Досвід екосвідомості з Ісландії

Андрі Снаер Маґнансон

Екологічний нонфікшн від ісландського письменника та політика Андрі Снайра Маґнасона подорожує в часі, зазираючи і в минуле, і в майбутнє.

Збереження планети — справа кожного. Ісландський письменник Андрі Снайр Маґнасон у книжці «Довкола часу і води» розглядає проблеми екології через призму історії своєї родини. Адже родинне лихо — це щось відчутне, зрозуміле, у той же час як екологічні проблеми нашої домівки Землі здаються чимось далеким і навіть надуманим. Хоч це вже давно не так.

«Найпотужніші сили планети відмовилися від свого звичного темпу і зараз діють у масштабах, які людина вже здатна помітити. Зміни, що раніше відбувалися протягом ста тисяч років, тепер відбуваються за сотню років».

Андрі Снаер Маґнансон «Довкола часу і води». Переклад Віталія Кривоноса. К.: видавництво «Рідна мова», 2021, 264 ст.

Уривок

— Ви чотирнадцяте втілення Далай-лами з 1391 року, але, коли читаєш про ваше життя з 1935 року, схоже, що йдеться про життя десяти людей в одному втіленні.

— Так, певною мірою можна так сказати. Я народився в бідному селі та прожив там перші п’ять років свого життя, потім мене перевезли до Лхаси, де я офіційно став Далай-ламою і духовним лідером Тибету. Але насправді я був просто непосидючим маленьким ченцем. Я хотів гратися, а не вчитися. Навчання було великим випробуванням. Тому вчителю довелося бити батогом цього малого неслуха. На той час ми зі старшим братом навчалися разом, тож учитель мав два знаряддя: один звичайний батіг і один жовтий священний батіг, яким можна було лупцювати священного учня! Я був невгамовним і навчався кепсько, тож учителю доводилося користуватися батогом досить часто.

Він нахиляється до мене і сміється.

— Але сталося так, що священний батіг не заподіяв мені жодного священного болю, самий лише звичайнісінький біль. Ха-ха! Тож, боячись його, я продовжував навчатися. Оце була епоха!

Коли мені було шістнадцять, китайські комуністи вторглися в країну, і я втратив свободу. Потім настало інше життя, інший час, інша епоха.

— За тих часів ви зустрічалися з головою компартії Мао.

— Так, звісно. Я кілька разів зустрічався з Мао в 1954 й 1955 роках, і він поводився зі мною як з рідним сином. У нас були близькі стосунки, і я дуже сподівався на нього. Спочатку була певна недовіра, але після того, як я поїхав до Пекіна і зустрівся з Мао та багатьма іншими, сказати б, борцями за свободу, комуністами, я почав їм довіряти. Це були чудові люди, які дбали про інтереси людей, робочого класу. Тож я впав у соціалізм і марксизм. Я навіть запитав уряд Китаю, чи можу приєднатися до Комуністичної партії Китаю. Такою великою була моя віра. Повернувшись із материкового Китаю, я був переконаний, що Тибет може рухатися до сучасності з допомогою китайських комуністів і голови Мао. Потім відбулося повстання 1956 року. Я написав голові Мао, адже він казав: «Пишіть мені безпосередньо, якщо у вас виникнуть проблеми». Я написав ще принаймні два-три листи, але відповіді не отримав. Після цього моя до них довіра поменшала.

Я відвідав Індію в 1956 році та зустрівся із Джавахарлалом Неру. Ми добре порозумілись і багато говорили. Тоді Тибет був окупований, і чимало тибетців радили мені не повертатися. Це була золота акція — лишитися жити у вільній країні. Я поспілкувався з Неру, і він порадив мені повернутися до Тибету. Він сказав: «У вас особливі стосунки з китайським урядом, і саме тому ви повинні продовжувати свою боротьбу на теренах Тибету».

Потім, у 1957 році, розпочався рух Сотні Квітів, люди могли висловити й почути сотні різних точок зору. Але наслідки були жахливими: почалося переслідування інтелектуалів і тих, хто не відповідав партійній лінії.

Мао сказав, що комуністів треба критикувати зсередини і ззовні, інакше, мовляв, ми станемо як риба на суші. Сказати сказав, але вчинив навпаки.

— То він став рибою на суші?

— Почалися труднощі, і Мао більше думав про владу, ніж про ідеологію. Я бачу себе марксистом, який ділиться добром, а не дбає лише про прибуток, як це роблять капіталісти. Іноді я думаю, що благородна ідеологія марксизму була скомпрометована жагою до влади Леніна та Сталіна і, звичайно, самого Мао. Спочатку Мао був добрим комуністом, але згодом влада його розбестила. Це мій досвід. Правда це чи ні, доведеться вирішувати історикам!

— І ви подалися до Індії в 1959 році?

— Дев’ять років я намагався досягти миру і врятувати ситуацію, але мені не вдалося. У 1959 році, коли китайський уряд розпочав реформи, далекі від реальних потреб людей, відбулося повстання. Воно почалося у східних провінціях Тибету, що перебували під владою Китаю, але поширилося на китайські провінції Ганьсу, Сичуань, Юньнань і Цинхай, а також на весь Тибет. Потім все вийшло з-під контролю, передусім 10 березня 1959 року. Я цілий тиждень робив усе можливе, але зазнав невдачі. Я покинув палац у Лхасі вночі та нарешті прибув до Індії. Тож у квітні 1959 року в мене почалося інше життя. Мені було нудно. Я був бездомним. Але я зазвичай кажу: бездомний, я знайшов новий дім і нове щастя тут, у Дгарамсалі, в Індії. Індійський уряд прийняв нас гостинно й запропонував політичний притулок. Притулок надали не лише мені, а й іншим тибетським біженцям. Індійський уряд забезпечив людей землею, а молодь — освітою. Тож понад п’ятдесят років, що минули з дня вигнання, особисто для мене були щасливі. Я звільнився. Я можу поїхати куди завгодно, навіть до Ісландії, і можу говорити вільно, мене ніхто не контролює. І мені це подобається.

— Але ваша мета — повернутися додому?

— Так, і це мета всіх тибетців.

— Ви вірите, що це станеться?

— Так, це цілком імовірно. Це політична проблема, але нинішня ситуація склалася не через тверезий політичний розрахунок, а через недалекоглядність жорстких комуністів у Китаї. Щойно вони передумають і стануть більш реалістичними, питання вирішиться. Без проблем. На світі близько 200 мільйонів китайських буддистів. І багато з них звернулося до мене, хай навіть вимушено, у пошуках лідера й наставника.

— Ви здаєтеся легковажним. Як ви почувалися, коли вся відповідальність за Тибет лежала на ваших плечах?

— У ті роки я не мав досвіду та формальної освіти щодо розв’язання світських проблем. І ситуація була жахливою, настільки складною, що в мене накопичилося багато тривоги та хвилювання. Але в мене були добрі радники, і я мусив ладнати з усіма. Тож коли справа стосувалася складних питань, я часом отримував поради від тих, хто підмітав підлогу в залі. Вони були відкритими, довірливими та незалежними. І до них доходили всілякі чутки ззовні, тож вони могли принести мені новини. Іноді це було дуже корисно!

Він дивиться на мене, і все його обличчя сміється.

— І тому я зміг відчути якийсь ґрунт під ногами, хоча ситуація була складною. Тоді я міг прийняти рішення та відстояти його. Навіть якщо й не все склалося добре, я не можу нарікати, що в мене були погані радники. До того ж ми, буддисти, маємо таємні духовні практики для дослідження. Ви цього ніколи не зрозуміли б! Ха-ха! Все цілком таємно! Але, з мого досвіду, починаючи від шістнадцяти років і дотепер, коли мені майже вісімдесят, багато речей зроблено правильно на основі цих містичних практик. Тож я цілком вірю в ці методи.

Я цікавлюся цими загадковими практиками.

— Чи можете ви дати мені уявлення про них? Як сприймати майбутнє та приймати правильні рішення?

— Це свого роду наука. По-перше, використовуйте свій інтелект, детально аналізуйте ситуації. Якщо ви шукаєте поради і все вказує на один і той самий висновок, немає необхідності в таємних практиках. Але якщо у вас все заплутано, можна вдаватися до містики.

— Це якийсь оракул чи віщун?

— Оракул — це інше. Я раджуся з ним і потребую його пророцтв, але він не дає остаточної відповіді. Я отримую остаточну відповідь, вдивляючись іще глибше, використовуючи метод, про який згадав вище. Таємний метод.

— Ви писали листа щодо свого переродження?

— У минулому житті чи в наступному?

— У наступному.

— Ні-ні. Далай-лама зазвичай не пише листів, хоча деякі лами так чинили: іноді вказували, де народяться, і навіть імена батьків. Але ні тринадцятий Далай-лама, ні його попередник цього не робили. Принаймні, ми не маємо їхніх записів.

На Заході вважають, що Далай-лама має першорядне значення для тибетського буддизму, але це не так. Дух тибетського буддизму житиме доти, доки тибетський народ існує більш-менш вільно. За останні шістдесят років відбулися систематичні руйнування, взяти хоча б культурну революцію, але наше культура ніколи не згасала. Поки дух живе, закорінений у серцях, жодна сила не може його знищити. Сьогодні в Тибеті й Китаї виросло три-чотири покоління, і ми звертаємо увагу на багатовікові китайські звичаї. Але традиція Далай-лами з’явилася колись, і колись перестане існувати. Без проблем. Однак якщо люди хочуть зберегти традицію і взяти на себе відповідальність, вона буде збережена й після моєї смерті. Тоді я буду спостерігати за ними зі свого таємного місця, дивитимусь, що вони роблять! Ха! Ха! Іншого зв’язку з наступним своїм перевтіленням я не матиму!

— А що ви відчуваєте перед лицем смерті? Страх, цікавість чи…

— Іноді цікавість. Страху немає. Найбільше мене непокоїть те, що, коли я помру за таких обставин, мільйони тибетців і багато моїх друзів будуть сильно тужити. Тому я іноді відчуваю…

Він замислився на деякий час.

— З іншого боку, факти такі, що всі зрештою мають відійти. Ніхто не уникне смерті, це реальність. Смерть — це частина життя, тут проблем немає. Важливо, щоб ваше життя мало сенс, щоб впродовж нього ви приносили користь іншим. Тоді вам буде не шкода помирати.

— Мільйони тибетців чекають на ваше повернення. Коли ви запитуєте ці таємничі сили, чи є якісь ознаки, що можна буде повернутися до Тибету, і якщо так, то коли? Ви коли-небудь повернетеся додому?

— Так, і не лише мої, а й містичні досліди інших свідчать, що врешті все буде добре. Це лише питання часу. Деякі пророцтва справджуються лише через століття, але все вказує на те, що це тимчасовий стан. Шістдесят років — це не дуже багато, чи не так? У будь-якому разі, я думаю, що система вузьколобих комуністів не має майбутнього. Це ясно.

— Важко задовго бути вузьколобим. Може, шістдесят років…

— Шістдесят років уже минуло. Подивіться на Радянський Союз — він проіснував сімдесят років, і всі країни східного блоку повністю змінилися. Колись була диктатура в Італії, Іспанії та Франції. І Китай змінюється через освіту й доступ до інформації. Уряд не може підтримувати абсолютний контроль.

— То ви оптиміст?

— Розумієте, сьогоднішня реальність дуже відрізняється від реальності шістдесятих, сімдесятих і вісімдесятих років. У багатьох частинах країни все ще існує бідність, але чимало речей змінилося. Молоді китайці орієнтуються на останні тренди та сповідують західні цінності. Одна з головних речей, які проповідує буддизм, полягає в тому, що ніщо не стоїть на місці, все рухається і все може зазнати змін. Як я вже казав раніше, все пов’язано між собою та залежить одне від одного. У Китаї керівники тримали країну в ізоляції в 1950-х, 1960-х, намагалися навіть у 1970-х. Але нині ситуація змінилася. Раніше лінія уряду переважала: все, що казав уряд, вважалося правдою. Але з часів Ден Сяопіна мільйони студентів навчалися за кордоном, і зараз багато іноземних компаній працює в Китаї. Сьогодні китайці все бачать і все чують. Раніше вони були глухі на одне вухо і сліпі на одне око. Істина в перспективі потужніша, ніж застосування сили. Це моя логіка. А природа людини сильніша за штучні системи. Вони ніколи не існують вічно.

— Тож, попри все, ви вважаєте, що світ змінюється на краще?

— 1996 року я мав зустріч королевою-матір’ю Англії.* Я з дитинства знав її з фотографій, і коли ми зустрілися, їй було 96 років. Оскільки вона прожила ціле століття, я запитав її, чи людство і світ покращуються, чи погіршуються, а чи все лишається таким самим. Не вагаючись, вона сказала, що нині світ став кращим, ніж раніше. Для прикладу вона зазначила, що за її юності права людини та право на самовизначення не сприймалися як щось самоочевидне чи обов’язкове, але зараз ці права визнано майже всюди. Таким чином, існують різні ознаки вдосконалення світу. Королева не згадала, хоч я вважаю, варто було, що за її юності Британія була колоніальною імперією, але враз колонії стали незалежними. Просто враз! Тож демократія стала значно сильнішою!

— Сподіваюся, мої діти все ще будуть живі в 2100 році. Ви намагалися передбачити майбутнє?

Його святість відкидається назад і мовить:

— Я завжди кажу людям, що, на моє переконання, неможливо дивитися на тисячу років уперед. Але ми можемо бути певними, що людство ще буде тут, на землі, принаймні в цьому столітті, і що воно може стати століттям миру. Але мир не означає, що ми будемо позбавлені проблем. Проблеми будуть переслідувати нас завжди. Але в мирному спілкуванні ми змінюємо своє ставлення до проблем і способів їх розв’язання. У минулому застосування сили було першою реакцією. Це застарілий метод. Покоління ХХ ст. має гіркий досвід застосування сили, протягом століття у війнах загинуло близько 200 млн осіб. Війна — це не гра, де один перемагає, а інший програє. Коли ми так думаємо, результатом стають насилля і смерть.

Використання сили, навіть ядерної зброї, це не той спосіб, у який ми досягнемо наших цілей. Ми спостерігали падіння Берлінської стіни, і люди позбавлялися тиранії в країнах Східного блоку не через ядерну зброю, а передусім завдяки мирним акціям громадськості.

Ось чому я впевнений, що XXI ст. може стати часом миру, коли люди розмовлятимуть одні з одними. Хоча світ був ідеологічно розділений, люди знайшли спосіб перебувати в мирному співіснуванні, починаючи з другої половини ХХ ст. Зараз у Європі диктатури впали, але в Азії вони все ще існують.

— Що ви думаєте про ХХІ ст.?

— Я вірю, що це століття може принести людям більше щастя. Насильство ніколи не виправдане. Ви ніколи не досягнете успіху через насильство. Наприклад, усунення диктатора в Іраку могло бути благородною справою. Але метод був хибний, а наслідки — жахливими. Нам потрібно виховувати молоде покоління. Єдиний реалістичний спосіб розв’язання проблем — це розмова. Необхідно прислухатися до поглядів інших, а потім спробувати дійти спільного висновку. Напередодні війни в Іраку мільйони людей вийшли на вулиці, щоб висловити свій протест проти війни. Є позитивні ознаки. Тому я з оптимізмом дивлюся в ХХІ ст.

— Тобто, ви вважаєте, що буде не так, як у ХХ ст.?

— У ХХ ст. відбувся великий розвиток, але насамперед у матеріальному світі. Я вважаю, що нам забракло розвитку в духовних сферах. Важливо зважати на почуття й думки. Я бачу, що дедалі більше вчених визнає важливість емоцій у нашому житті. І я знаю, що багато людей, які дбають про освіту, певні, що не можна робити акцент лише на розумі. Під час подорожей я зустрічаю дедалі більше науковців, які стверджують: нам бракує освіти, коли справа стосується серця, нам потрібно навчати людей людяності. Вони питають: як ми можемо впроваджувати таке навчання в сучасній системі освіти?

Цього не можна навчати на основі релігії. Етики й людяності потрібно навчати на світській основі, інакше це спричинить проблеми у світі, де панують різноманітні релігії, наприклад, в Індії. Тому в основі індійської конституції лежать світські цінності. Коли я кажу про світськість, то не маю на меті недооцінювати релігії, я поважаю їх усі та не вважаю, що між ними є кращі або гірші. Також потрібно поважати атеїстів. Тому я думаю, що ми можемо виховувати людей і запровадити людяність в освіті. Я плекаю великі надії на майбутнє.

— Легко викладати, що 2+2=4, але деяким учителям може бути важко навчати добросердя. Як ви навчаєте емпатії?

— Так, звичайно, це суб’єктивно й базується на досвіді кожного. Жоден пристрій не може цього виміряти. Але нещодавні дослідження мозкової діяльності показали, що душевний спокій і позитивне мислення мають помітний вплив на організм, тоді як стрес і гнів можуть послабити імунітет. Раніше це вважалося здогадами, тепер це — науковий факт. І в нашому суспільстві з’явилося розуміння, що в сім’ї, де панує любов, більше щастя. Якщо батько чи мати сердиться, всі страждають. Це справедливо навіть для тварин, навіть собаку, що гавкає на всіх підряд, тримають окремо. І друзів можна завести через владу чи гроші, але це не справжня дружба.

Ми, люди, соціальний вид тварин, а дружба є першочерговою потребо для всіх соціальних істот. Дружба, заснована на довірі. Гроші не приносять довіри — вони породжують підозру, зловживання та спокуси. Люди обманюють інших людей за гроші. Справжня довіра заснована на любові та повазі. Побудова довіри вимагає згуртованості, прозорості, правдивості та чесності. Все це коріниться в серці. Цей аргумент можна застосовувати, переконуючи інших людей. Тепло серця — важлива проблема для нас самих і нашого майбутнього. Днями я почув розмову на Бі-Бі-Сі, де йшлося, здавалося б, лише про силу зброї, економічну міць, влади над правдою. Люди, безперечно, обожнюють владу! Дехто вірить, що владу дає зброя. Як сказав одного разу Мао: на короткий час можна отримати владу, наставивши пістолета.

Він наставляє на мене палець, наче пістолет.

— Отак! Тепер усі маусять слухатися! Але в довгостроковій перспективі це має зворотний ефект. Якщо ви покладаєтеся на пістолет, довіра руйнується. Дружба руйнується. Якщо ви покладаєтеся на пістолет, все ваше життя буде лихим. Ось чому нам потрібно позбутися сили зброї. Влада грошей може тривати трохи довше, але вона не здатна створити справжньої дружби між людьми. Але сила любові, сила правди — це основа щастя. І якщо ви просто звернетеся до здорового глузду, то побачите цінність співчуття. Влада істини!

Гадаю, що ваші онуки, коли виростуть, побачать більш мирний світ. І я думаю, що їхнє усвідомлення важливості берегти навколишнє середовище зросте. Це важливі ознаки. Тому я думаю, що ХХІ ст. буде щасливішим.

— І звідки ж візьметься ця людяність?

— За власним досвідом, нас народжує мати. Але спочатку це була фактично корова, згідно з вашою теорією!

Його святість вказує на мене і сміється.

— Але неважливо, чи це була корова. Це була корова, сповнена співчуття! Оскільки мати є основою всього, вона є початком співчуття, і від народження ми переживаємо її безмежну любов. Дослідження показують, що тим, хто отримує материнську ласку на ранніх етапах життя, ведеться краще, і їхнє життя стає щасливішим. Діти, яким бракує материнської любові та прихильності в ранньому віці, ростуть байдужими й холодними, вони частіше стикаються з труднощами та все життя проживають у невпевненості.

— Як ви компенсуєте брак материнської любові в монастирі, де матерям не місце?

— Ви стаєте монахом із семи років, а до того живете з матір’ю. Жодних проблем. Мені самому було п’ять-шість років, коли я був відокремлений від матері, але вона завжди була поруч. Мама щодня приходила з особливим домашнім хлібом, вона була майстринею у випічці цього хліба. Ми були дуже близькі, навіть після того, як я втік до Індії та мені було близько тридцяти. Я завжди любив матір. Проблем не було.

Коли я кажу про світську мораль, я використовую три критерії: здоровий глузд, спільний досвід і новітні наукові дослідження.

Крізь усі релігії червоною ниткою проходить мотив співчуття. Важливість любові, прощення й толерантності, незважаючи на різні акценти чи установки. Отже, співчуття в нашій крові, і зараз саме час звернути на це увагу, культивувати не лише якість життя і розум, а й звертати увагу на серце. Коли ніжність серця поєднується з мудрістю, суспільство може стати щасливішим і сповненим любові. І коли ми стикаємося з проблемами, то можемо розв’язати їх спільно. Не через ненависть, підозри, взаємне відмежування чи погрози. В інакшому разі виникає більше техногенних проблем. Це сумно.

— Чи потрібно нам висловлювати свою симпатію до природи? Адже буддисти намагаються не нашкодити живим істотам. У нашій складній реальності ми не завжди знаємо, на які організми впливає наш спосіб життя.

— Ми не можемо співчувати несвідомим істотам, як-от дерева, трава й рослини, істотам, які не розвинули здатності співчувати. Але повага тісно пов’язана з емпатією. Все живе має право на життя. Рослини — частина природи, і в широкому розумінні ми частина і їх також. Ви не можете жити без них. А ще є птахи та тварини, які, згідно з буддизмом, істоти цілеспрямовані, тож ми повинні виявляти до них любов і прихильність.

— Зараз весь світ взаємопов’язаний. Нещодавнє виверження  вулкана в Ісландії серйозно вплинуло на квітникарство в Південній Африці. Чи вплинуло воно на вас?

— Ні, на щастя, я тоді нікуди не мандрував. Але якби я подорожував, я б це точно відчув! Тоді б я, може, навіть скаржився! Погана, погана Ісландія!

— Ми нарешті відчули, що маємо якусь владу. Світ зупинився через нас.

— Але ви не могли керувати цією силою! Шкода!

— Так, проте ми кілька тижнів почувались наддержавою!

— Це нагадує нам, що хай би якими складними були наші технології, вони ніщо перед природою. Важливо пам’ятати про це. Глобальне потепління може стати некерованим. Ми повинні бути максимально обережними. Сім мільярдів людей живуть своїм життям завдяки природі. Ми повинні це усвідомити і прийняти. Іноді складні технології та науки дають нам хибну впевненість у собі, хибну впевненість, що ми можемо контролювати природу. До певної міри так і є, але за інших обставин ми мусимо жити в гармонії з нею.

— А як щодо незалежності Тибету?

— Проблема в Тибеті створена людиною, нашими сусідами на сході. Тож ми маємо розв’язати цю проблему у співпраці з ними. Як і інші людські проблеми, її потрібно розв’язувати розмовою. Це стосується не лише Тибету, а й Палестини. Не може розв’язати проблему перемога одних і поразка інших. Такий підхід ніколи не приводив до реальних розв’язань.

Тибетська філософія і культура мирні. І варто зберігати цю культуру, якщо вона може принести більше миру та щастя в Китай.

Якщо ми розглянемо всі аспекти проблеми, то зупинимося на золотій середині. Ми не прагнемо незалежності, ми можемо бути частиною КНР з певними правами, гарантованими конституцією, зокрема правом сповідувати релігію та мати свою мову. Якщо на меті єдність і солідарність, то політика китайського уряду абсолютно абсурдна. До цього не можна змусити. Це неможливо! Сто корів можна гнати одним батогом, але ми — люди. Справжня симпатія йде від серця! І я бачу, як дедалі більше китайців висловлюють стурбованість із цього приводу. Вони зауважують, що поточна політика неправильна. Є проблиск надії.

Але наша позиція така: спільнота — це спільнота. Минуле значення не має, тому що ми хочемо дивитися вперед. Так, Європейський Союз не був створений на основі минулого, а відповідно до нових реалій і довгострокового мислення. Так само і ми не хочемо думати про минуле. Майбутнє — це єдине, що має значення.

— Як ви вважаєте, чи є ймовірність того, що ви повернетесь додому?

— Так, я в це вірю. За останні шістдесят років ми спостерігали великі зміни, що відбувалися з китайськими комуністами. Зазвичай я кажу про чотири епохи. Епоха Мао, Ден Сяопіна, Цзян Цземіня та Ху Цзіньтао. Між цими епохами існує велика різниця. Але це показує, що та сама Комуністична партія, та сама система управління можуть пристосовуватися до нових обставин. Тож я оптиміст.

— Може, ви хотіли б щось додати?

— Ми зустріли двох ченців, які дискутували на площі щодо такого речення: «Якщо мої бажання не може задовольнити все, що лиш є на землі, то чим я можу вдовольнитися?»

Одне я кажу людям: жадібність ненаситна і ніколи нікому не подарує задоволення чи щастя, але мудрість, сила Я — це те, що можна розвивати невпинно.

— Щиро дякую за розмову.

— Дякую і до зустрічі. Можливо, в Ісландії — я дуже хочу повернутися туди.

Льодовикові періоди схожі на настання зими, але в більших масштабах. Потім приходить весна з повенями й відлигою. (І далі за текстом: Льодовики відступають і ми можемо оселитися на звільненій землі.

_________________________________

* Королева Єлизавета (Єлизавета Боуз-Лайон), дружина британського короля Георга VI, мати королеви Єлизавети ІІ, королева-консорт Британської імперії в 1936-1952 рр.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *