Настільна книга мистецтвознавця

Аліса Ложкіна

У видавництві ArtHuss виходить унікальна книга про українське мистецтво — «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ—поч. ХХІ ст.»

Автор книги — провідний і авторитетний куратор, арт-критик, в минулому головний редактор журналу Art Ukraine Аліса Ложкіна.

Це книжка про те,  як змінювався наратив мистецтва протягом останніх 150 років. Яку роль для мистецтва і його діячів зіграли історичні події, які побачила країна від південної провінції імперії до сучасних днів.

Ложкіна понад 15 років займається виставками українського мистецтва як в Україні, так і за її межами, книга ця — дорожня карта, важливий довідник, якого не було, і нарешті він з’явиться, пояснить основні віхи й фігури в історії художніх практик України. 

Після презентації книги в Одеському художньому музеї, його директор Олександр Ройтбурд написав: «До этого большой системной истории современного искусства в украине не существовало. Это тоже не академическая версия. Она достаточно личная, выстроенная как сборник эссе с плавающим фокусом — школы, регионы, группы, феномены. Многое обозначено конспективно, где-то автор критичен, где-то не скрывает своих симпатий, а где-то уходит от личных оценок в стремлении быть нейтральным. …Но в целом — впервые территория украинского искусства так подробно очерчена в пространстве, во времени и в персоналиях. Это титанический труд. Несомненно получилось создать книгу, которая станет настольной у нескольких поколений исследователей украинского искусства».

Аліса Ложкіна «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст.» — К.: ArtHuss, 2019

КУРАТОР: ВІД «СМОТРЯЩЕГО» ДО СПІВУЧАСНИКА

Нова постать у мистецтві цього часу — куратор. За іронією долі, термін цей був добре знайомий радянським художникам: «кураторами» в СРСР називали спеціальних працівників КДБ, завдання яких полягало в стеженні за неблагонадійними елементами. Після «перебудови» слово набирає позитивних конотацій, і цей процес збігається з розквітом кураторських практик на Заході. Історію кураторства в Україні та історію «Нової хвилі» як явища нерозривно пов’язано з головним ідеологом покоління — мистецтвознавцем, критиком Олександром Соловйовим. Це він знайшов у якомусь журналі коротку нотатку про італійський трансавангард і показав її художникам, першим ознайомив київське співтовариство з текстами про постмодернізм, а також організував більшість головних виставок нового мистецтва, шалено закохався, а потім став наставником і провідником у життя одразу кількох наступних поколінь художників.

Олександр Соловйов трохи старший за основний кістяк «Нової хвилі», але за збігом обставин у молоді роки служив в армії із Василем Цаголовим. Там вони на пару писали портрети Леніна, вищого військового командування, членів Політбюро і здружилися на все життя. Соловйов прийшов у тусівку із середовища радянського художнього офіціозу — з виставкового відділу Спілки художників, але вже невдовзі став одним із мешканців богемного сквоту на Паркомуні. З одного боку, Соловйов — активний учасник «Нової хвилі», персонаж тусівки та один із головних героїв історії покоління. З іншого боку, він аналітик і архіваріус епохи, автор численних текстів і поважний діяч мистецтва України останніх тридцяти років. В результаті його погляд і кураторський підхід — це не дистанційований аналіз, а трепетний емоційний погляд співучасника.

Аліса Ложкіна
КУРАТОРКА НАТАЛІЯ ФІЛОНЕНКО В ДЗЕРКАЛЬНОМУ ЛАБИРИНТІ НА ВИСТАВЦІ «РОТ МЕДУЗИ». 1995

Ще одна знакова для 1990-х років постать — Марта Кузьма. Американка українського походження влітку 1994 року очолила Центр сучасного мистецтва Сороса. Він щойно відкрився в будівлі Староакадемічного (Мазепиного) корпусу Києво-Могилянської академії. Арт-центри, які підтримував фонд мільярдера Джорджа Сороса, відкривалися тоді в усіх колишніх країнах Східного блоку. Місія фонду Сороса полягала в тому, щоб переформатувати посттоталітарні країни в так звані суспільства відкритого типу, тобто реорганізувати їх за західним зразком. У ці роки поширюється концепція культури як м’якої сили, а сучасне мистецтво розглядають як інструмент такої трансформації. Так у долю аполітичного покоління «Нової хвилі» несподівано втрутилася політика. На щастя, центри сучасного мистецтва були зовсім не флагманським проектом соросівського фонду, тому їм пощастило уникнути зайвої ідеологізації. Загалом мережа арт-центрів зіграла відчутну роль у становленні сучасного мистецтва на пострадянському просторі — від Росії і країн Центральної Азії до Балтії, екс-Югославії й України. Якщо у 1980-ті роки мистецтво — це, умовно кажучи, побічний артефакт внутрішньотусовочної комунікації, то від середини 1990-х воно стає побічним результатом проекту, воркшопу й art education.

ЦCМ Сороса проіснував у активній фазі до початку нульових. Центр від свого заснування робив акцент на підтримку нових художніх практик і став виділяти кошти на реалізацію неформатних арт-проектів. За відсутності серйозного арт-ринку й поступового відходу художників «Нової хвилі» від живопису, гранти на виробництво відеоарту, інсталяцій та на кураторські проекти мали величезне значення. У період директорства Марти Кузьми Центр Сороса не можна назвати повноцінною інституцією. Тут досі витають богемний дух і атмосфера «Паризької комуни». Харизматична Марта Кузьма — не директорка, а радше цариця ЦСМ. Енергійна іноземка миттєво влилася в тусівку «Нової хвилі». До того ж справа, як це часто буває в таких спільнотах, не обмежилася суто роботою: бурхливий роман Кузьми й зірки паркомівських вечірок, молодого художника Іллі Чичкана — ще одна іконічна історія епохи, яка підкреслює відчуття богемної сімейності, що панувало в Центрі Сороса.

Аліса Ложкіна
ГРУПА ШВИДКОГО РЕАГУВАННЯ (БОРИС МИХАЙЛОВ І СЕРГІЙ БРАТКОВ). СКРИНЯ ПАНДОРИ. ІНСТАЛЯЦІЯ В ПРОЕКТІ МАРТИ КУЗЬМИ «АЛХІМІЧНА КАПІТУЛЯЦІЯ» НА ВІЙСЬКОВОМУ КОРАБЛІ «СЛАВУТИЧ». М. СЕВАСТОПОЛЬ. 1994

Марта Кузьма — авторка низки знакових для нового українського мистецтва проектів. Найвідоміший із них — «Алхімічна капітуляція» на борту флагмана українського флоту «Славутич» у Севастополі. Виставка стала інтервенцією у простір реального військово-морського судна. Матроси перетворилися на героїв трансгресивних творів чільних українських художників. Тривожність відчувалася в Севастополі ще з часів розпаду СРСР, а поділ Чорноморського флоту став головним політичним конфліктом між Україною і Росією на початку 1990-х років. Усе це разом із новими контекстами і прочитаннями, що з’явилися вже після анексії Криму Росією 2014 року, робить «Алхімічну капітуляцію» одним із центральних проектів нового українського мистецтва. У 1997 році в київський Центр Сороса прийшов новий, набагато системніший і водночас не такий харизматичний директор — художник і куратор, автор етапної виставки українського мистецтва 1990-х «Степи Європи» (Замок Уяздовський, Варшава, 1993) Єжи Онух. Марта Кузьма продовжила кар’єру за межами України. 2004 року вона співкурувала європейську бієнале Маніфеста у Сан-Себастьяні, а нині є головою Єльської школи мистецтв.

Не менш симптоматична для героїчної доби українського мистецтва персона — кураторка Наталя Філоненко. Її кар’єра — це ще один приклад стратегії, де головну роль відіграють творча співучасть, співжиття і співбуття, а не дистанція й дослідження. Темпераментна й експресивна дружина художника Олександра Гнилицького, а згодом Максима Мамсікова, центральна постать тусівки на Паркомуні. Здобувши наприкінці 1990-х освіту в престижному Bard College у Нью-Йорку, вона стала першою в історії незалежної України професійною кураторкою у сфері сучасного мистецтва. Повернувшись на батьківщину, Наталя Філоненко далі вигадувала і збирала виставки, які відзначалися непересічною оптикою та невилучною нотою сімейності. Пік її кураторської активності припадає на початок 2000-х років. У другій половині нульових, втомившись від незатребуваності, Філоненко втратила інтерес до співучасті і відійшла від процесу. Вона переїхала до Ванкувера (Канада) і лише зрідка проводить виставки, лекції й майстер-класи.

Активно задіяні в організації проектів у цей період і київські галеристи: керівник і куратор галереї «Аліпій» Валерій Сахарук та піонер галерейного бізнесу в Києві Віктор Хаматов. Із кінця 1980-х помітну роль в арт-процесі відіграє архітектор, художній редактор комсомольського молодіжного журналу «Ранок», співзасновник (разом із Віктором Хаматовим) ЦСМ «Совіарт» Сергій Святченко. Серед його виставок такі етапні проекти як «Київ – Таллінн» (1987), «21 погляд. Молоді сучасні українські художники» (1989), «Українське МалARTство 1960–1980-х років» (1990), «Спалах. Нове покоління українського мистецтва» (1990). У 1990 році Святченко емігрував в Данію, де зробив успішну художню кар’єру. В Одесі 1990-х формується ціла плеяда кураторів: Михайло Рашковецький, Олена Михайловська, Вадим Безпрозванний, Андрій Тараненко. За кураторство беруться й самі художники — Олександр Ройтбурд та Ігор Чацкін в Одесі, Юрій Соколов у Львові, Василь Цаголов у Києві.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *