Або Як відшукати рай і втратити себе: культовий роман Алекса Гарленда став дзеркалом нового покоління, де немає місця обмеженням і упередженням. Є лише спонтанні прагнення, деформована свідомість і моторошний рай.
Ілюстратор з Британії, який написав бестселлер від нудьги, — у такому амплуа почав письменницьку кар’єру 26-річний Алекс Гарленд. Втомився від фріланс-журналістики, знудився від коміксів та пішов у письменництво. Пішов несерйозно, жартома, ніби вирушив у нову подорож. У такий самий тріп забрав головного героя Річарда. Поклав йому у наплічник путівник, цигарку і мрії про краще життя та кинув до незвіданого раю. Втім, хто з собою бере санскрін, коли шукає місце під сонцем?
Обов’язково, кожен раз, коли починають обговорювати Таїланд, спливає «Пляж». Зазвичай згадують фільм із Ді Капріо, найбільш просунуті посилаються і на книгу Алекса Гарленда. Місце, одночасно схоже на рай і пекло. Сонце, спека, водоспад, ілюзія відокремленості від усього світу і перспектива загинути від акул або автомата Калашникова (російський слід). Мрії про комуну, відсутність ліків, з їжею сутужно …. тут ніколи і ні в чому не можна бути впевненим.
Алекс Гарленд «Пляж». Переклад: Олеся Сандига. К.: Видавництво «Рідна мова», 2020. 416 ст.
Пляж
Декілька хвилин Етьєн мовчки вивчав карту. Потім, кинувши «Зачекай!», вискочив з кімнати. Через стіну я чув, як Етьєн нишпорить у своєму номері, а тоді він прибіг, тримаючи в руці туристичний путівник.
– Ось, – тицьнув пальцем у розгорнуту сторінку. – Це ті острови, що в нас на карті. Національний морський заповідник на захід від Ко Самуї та Ко Пха-Нгану.
– Ко Самуї?
– Авжеж. Дивись. Усі острови під охороною. Туристам туди не можна, бачиш?
Нічого я не бачив – путівник був французькою. Але однаково кивнув.
Етьєн помовчав якусь мить, читаючи далі, а тоді продовжив:
– Ага, ясно. Туристам можна… – він узяв карту і вказав на один з більших островів маленького архіпелагу, на три острови нижче від позначеного хрестиком пляжу. — Ось сюди. На Ко Пхелонг. На Ко Пхелонг організовують екскурсії з гідом, вирушають із Ко Самуї, але… але залишатися там надовго не можна, дозволяється тільки переночувати. І нікуди з острова не можна рипатись.
– То цей пляж у національному заповіднику?
– Так.
– І як люди мають туди добиратися?
– А ніяк. Це ж національний заповідник, туди не можна.
Я розтягнувся на ліжку і запалив цигарку.
– Отак от. Ця карта яйця виїденого не варта.
Етьєн похитав головою:
– А от і ні. Варта. Ні, справді, чого той тип так для тебе старався? Це ж скільки мороки, хвильки он, глянь, як вималювані.
– Він називав себе каченям Даффі Даком. Він був чокнутий.
– Не думаю. Ось послухай…
Етьєн підняв свій путівник і, затинаючись, почав перекладати для мене:
– Найвідчайдушніші мандрівники… досліджують острови за Ко Самуї, щоб знайти… щоб знайти, ага, умиротворення, і Ко Пха-Нган їх улюблене… місце призначення. Але навіть Ко Пха-Нган… – він передихнув. – Ну гаразд, Річарде. Тут сказано, що мандрівники освоюють нові острови за Ко Пха-Нганом, бо Ко Пха-Нган нині такий самий, як і Ко Самуї.
– Який?
– Спаскуджений. Забагато туристів. Але глянь, цій книжці уже три роки. Тож зараз, цілком можливо, деяким мандрівникам здається, що й острови за Ко Пха-Нганом нікуди не годяться. От вони й знайшли абсолютно новий острів у національному заповіднику.
– Але ж їм не можна у національний заповідник.
Етьєн закотив очі:
– Так отож! Тому вони туди і їдуть! Бо там не буде інших туристів.
– Тайська влада їх звідти просто випровадить.
– Ти глянь, скільки тут островів. Як їх знайдуть? Можливо, зачувши човен, вони ховаються, а єдиний спосіб знайти їх – точно знати, де шукати. І ми знаємо. У нас є ось це.
І підсунув до мене карту.
– Знаєш що, Річарде, здається, я таки хочу знайти цей пляж.
Я посміхнувся.
– Ні, справді, – наполягав Етьєн. – Повір. Дуже хочу.
Я повірив. Просто впізнав цей погляд. Як кожен підліток, я пройшов через період бунтарства, коли разом з кращими друзями – Шоном та Денні – рано-вранці, але тільки у вихідні, бо в будень була школа, обходив вулиці у нашому районі і трощив усе, що траплялося під руку. Улюбленою забавкою була «гаряча пляшка». Ми цупили пляшки з-під молока, які сусіди виставляли на ґанок, підкидали їх високо вгору, а потім ловили. Найбільший кайф – коли посудина хряснеться об асфальт і вибухне тисячами срібних скалок, обсипавши ними цупкі джинси. А вже скільки радості драпати з місця пригоди, особливо, коли ззаду верещать розлючені дорослі!..
Погляд, про який я веду мову, запав мені у пам’ять того дня, коли ми врешті зрозуміли, що розбивати пляшки несерйозно – пора переходити на автомобілі.
Сидимо, значить, у мене на кухні, жартома обговорюємо цю ідею, аж раптом Шон каже: «Давайте просто зробимо це». Сказав абсолютно буденним тоном, але по очах було видно, що він не жартує. Погляд мого товариша був такий, наче він уже не думав про практичний бік справи та можливі наслідки, і вже чув дзенькіт розтрощеного лобового скла.
Етьєн, підозрюю, уже чув плюскіт хвиль на таємному пляжі або ж уявляв, як ховається від охоронців заповідника на шляху до острова. Це справило на мене точнісінько такий ефект, як і Шонове «Давайте просто зробимо це».
Абстрактні міркування враз перейшли в практичні, а мандрівка вказаним на карті шляхом видавалася цілком здійсненною.
– Гадаю, – сказав я, – ми повинні заплатити якомусь рибалці, щоб він доправив нас човном до острова.
Етьєн кивнув:
– Так. Дістатися туди, може, і важко, але не неможливо.
– Спершу треба потрапити на Ко Самуї.
– Або на Ко Пха-Нган.
– Або навіть можемо зробити це з Сурат Тхані.
– Або з Ко Пхелонгу.
– Треба порозпитувати тут трохи…
– Завжди знайдеться той, хто нас відвезе.
– Атож.
У цю мить з поліцейської дільниці повернулася Франсуаза. І якщо Етьєн думку про подорож на острів перетворив на цілком реальну можливість, утілити її у життя нам допомогла саме його дівчина. Найсмішніше, що зробила вона це чисто випадково – просто зрозумівши ситуацію так, ніби ми вже все обміркували і готові рушати.
