Айвенко, або чоловіки — це…

Айвенко

«Айвенко, або Чоловіки — це…» — нова книжка української письменниці та журналістки Людмили Таран. 

У центрі книжки — чоловіки різних поколінь і характерів. Сильні духом і слабкі, віддані та зрадливі, романтичні й цинічні, молоді та старі. А поряд з ними постають яскраві та влучні жіночі образи.

Чесна й чуттєва проза Людмили Таран спонукає до переосмислення узвичаєного та глибоких екзистенційних переживань.

Людмила Таран. «Айвенко, або Чоловіки — це…»  / Л.: Видавництво Старого Лева, 2021, 272 ст.

ДЗЕР — КОЛО

Скільки разів я ридала над твоєю домовиною, яку бачила тільки у снах. І просиналася вся в сльозах і в тяжких схлипуваннях. А тут, як подзвонили мені туди, — не могла чогось плакати. Як заціпило. Але я все думала про тебе, я все думала про тебе тільки добре. Скільки доброго ти зробив для мене, батьку, чуєш? Я знаю: ти пишався мною, але так, щоб я не бачила того, щоб не розпускала хвоста.

Пам’ятаєш, мені було років шість, ми поверталися від твоїх друзів. Ішли навпрошки, не через міст, а левадами, берегом. І раптом — злива, нагла, нахабна. Ми сховалися під копичку сіна і ти міцно-міцно притис мене до своїх грудей. Ти так гарно пахнув — моїм татом, таким великим, рідним, ласкавим і турботливим. Я нічого не боялася тоді. Ти захищав мене від усього світу, чорного, з рваними блискавицями, страшним громом. Злива вщухла. Але під копичкою ми все ж змокли — і ти наказав мені бігти мерщій додому: боявся, щоб я не застудилася. А коли я прибігла до хати, то роздивилася: моє празникове платтячко полиняло від твоєї бурякової теніски. Пригадуєш, була в тебе така, китайська, із «блискавкою» і гострим комірцем? Мама одразу ж взялася відпирати, та однак усе було видно ту пляму, ту бурякову позначку… Як же мені добре, як затишно було в твоїх обіймах, тату…

Це ти навчив мене: треба знати всі рослини поіменно. Бо соромно, живучи на благословенній землі, говорити просто «трава», просто «дерево». Ти говорив: «У тебе є ім’я — є воно і в цієї билини». А як ти тішився, мов дитина, коли в Карпатах побачив відкасник татарниколистий. Ти вхопив мене за руку, ми ближче підійшли до того місця, де ти набачив цю рослину, а я все дивувалася: ну що в ній особливого, чого б ото я так раділа? А коли ти кілька разів усе мене перепитував, чи запам’ятала назву, я аж розсердилася була. А як ти любив сіяти чи садити квіти! Ти не просто доглядав за ними, ти плекав їх! Ні в кого на селі не було таких квітів, як у нас. І ніхто вже не дивувався, що не мама їх пильнує і розводить, а ти. Ти продумав так, аби з весни до пізньої осені квітники наші цвіли безперервно. Звичні для всіх чорнобривці, майори, петунія у тебе якось зовсім по-іншому грали, ніж у сусідів. Ти добирав їх за барвами, за часом цвітіння, висотою стебел. Ти ж був не просто квітникарем, а художником.

А скільки сил і часу ти віддавав мені, щоб навчити малювати! Усі ті етюди, акварельні постановки… Я не була посидючою, сердилася, коли не виходило, але ти був наполегливим: навчав настирливості, послідовності, бездоганності в проробці деталей. То був добрий вишкіл, і тільки завдяки тобі, батьку, я стала художницею. Я завжди хотіла тобі це сказати. Ця виставка у Нью-Йорку, хай би їй грець, як я була зраділа… Але як усе невчасно у цьому житті, як недоладно. Чи просто не видно вищого порядку в усьому, що трапляється з нами? Я не встигла попрощатися з тобою. Мені завжди було шкода, що в тобі загинув художник, ти довго горів своєю творчістю, писав картини, а ми з братом були малими і все лізли до твого фанерного саморобного ящика з фарбами, до мольберта. А потім… Звісно, так воно найчастіше й буває: побут, рутина знищує найкращі поривання, коли не…

Пізніше ти все повторював мені: «Спершу — родинні обов’язки, потім — усяке малювання». Я дратувалася, внутрішньо бунтувала, бо головне для мене на цьому світі — картини, писати їх, переживати барвами й відтінками. А потім я зрозуміла, що, мабуть, ці слова ти казав передусім сам собі, безкінечно переконуючи себе, що родинні обов’язки — головне. Ти ж так і зробив свого часу: вступив був нарешті в Академію, мрія здійснилася — і для кого? — для простого сільського хлопця світ широкий відкрився… А тут захворіла мати твоя. Сама лишилася, прикута до ліжка. Ти повернувся з Києва додому, на круги своя… Ці твої відчайдушні спроби надолужити те, що сподівався узяти в столиці. Я ніколи не забуду журнали із репродукціями, що ти їх збирав, передплачував і які я дитиною любила довго роздивлятися. І дивувала тебе тим, що бачила деталі, які тобі не впадали у вічі. «Спостережлива, як і твій батько», — підхвалював.

А я боялася дивитися, роздивлятися ті обличчя, очі римських скульптур на репродукціях: їхні чоловічки — це просто глибока дірочка, а очні яблука вип’ячені від страху чи пристрастей. Саме це лякало мене — екстатичність. І, засинаючи, мені здавалося, що з усіх кутків на мене дивляться ті очі, сягаючи мене таємними і чомусь недобрими променями зору. І разом із тим, я любила гратися зі своїм страхом. Це як у піжмурки: відкрию-закрию журнал…

Як я любила, коли в недільні дні ти брав нас, маленьких ще, у своє ліжко. Мама йшла на базар, а ваше з нею «доросле» ліжко на високих фігурних ніжках, на справжньому пружинному матраці ставало нашим! І страшно було, і серце калатало від переляку та захвату водночас, коли ти оголошував нам: «Я — лев, цар звірів!» І починав люто гарчати, а ми верещали і ховали голови під подушки. А тут приходила мама, приносила щось смачненьке із базару, гукала до нас і ми втікали від «лева».

А як не любила я ранку, коли будили, коли треба було вставати до школи. Бо це ти щоразу підходив до ліжка і кричав мені просто над головою: «Вставай, вставай, сплюнько! У школу пора!» Перелякано зривалася, серце ледь не вискочить із грудей, а страх стискав усе тіло. І так щоранку, щоранку, крім Божої неділі, — твій крик майже у вухо. Голка страху просто в голе серце. Я й досі не люблю ранку, не люблю моменту просинання, коли сон стає розрідженим, а всі проблеми вже чигають на тебе, безборонну. І досі вчувається різкий окрик твій: «Уставай, сплюнько! У школу пора!»

Мені зовсім не смішно. Відчуваю себе мертвою, затисненою у куток, а світ-погонич цвьохкає батогом у мене над самісінькою головою. Через тебе, батьку, досі не люблю просинатися вранці. Ти хотів, щоб я боялася і слухалася тебе щокроку, ти був жорстоким до мене, ти весь час тиснув на мене, ти мене пригнічував, ти прискіпувався, ти переслідував мене своєю вимогливістю — і все заради добра для мене, звичайно. Та не хочу я такого добра! Не хочу твого постійного нависання над моїм життям, твого недремного ока: «А що ти робиш? А чого ти не зробила? А навіщо це тобі? Ти не так робиш, це неправильно».

Ти змушував мене доглядати за своїми квітками: садити, розсаджувати, прополювати — я зненавиділа ті квіти, їх завжди було так багато, ти змушував мене весь час товктися біля них. Подруги в цей час гралися у «класики» і квача, я ж чипіла над проклятими квітами, яких тепер ніколи не саджу. Я досі не люблю роботи на землі, бо твоє «треба, треба, треба», «як можна не любити землю, рослини, я б їв цю землю, а ти…» — дратувало мене, викликало відразу.

«Господи, дай мені швидше вирости, дай мені побути самій, дай мені стати самостійною!» — благала я подумки, не навчена молитися. А внутрішній бунт наростав, громадився.

Ти мав звичку одне й те саме повторювати сорок разів на день, товк і товк — я не витримувала і зі слізьми вибігала з хати.

А колись я, пригадуєш, років вісім було мені, у мороз вискочила надвір, простоволоса, в капцях на босу ногу, добре, що встигла пальтечко на плечі кинути. Образа, сльози душили мене, я сіла під голим кущем у кінці нашого городу і тихо скімлила, як собачатко. І пильно тим часом дивилася на двері нашої хати — чи скоро спохопляться, чи покличуть мене додому?

Я скиглила під ніс і тішила себе: ось простуджуся, захворію. Ти будеш біля ліжка мого плакати, а я візьму і помру тобі на зло! Увіч бачила себе в труні, чула твій тихий плач, батьку, наді мною і твоє запізніле каяття.

Та ніхто мене тоді додому не погукав. Я змерзла на кістку і змушена була побігти у дім, глухо ридаючи вже не від образи, а від холоду.

І тут у хаті ти накинувся на мене, як шуліка. Зайшли зашпори в руках і ногах, а ти кричав, кричав на мене. Була тоді в мене просто істерика, бо ти й плакати не давав. Хіба таке забувається, батьку? Потім, дорослою, я сміялася, розповідаючи знайомим цей епізод із такого далекого — чи й мого? — дитинства.

Ти весь час змушував мене шукати сховку, аби не чути твоєї критики, зауважень, повчань і настанов. Бо в мене все не так. Усе — не як у тебе. А ти — ідеал. У всьому.  Я забивалася десь на горище чи вилізала на горіх і ховалася у крислатому гіллі. І серце моє заходилося від страху, коли ти кликав мене чи сновигав по двору, розшукуючи мою душу. А душа моя, як закляття, повторювала: скоріше б вирости, скоріше б утекти від нього.

Бунт наростав.

Ти вклякав од несподіванки, коли я, ляклива і боязка, раптом починала протестувати: як, хіба я смію подавати голос?

— Твоє діло — теляче! — відрізав ти, а я бурмотіла собі під ніс:

— Але ж і теля — людина.

Пізніше я прямо казала тобі:

— Не командуй мною.

— Буду командувати, поки житиму, бо ж ти — моя дочка.

Як я прагнула, як жадала втекти у свій світ, самостійний, незалежний, де ніхто не буде шарпати й критикувати мене, збиткуватися наді мною і наказувати. Як мріяла про волю — це було еквівалентом щастя. Не хлопці, не гульки, не сукні розкішні й туфлі на височенних тонких підборах, а тільки воля, свобода, незалежність.

А пригадуєш, як ти спалив мого ведмедика, з яким я спала змалечку? Я ледве не померла ще раз від горя.

— Вже дівка, а носиться із цяцькою!

Я все не могла збагнути: я ж не чіпаю твоїх речей, не палю їх, не викидаю, не кривджу, не розпоряджаюся їхньою долею — чому ж ти дозволяєш собі так ставитися до моїх речей, до мого світу?

— Цяцьки, цяцьки! Ось вийдеш заміж, заведеш тоді справжніх ляльок.

— А я не вийду заміж! — хотілося ще додати: «Тобі на зло!»

— Вийдеш, де ти подінешся! Ти — жінка, а жінка повинна народити дітей.

Знову — повинна. Я все повинна. Я все мушу.

— Я не жінка, я — людина. І заміж я не вийду.

Заміж я так і не вийшла. Бо знала: спершу всі чоловіки, коли залицяються, такі добрі, уважні, сердечні. А далі починають тиснути, чигати на мою свободу, зазіхати на душу. Вони всі хочуть… командувати мною — ось чому завжди була насторожі і не давала стосункам заходити далеко.

Я зникала від кожного, щойно вчувала небезпеку для себе. Ось так, батьку. Завдяки тобі я навчилася втікати в свою шкаралущу, де Бог відновлював мене, давав сили, з’єднував у мені розсипаний світ.

Найбільше я люблю лишатися на самотині, перед мольбертом, перед полотном. Чекаю, поки у якийсь внутрішній глек наллється натхнення, наповнить мене ущерть так, що вже маю звільнитися від натиску барв і ліній. І коли я починаю працювати, навіть коли уявлювана картина вислизає від мене, як вислизає повсякчас сенс буття, що його мусиш відновлювати у собі щоденно, почуваю себе щасливою. Ніхто не керує мною у моїй убогій майстерні. Є тільки я і мій світ. І ніхто не вчить мене жити — та іноді бракує, батьку, твого гримання, твого бурчання і незадоволення.

Прости, рідний. Завдяки тобі я стала художницею. Завдяки тобі я маю характер і стержень, на якому тримається моє буття.

І прости, прости, що не встигла до тебе. Пробач ізвідтіля — ти ж чуєш мене, правда, тату?..

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *