Поява українського перекладу шедеврів світової літератури такого масштабу є визначною подією для національної культури. Скільки років ми чекали нашого Дебліна? 90. Майже сторіччя. Російський переклад «Берлін Александерплац» вийшов через три роки після оригіналу і перевидавався вже чотири рази. 

«Ми Карлу Лібкнехту на вірність присягнули і руку Розі Люксембург ми простягли…»

Серед недосяжних (для деяких читачів) вершин європейського літературного модернізму особливо вивищується проза Альфреда Дебліна і його роман «Берлін Александерплац». Письменник зобразив в ній героя — Франца Біберкопфа, — який по черзі (а іноді й одночасно) викликає жалість та страх. Колишній в’язень, він відсидів свій строк за брутальне вбивство, яке Деблін описує із буквально математичною точністю, наводячи й Перший закон Ньютона і формулу прискорення, аби показати детальніше, як саме він вбивав кухонним знаряддям свою наречену Іду. І ці формули, що виглядають, немов цинічне відсторонення від трагедії, насправді саме такими і є, бо для того, аби побачити краще, потрібно якомога далі відсторонитися. «Сильний, як кобра-змія, але на ногах стоїть нетвердо», — пише Деблін про Біберкопфа. Автор дивиться на своїх героїв, немов дослідник дикої природи на маловідомий різновид плазунів. І це єдиний спосіб побачити їх справжніми. 

Який же є справжній Франц Біберкопф — жертва чи агресор, що сором’язливо ховає в кишені червоно-білу нарукавну пов’язку із чорною свастикою, бо за неї ж у Берліні можуть і побити? Він — не нацист. В голові його кошмарний коктейль із популярних ідеологій, мемів та цитат газетних пропагандистів: «Моя честь у вірності. Ми Карлу Лібкнехту на вірність присягнули і руку Розі Люксембург ми простягли». У цих двох реченнях Біберкопф примудрився поєднати гасло СС «Meine Ehre heißt Treue!», яке пізніше так любив повторювати Гітлер, та вірш пам’яті німецьких комуністів. Торгуючи газетами, Біберкопф збирається продати своїм знайомим євреям щоденну газету партії нацистів «Völkischer Beobachter», не зважаючи на те «подобається вона їм чи ні». Деблін хоче показати дикість та алогічність свого героя, якого ведуть миттєві емоції та сліпий випадок. Біберкопфа, мов героя античних трагедій, веде вперед не власний розсуд, а воля богів, які волають до нього не з неба, а зі сторінок дешевих газет та із пивничок для пролетаріату. Хто гукне гучніше — за тим він й піде. А сталося так, що найгучніші горлянки в ті часи в Берліні були саме у Гітлера та Геббельса.

Все ж таки сам Деблін наполягав на тому, що Біберкопф — це жертва. Автор побудував цілу структуру логічних та емоційних аргументів, щоб довести це, і один з них — вражаюча картина берлінської скотобійні. Деблін пише про тварин, мов про живих людей, а про м’ясників-забійників — як про жахливих безжалісних вбивць. І тут читач потрапляє в емоційну пастку: якщо їсти м’ясо — це нормально, то значить, готувати м’ясо для їжі — це також нормально, а, оскільки вбивство тварини є частиною процесу  підготовки м’яса до вживання в їжу, то й вбивство тварин — це нормально. З іншого боку виглядає вбивство тварини кошмарно і зовсім ненормально. Як ненормальне може бути нормальним? Деблін особливо підкреслює, що механічне й бездушне вбивство десятків тисяч тварин відбувається щодня поблизу від мирних кварталів, де мешкають берлінці. Це мало би шокувати їх, але не шокує. Чому ж так відбувається. Поступово Деблін підводить нас до думки, що за певних обставин доля жертви є нормальною: її не потрібно рятувати, бо саме таким і передбачалося її майбутнє. Біберкопф — не бик, не свиня й не вівця, але він має стати жертвою. «Хороший» Франц Біберкопф з його претензією, що він має право на життя, до самої смерті не дозволяє себе зламати, — писав пізніше у примітках до роману Деблін. — Однак він не міг не зламатися, він повинен був відмовитися від боротьби, і не тільки зовні. Я, правда, і сам не знав, чому це відбувається. Факти накидаються на людину, і наполегливе протистояння їм ні від чого не рятує».

Така позиція автора викликала спротив у німецьких літературних критиків лівого комуністичного спрямування. Наприклад, критик Клаус Нойкранц (Klaus Neukrantz) у своїй статті для комуністичного літературного журналу Linkskurve («Наліво») заявив, що роман Дебліна є «реакційним та контрреволюційним, бо виступає проти організованої класової боротьби». І дійсно — немає нічого більш далеко від соціалістичного реалізму та класової боротьби, ніж «Берлін Александерплац», адже його герой Франц Біберкопф є людиною імпульсивною. Він не керує своїм життям, але й не здатен зосереджено й довго діяти у колективі для досягнення віддаленої у часі мети. Максимум на що він здатен – взяти участь у пограбуванні у складі банди. За таких обставин будь-яка класова боротьба є абсолютно неможливою. І правда полягає в тому, що не лише Біберкопф, але й будь-яка інша людина є непридатною для класової боротьби, як її розумів Карл Маркс, а саме — послідовна боротьба аж до повного знищення класу капіталістів класом пролетаріату. Справа в тому, що не існує людей, приналежних суцільно до якогось одного певного класу: кожен пролетар є частково й капіталістом, бо мріє розбагатіти, мати приватну власність та можливість ніколи більше не працювати, користуючись або рентою або працею найманих працівників. Біберкопф мав ще й ту особливість, що цілком припускав користування чужою власністю, яку можна поцупити тихенько, поки ніхто не бачить. Ця ідея парадоксально вживалася в нього із потребою у порядності.

«Німець — це втілена демонічність»?

Для роману «Берлін Александерплац» дуже важливим є питання зображення німецького характеру. Чи існує такий феномен взагалі і чи можна його окреслити в романі? Тут хочеться згадати слова німецького філософа-ідеаліста Леопольда Циглера з його праці «Священна імперія німців» (Дармштадт, 1925). «Німець — це втілена демонічність, — писав Циглер. — Його дивне ставлення до вже сформованої реальності, до зіщуленого до розмірів Земної кулі Всесвіту може бути названо тільки демонічним. Демонічна безодня, яка ніколи не буде заповнена, демонічна непозбувна туга, демонічна невситима спрага. Оточений, оповитий цією демонічністю, яка виникає, але так ніколи і не затверджується,  постає німець перед іншими народами». Циглер — ідеаліст, а ідеалізм і романтизм мають між собою велику спорідненість. Обидва вони намагаються презентувати оточуючу реальність як втілення певної ідеї або ж умоглядного  романтичного ідеала. Циглер вважав, що нібито існує якась демонічність, і що цю демонічність можна втілити не лише у певній людині, а й у цілій групі людей — наприклад, у німцях. Сьогодні такий підхід називається «профайлинг», коли всім людям певної соціальної групи приписують однакові властивості: якщо ви бачите, що роми крадуть, значить, всі роми — крадії. Ідеалізм та романтизм найбільше за всіх прислужилися для формування ідеології нацизму, яка стверджувала, що певні нації мають переваги над іншими, тому можуть вирішувати їхню долю аж до підкорення чи навіть повного винищення. І саме в цьому сенсі модерністський роман Дебліна є анти-ідеалістичним та анти-романтичним. Немає нічого дивного в тому, що він не сподобався нацистам. У своєму листі до швейцарського журналіста Фердинанда Ліона від 28 квітня 1933 року Деблін писав: «10 травня відбудеться аутодафе, і я гадаю, єврея з моїм іменем також буде спалено там, на щастя — тільки в паперовій формі. Таким чином вони вшанують мене. …що ж станеться через рік чи два, коли й видавництва також «узгодять» свою видавничу політику з урядом? Я вже не зможу вилікувати їх з-за кордону, та й навіщо мені писати, для кого? Я не можу думати про цю фатальну главу нашої історії». 

Анти-романтичність роману Дебліна полягає в тому, що ми не бачимо в ньому стереотипного зображення німця. Франц Біберкопф — не є типовим героєм, і саме це робить його таким справжнім, бо ідея типовості, відповідності якомусь умоглядному ідеалу, є глибоко хибною. Характер кожної людини є неповторним оригінальним, навіть якщо він й має якісь схожі риси із характерами інших людей. Особливість же Біберкопфа в тому, що він не бачить небезпеки. Ретроспективно Деблін натякав на це у сцені на бійні, коли зображував вбивство бика: перед тим, як вдарити його молотом по лобі, спеціальна людина обіймає бика за шию та підіймає його голову до гори, щоб зручніше було бити. Бик не знає, що з ним станеться, не відчуває ніякої небезпеки і дозволяє робити із собою все, що завгодно. Так само поводиться і Біберкопф. І ця манера поведінки не є суто німецькою. Вона притаманна всім наївним, недалекоглядним людям, які стали жертвами своєї недалекоглядності у ХХ сторіччі. І коли Деблін пише, що «сам не знав, чому це відбувається» — це неправда. Звісно, Деблін знав, бо його аналітичний розум дозволяв йому передбачати майбутнє певних ситуацій, аби не стати їхньою жертвою, чого не можна сказати про героя його роману Франца Біберкопфа, який не замислюється над тим, що відбувається, і часто поводиться, як тварина.

Повсякденна злочинність у Веймарській республіці

Деблін пригадує, що в часи своєї лікарської психіатричної практики в районі Александерплац, він часто спостерігав за типажами своїх пацієнтів і помітив одну цікаву особливість: не існує чіткої межі поміж чесною законослухняною людиною та злочинцем. Ці два світи завжди перетинаються, а чесний громадянин може швидко перетворитися на злочинця – і навпаки. Саме це й трапилося із Біберкопфом, який несподівано для себе потрапив у банду і до останнього моменту навіть і не підозрював, що бере участь у пограбуванні. Втім, і про його фах – вуличного продавця газет – по Берліну ходять анекдоти: «Торговець газетами помилково правильно дав здачу». Цікаво, як саме Біберкопф розповідає своєму приятелю Меку про епізод невдалого для нього пограбування, коли бандити обдурили його й викинули з машини, в результаті чого він втратив руку: «В одному дворі кілька хлопів хотіли щось поцупити, загалом нормальні хлопці, але за душею ні гроша, та й звідки б вони мали? Так ось, іду собі вулицею, глянув, що там вони цуплять, і бачу на розі двох підозрілих типів у капелюхах із китичками, які ховалися в затінку. Що тут казати — ясно, що то поліцаї. Я тоді у двір, шепочу тому хлопцю, що на атасі стояв, мовляв, так і так, а ті й не збираються змиватись, кажуть, що через двох лягавих не будуть усе кидати. Оце-то хлопці!» Біберкопф вважає, що красти хоч і погано (бо не порядно, а він хоче бути порядним), але коли крадіжка пов’язана із небезпекою та боротьбою проти могутніх ворогів (поліцаїв), то вона одразу ж перетворюється на героїчний чин та складну, відповідальну роботу. Так злочинність, аферизм і обман за певних умов втрачають свою однозначно негативну конотацію.

Про те, що феномен аферизму відігравав значну роль в культурному свідомості Веймарської республіки (це саме часи, коли відбувається дія роману Дебліна) писав ще німецький філософ Петер Слотердайк в своїй роботі «Критика цинічного розуму»:

«Обман і очікування обману отримали тут характер епідемії. У ті роки постійно існував ризик, що за абсолютно респектабельним і надійним виглядом ховається щось, що не має основи, хаотичне. В такому, позбавленому надійності і усіляких гарантій світі, аферист стає головуючим типом епохи par excellence. Справа не тільки в тому, що різко зростає кількість випадків обману, шахрайства, шлюбних афер, шарлатанства і т. інш.; аферист – як в тому переконує себе, ґрунтуючись на досвіді, суспільна свідомість – стає неодмінною і неминуче присутньої фігурою, створеної епохою, і міфічним шаблоном. У погляді на афериста найкраще реалізується потреба в наочному втіленні цієї двозначності життя, в котрій все раз за разом виходить не так, як “задумувалося”, “малося на увазі”, та “хотілося”. Спостерігаючи за тим, як влаштовує свій маскарад обманщик, глядачі зміцнюються в переконанні, що і вся дійсність влаштована точно так само, і в ній часто-густо всі орудують під масками, в першу чергу там, де за цим найважче простежити. Таким чином, аферист стає екзистенційно найважливішим і зрозумілим символом хронічної кризи сучасної свідомості, що виникає від її ускладненості».

Фашизм, доводить Слотердайк, виникає з цієї готовності до обману і бажання бути обдуреним, хоча і подає себе як антитезу цинічній культурі. Таким чином, Деблін показує нам, на якому плодючому ґрунті зародився та зріс фашизм. Звісно, Гітлеру та його посіпакам було вкрай неприємно бачити серед своїх прихильників вайлуватого та недолугого Біберкопфа. Саме тому роман Дебліна й полетів у вогнище ідеологічного аутодафе. 

Перекладач на велосипеді та грубуватий гумор берлінців

Перекладач Роман Осадчук два роки працював у Державній бібліотеці в Берліні й щодня доїжджав туди з Лейпцига, а по місту пересувався тільки велосипедом, тож Потсдамська площа, Александерплац, Панко, Теґель, Моабіт, Турмштрасе для нього не просто географічні назви з роману, а місця, які він добре знає. Оскільки в романі йдеться про Берлін 1920-х років, тому Роман витратив чимало часу, щоб віднайти старі фото певних будинків і вулиць. Так, приміром, він з’ясував, що «Лезер і Вольф», це не просто мережа тютюнових кіосків, а великі кількаповерхові магазини. Такі історичні прогулянки по Берліну були не лише цікавими, але й корисними для перекладу.

Особливістю мови роману є використання берлінського діалекту в діалогах. Спершу Роман Осадчук сподівався адаптувати для передачі берлінської говірки якийсь український діалект, але західноукраїнський варіант на кшталт львівської ґвари здався йому для цієї мети непереконливим і штучним. Якийсь час він розмірковував, чи не варто використати одеську говірку, але швидко зрозумів, що численні русизми будуть звучати в тексті Дебліна надто дивно. Перед цим Роман вивчав переклади Дебліна іншими мовами та їхню рецепцію, і вже знав, що, наприклад, перший англійський переклад, виконаний другом Джеймса Джойса Юджином Джоласом, зазнав критики саме через неналежне, на думку деяких читачів, відтворення в англійській мові берлінського діалекту. Тому він вирішив підійти до вирішення цього питання особливо обережно.

Після багатьох спроб Роман врешті відмовився від адаптації якогось українського діалекту, тобто свідомо пішов на певні втрати, які компенсував такими засобами, як: 

— фонетична стилізація (порівняйте: Мінно, Міннакен, та шо ти ка’еш, я такий радий, я знову став людиною, розумі’ш, Міннакен?); 

— транскрипція вигуків, лічилок, рефренів (Та відчиняй уже! Румер ді бумер ді кікер ді нель. Румер. Якась нитка на язиці, треба сплюнути. Або: Мила жабко, Панко, Панко, кіле-кіле, гопсаса!); 

— вживання слів з мови їдиш (це характерна риса берлінської говірки, наприклад: мешіґуватий (від їдиш Meschugge – божевільний), ґешефт, рейвах, шахер-махер); 

— активне вживання німецьких запозичень (кнайпа);

— запозичення окремих фразеологізмів, а не пошук відповідників (наприклад: гусінь з голови повитрушувати); 

— використання просторіччя (на жаль кілька діалогів під час редагування були надто «олітературені»).

По можливості, Роман також хотів зберегти оригінальні звуконаслідувальні слова (наприклад: Рула-рула! — дощатим настилом Александерплац котяться трамваї.) З іншого боку він не хотів особливо захоплюватися фонетичною стилізацією, бо тоді текст читався би важко і приверталося би надто багато уваги до форми висловлювання.

Варто також згадати, що важливим аспектом мови берлінців є їхній трохи грубуватий гумор, з яким, за словами Романа Осадчука, і сьогодні можна зустрітися на кожному кроці. Декілька прикладів такого гумору можна знайти й у Дебліна:

Якщо не маєш черева, можеш швидко його нагуляти, а хто вже має, може й далі нарощувати його за власним бажанням.

За сусіднім столиком молоденька куріпка з копицею світлого хвилястого волосся сидить чи, радше, прикриває своєю розвинутою задньою частиною, яку приховує сукня, залізне сидіння низенького садового стільця.

У Франца уп’ялося сяюче блакитне око, – чарівний місяць пливе над річкою, – друге око було сліпим…

Роман Осадчук вважає, що колажність роману Дебліна створює на лише поліфонічну картину міста, але й виступає важливим елементом німецького варіанту «потоку свідомості» (родоначальником якого вважається ірландський письменник Джеймс Джойс — О.Ш.). Ось цікавий приклад такого потоку свідомості:

«Краплі поту в нього на чолі! Знову страх! Нараз голова наче кудись провалюється. Бом – удар дзвону, вставати, п’ята тридцять – підйом, бом, бом – швиденько почистити куртку, сам начальник переклик проводить, та ні, не сьогодні. Мене скоро випустять. Тс! Сьогодні вночі один дав драла, мотузка ще досі перекинута через зовнішній мур, там ходять з поліцейськими вівчарками. Він стогне, підводить голову – перед ним дівчина, її підборіддя, шия. Як би вибратися з цієї тюрми? Вони не випустять. Я ще досі не вийшов. Вона пускає йому збоку сині колечка диму, хихоче: «Який ти милий, давай наллю тобі чарчину «“Мампе», лише тридцять пфенігів».

Тут опис фізичного стану персонажа перемежовується зі спогадами, думками Біберкопфа та реакцією дівчини, яка підтримує з ним розмову. Цей уривок цікавий ще й тим, що він, очевидно, був написаний до знайомства з «Уліссом» Джойса (адже за свідченням Дебліна, з Джойсовим «Уліссом» він познайомився тоді, коли вже написав чверть свого роману).

Ще одним важливим елементом деблінового роману є численні лейтмотиви, які, ніби кістяк, тримають колажне тіло тексту. Над цими лейтмотивами перекладач працював особливо прискіпливо, оскільки вони часто повторюються, тож мусять добре звучати. Тут маються на увазі слова з пісні «Варта на Райні». Також наприкінці роману з’являються ритмізовані шматки із фразою-лейтмотивом «нехай підступають». Цікавою для перекладача була і тема вселенської блудниці Вавилон з Об’явлення Івана Богослова, а  також слова з «Урожайної пісні» часів Тридцятилітньої війни, які повторюються в тексті роману досить часто: «Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. Нині він ніж свій нагострить – стинатиме краще колосся, вже скоро його косовиця, а нам страждать доведеться». Дивним чином, якраз тоді, коли Роман Осадчук працював над перекладом роману в бібліотеці Альбертіна, там проходила виставка книжок і рукописів, присвячена Тридцятилітній війні. Тож щодня у перерві над роботою перекладач заходив у кімнату із цією виставкою, яка стала лейтмотивом і всієї перекладацької роботи.

«Загалом для мене кожен перекладацький проект тематично й подієво накладає відбиток на моє власне щоденне життя, – каже Роман Осадчук, — Численні тунелі спогадів та асоціацій пов’язують його з реальністю проминулою і актуальною.  Так, наприклад, після закінчення роботи над Дебліном я особливо вподобав тістечка «Укус бджоли», які так любила Міца (одна з героїнь роману – О.Ш.)».

У чому полягає особлива цінність роману Альфреда Дебліна «Берлін Александерплац»? Це одночасно портрет одної людини і портрет міста, і портрет часу. Ця картина настільки деталізована, що іноді виникає враження, ніби вона ворушиться. Коли Райнер Вернер Фассбіндер у 1980 році знімав свою 14-серійну екранізацію роману Дебліна, то йому не доводилося надмірно викручуватись, щоб адаптувати текст для кіноекрану: всі герої книжки ніби просто ожили та вийшли з неї, бо «самотність пробиває дірки навіть в стінах божевілля».

Текст: Олег Шинкаренко

Альфред Деблін. Берлін Александерплац. — Переклад: Роман Осадчук.  К.: Видавництво Жупанського, 2019, 568 ст.