Чули про істеричний реалізм? Він стосується творів, які детально уважно сумлінно досліджують якийсь соціальне явище, але обирають для такого абсурдну сюрову абсолютно безумну форму. Але ідеться таки суто про соціальну прозу.
Цей смішний, правду кажучи, термін були спеціально придумали для прози Зедді Сміт, але не бачу підстав, щоби не поширити його на інші твори. Без посилання на істеричний реалізм складнувато буде описати, що саме відбувається в болісно нав’язливому романі Аріани Гарвіч (вона аргентинка, та більше п’ятнадцяти років живе у Франції).
Уже в назві «Здохни, коханий» є, даруйте, істеричний симптом, хоч нам дбайливо і пояснили в самому творі: жінка-героїня перебуває в шлюбних стосунках, де слово «коханий/кохана» стали автоматизмом, ритуалом, практикою, позбавленої змісту, і можна називати когось коханим і щиро бажати йому смерті, жодного в тому протиріччя. Смерті ж бажають в назві добровільної, зрештою сам має здохнути, поповнивши чисельні ряди самогубців в цьому творі. І це, між іншим, єдина добровільна дія в світі Гарвіч, всі інше – за примусом. Бажають найріднішому того, що й самі собі хочуть: здохнути добровільно і ще названим-коханим.
Отже, слово збігається з дією, але не дорівнює їй, так? Ну що тут скажеш, окрім як згадати класичний опис істеричного письма: слово відлетіло, але звуки залишилися. А звучить ця історія вкрай надривно.
Ідилічна картинка: чоловік купається з піврічним немовлям на подвір’ї затишного будинку, дружина милується ними, потім вони вкладуть дитину спати і будуть вдвох спостерігати за зірками в телескоп, який придбали разом ще на початку шлюбу. Реальність, в якій живе жінка: дитина випорожнилася просто в ванну, чоловік щойно відлив в кущах, вона ненавидить той телескоп і ті зіркі, завжди ненавиділа, вона думає про те, що якби він не кінчив в неї, то не було б тієї дитини і того клятого життя, вона згадує слушну пораду – коли хочеться придушити крикливого малого просто тікай з дому, вона хоче вийти просто через ті скляні двері на вулицю, вона хоче сексу – вульгарного злягання, вона хоче померти… Весь роман Гарвіч, всі півтора роки (малому на початку шість місяців, у фіналі – два роки; і тільки так вимірюється час в творі) ми бачитимемо картини нормального, навіть успішного подружжя, але житимемо при цьому в реальності дружини, що переживає важкий депресивний епізод. І у такий спосіб нам розкажуть історію про подружню зраду і розпад шлюбу.
Авторка часто в інтерв’ю говорить, що показує людей за три секунди до того, як у них і з ними станеться щось цікаве/важливе/визначне.
У дружин – роман. Її коханець так само одружений і має дитину з інвалідністю. Психічний стан жінки погіршується від народження дитини, зрештою чоловік відвозить її на лікування в клініку. Після того, як її виписують з лікарні, чоловік викриває зраду. Це щодо сюжету.
Жінка – емігрантка, можливо, біженка. В одній зі сцен вона спостерігає за поляком і каже, що він теж тут чужий, теж може бути втікачем. Нам один раз скажуть, що вона зовні не схожа на жінок цієї країни – білява. І чоловік дорікне їй, що ліниться вчити мову: не коригує вимову і не виписує нові слова щоденно. Тут вона чужинка. Де це «тут», до речі? Будиночок, задній двір якого виходить у ліс, куди любить прогулюватися героїня і де вона спостерігає за життям оленя (якщо це тільки не «рогоносна» метафора). В парі годин їзди є море. В тому будинку живуть вона, він і дитина. Він недавно втратив батька та їхню родину часто візитує мати-удова, яка живе тут же неподалік. Це щодо мізансцени.
Здається, що ні сюжет, ні мізансцена в «Здохни, коханий» нічого не важать. Так воно і є. Навіть героїня, яка захлинається наративом в цьому романі нікому не треба – з нею самою включно. (Її моноги – між іншим, дуже впізнаваний стиль комунікації самої Гарвіч, яка спроможна розігнатися за два речення від заблокованого посту в твітері до спалення книжок нацистами і до апартеїду – буквально за два речення: можна бачити в будь-якому інтерв’ю авторки). Важить же в романі тільки мова – якась така первісна і дуже брутальна. А в мові акцентовані три елементи – на рівні теми наголошені: материнство, чужість/еміграція, війна.
Материнство, еміграція, війна – це практики, що претендують бути ідентичностями. Саме це домагання і доводить до безуму героїню Гарвіч. Трішки перефразую її саму ж: спіткати героя за три секунди до того, як нормальна людина стає маніяком – себто, за три секунди до того, як практика в примусовому порядку стане ідентичністю.
Дитина в романі небажана, але не можна сказати, що нелюблена; не про примусове материнство нам тут розказують. Просто дитина не є тут частиною ідентичності матері – а це таки незвично навіть для постфеміністичної прози. В книжці є один фрагмент, що його згадують всі без винятку рецензенти. Жінка намагається заспокоїти немовля, яке плаче, довго уже плаче. Жінка хоче в туалет і не може покинути дитину. Минулий раз, коли таке сталося, їй довелося зробити свої справи просто в труси з ридаючим немовлям на руках. Зараз вона кидає дитину і біжить до вбиральні, але залишає двері незамкненими і плаче там від ненависті. Сцена написано жорстко, вона мусила викликати спротив читача, ну бо авторка свідомо ставить у один ряд дитину та випорожнення, таку реакцію і викликала (одна з читачок прокоментувала: «У мене трирічні близнюки. Ще жодного разу не всиралася»). Ясна річ, що в цій сцені нам не показують практики материнства, власне, практики піклування про немовля, ця сцена не апелює до досвіду, який мають читачки чи має авторка; натомість нам гранично яскраво демонструють втрату кордонів тіла й особистості. І так, у цій втраті меж народження дитини є метонімією випорожнення. І чомусь саме народження дитини – втрата, що є освяченою, легітимною і бажаною.
Війна в країні от-от почнеться. Вона бачить літаки, що прямують на воєнний аеродром. Вона їх впізнає за звуком, до речі, уміє розрізняти винищувачі і бомбардувальники. Вона згадає ракети, готові до запуску. Вона пару разів скаже, що війна уже почалася, хоча вони про це ще не здогадувалися. В романі триває 2010 рік, бо в творі є побіжна згадка про Смоленську катастрофу. Війна, про яку ідеться в романі не почалася, мова йшла про загострення конфлікту між Аргентиною і Британією за Фолклендські острови. Тоді в лютому 2010-го здавалося, що цього конфлікту не уникнути, аргентинці, які ще не забули поразки в кривавій битві за острови в 1982 року, були нажахані. Цей стан і передає героїня через чисельні побіжні згадки про війну. Жах перед невідворотним, яке уже є частиною твого минулого. Ще крутіше, бо ця війна таки не сталася, а попередню війну вона буквально не пам’ятає (їй ще нема тридцять і вона не тутешня), але сама війна, війна-в-собі уже стала частиною її ідентичності. Так само сакральною, як і материнство, до речі.
Жінка божеволіє. Вона раптом оприявнює в собі ті елементи, які їй «заселили» поступово. Вона піклується про дитину – отож вона є матір. Вона боїться насильницької смерті – отож вона є свідок війни. Вона живе в країні, в якій не народилася – отож вона є чужинка. Різниця між робити щось і бути кимсь начебто і зникла уже. Заселили, та не прижилося: її тіло буквально відторгає ці фактори ідентичності, її тіло починає свою власну істеричну історію. І от тоді вона робить ставку на секс/сексуальність – вона є самиця, навіть якщо за партнера їй метафоричний олень в лісі поблизу, тим більше, якщо то олень. Інстинкти – тепер те, що її визначає… Цікава річ, здається, в жодному сексуальному акті в романі, включно з мастурбацією, вона так і не отримує задоволення. Щось не працює в справі звільнення-себе?
В «Здохни, коханий» Гарвіч аналізує не поступове божевілля однієї жінки, не стрімке помирання одного шлюбу і не народження однієї небажаної дитини. Аріана Гарвіч написала роман про диктат. У мить, коли від нас очікують, щоби повторювані практики включалися в процес нашої ідентичності, створюють ідеальні умови для становлення диктатур… Ок, най не в цю мить, а, скажімо, за три секунди до неї.
Удома я тисячу і один раз прополола бур’яни, змішуючи в руці зелене з жовтим, землю і черв’яків. Гарна палітра для зловісної картини. Збентежена, я полола й полола. Але мене це не заспокоїло. Я забігла в будинок; у кімнаті жбурнула старий дерев’яний стілець у дзеркало, одним копняком вибила дверцята шафи, наступним ударом – стулку вікна. Мені викручує яєчники, в трусах згусток, який стікає по ногах. Думаю, це не чергова вагітність, а сказ. Я конвульсійно метаюся, порізи розтягуються. Ніколи не займалася спортом; у школі я падала з трампліна у воду, навіть не намагаючись виринути на поверхню, поки всі навколо корчили гримаси стурбованості. Ті мої однолітки, що кричали «най би вона втопилася, най би втопилася!», – де вони тепер?
Аріана Гарвіч. Здохни, коханий / Переклад Анни Марховської. Київ: «Компáс», 2022. 160 с.
Текст: Ганна Улюра
