніша. В моєму романі «Мєдвєдкі» (Вовчки) Ахілл – одна з  ключових фігур, то я трошки вивчала історію, яка пов’язана з ним. Справа в тому, що Ахілл Зміїного, згідно з однією з версій, був… лютим богом-людожером, котрий, якщо йому не були принесені відповідні жертви, або просто не вподобалися моряки, вибігав на берег у повному своєму блиску,  роздирав людей та навіть коней просто руками, та одразу й пожирав їх. Чому ж древньогрецький герой, красень, який загинув під стінами Трої, опинився в такому дивному вигляді на острові далекого Понта Евксінського? Згідно з неканонічною версією Тетіс (Фетіда) перенесла його туди після смерті, та повернула в життя, але, оскільки він прийшов з «того боку», то повернувся не зовсім людиною. Навіть є версія, що вона в пару йому, щоб він не нудився, перенесла або Єлену, або Іфігенію, тут є різночитання… Є і інша версія – що саме образ Ахілла як блискучого воїна, сина Тетіс та Пелея, це пізніший нашарок, а насправді Ахілл – це древня хтонічна істота, чудовисько, син страшної богині Гекати, – і саме тому їм, сину та матері  й поставили на Левкі святилище. До речі саме в тому, страшному образі Ахілл став нашим захисником під час бойових дій. Бо він не терпить неповаги до себе та свого острова. 

Взагалі здивувало те, що на відкриття виставки народу прийшло не просто багато, а дуже багато; це мабуть свідчить про потребу в таких подіях та в новому погляді на історію південних регіонів України. Я мабуть, враховуючи це, порадила б організаторам запровадити в стінах музею цикл лекцій, присвячених історії, міфології та матеріальній культурі Причорномор’я – як на мене, це була б добра та потрібна справа. 

Проєкт здійснюється за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну» та за менторства Одеського національного художнього музею. 

Текст: Марія Галіна