З часу виходу першої книги письменниці, «Бога дрібниць», минуло двадцять років. Рой встигла випустити вісім книг в жанрі нон-фікшн і висловитися з приводу всіх гостросоціальних питань. 

За «Міністерством» можна вивчати всю новітню історію Індії, а також Кашміру і Пакистану. 

Доречi, «Міністерство» могли б переслідувати, як «Сатанинські вірші» Салмана Рушді, поки, слава Богу, подібних новин не було.

Доречi, Арундаті Рой їде в Україну! У вересні всесвітньо відома індійська письменниця й громадська активістка Арундаті Рой завітає до Львова, аби під час 26th Book Forum зустрітися з українськими читачами та презентувати свій роман.

Арундаті Рой. «Міністерство граничного щастя». — Переклад: Андрій Маслюх. Л.: Видавництво Старого Лева, 2019, 544 ст.

Замовити: тут

НАРОДЖЕННЯ

Був мир. Принаймні так казали.

Цілий ранок гарячий вітер хльостав міські вулиці, підносячи у повітря хмари піску, корки від пляшок з газованою водою і недопалки біді* та жбурляючи ними у лобові скла автомобілів і в обличчя велосипедистам.

Коли вітер ущух, імлу пропалило сонце, що підбилося вже височенько, і знову запанувала спека, замерехтіла над вулицями, немов танцівниця, що виконує танець живота.

Як завжди після пилової бурі, люди чекали на грозу, але вона так і не прийшла. Пасмом убогих хатин, які громадилися мало не одна на одній понад берегом річки, знавісніло прокотився вогонь, умить проковтнувши їх понад дві тисячі.

Тим часом кассія й далі квітла своїм яскравим, крамольно-жовтим цвітом. Щороку найпалючішої літньої пори вона тяглася догори і шепотіла до розпеченого бронзового неба: «А не пішло би ти…».

Вона з’явилася зненацька, з доброго дива, невдовзі після півночі. Їй не співали ангели, не несли дарів мудреці. Проте на сході, провіщуючи її появу, здійнявся мільйон зірок. Однієї миті її ще не було, а наступної вона вже лежала на бетонованому тротуарі у колисці зі сміття: срібної фольги від сигарет, кількох пластикових торбин та порожніх пакетів з-під картопляних чіпсів «Анкл Чіпс». Лежала гола у плямі світла, просто під стовпом дзизкучих комарів, що роїлися в неонових відблисках угорі. Мала чорну з синюватим відливом шкіру, гладеньку й лискучу, немов у щойно народженого тюленяти. В широко розплющених очах не було ані натяку на сон, проте лежала вона абсолютно спокійно — для когось такого крихітного річ доволі незвична. Можливо, у перші місяці свого ще зовсім коротенького життя встигла вже переконатися, що лити сльози — заняття цілком марне (принаймні для неї).

Наглядали за нею припнутий до огорожі білий кінь, коростявий песик, садова ящірка барви бетону, дві смугасті пальмові білки, які вже давно мали б спати, і павучиха з розбухлим яйцевим мішком — зі своєї прихованої від стороннього ока жердинки. Не рахуючи їх усіх, вона була, схоже, зовсім сама.

Довкола на багато миль розкинулося місто. Тисячолітня столиця-чарівниця, яка склепила повіки, але насправді не спала, навіть о цій порі. З її Медузиного черепа визміювалися сірі естакади, переплітаючись і розплітаючись під покровом жовтого серпанку, що ширився навколо ліхтарів з натрієвими лампами.

Їхні високі, вузькі тротуари оторочували зморені сном тіла бездомних: перший упирався головою в п’яти наступному, той — наступному, і так далі — доки сягало око. У складках її розтягненої пергаментної шкіри зберігалися давні таємниці. Кожна зморшка була вулицею, кожна вулиця — карнавалом. Кожен уражений артритом суглоб — амфітеатром, що міг обвалитися будь-якої миті. Саме там століттями розігрували історії любові та божевілля, глупоти, насолоди й невимовної жорстокості. Тепер, одначе, мало благословитися на світанок її воскресіння. Нові господарі хотіли, щоб свої вузлуваті, варикозні вени вона сховала під імпортними панчохами у сіточку, поморщені цицьки запакувала у стильний бюстгальтер з наповнювачем, а зболені ноги втиснула у гостроносі туфлі на високих підборах. Спонукали її вихляти штивними старими стегнами і загинати вгору кутики вуст, демонструючи застиглу порожню посмішку. Саме того літа Бабуся стала шльондрою.

А мала стати надстолицею нової наддержави — улюблениці всього світу. Індія! Індія! Ця пісня лунала всюди — у телевізійних шоу і музичних відео, в іноземних газетах і журналах, на бізнесових конференціях і на торгах озброєнь, на закритих зустрічах економістів і на зібраннях захисників довкілля, на книжкових ярмарках і на конкурсах краси. Індія! Індія! Індія!

За кошти якоїсь англійської газети і найновішого бренду крему для відбілювання шкіри (у світському товаристві вельми популярного) по всьому місті встановили велетенські білборди, де писало: «Настав наш час». Надходив «Кей-Март». Надходили «Волмарт» зі «Старбаксом», а у телерекламі авіакомпанії «Брітіш Ейрвейз» Люди Світу (білі, брунатні, чорні, жовті) хором співали «Ґаятрі-мантру»:

Om bhur bhuvah svaha

Tat savitur varenyam

Bhargo devasya dhimahi

Dhiyo yo nah pracodayat.

О, Боже, Ти єси життєдавцем,

ізбавителем від болю та печалі,

дарувальником радості.

О, Творче Всесвіту,

даруй нам своє найвище світло,

яке зруйнує гріх.

Провадь наш розум правильною дорогою.

(І зроби так, щоб усі літали літаками «Брітіш Ейрвейз».)

Відспівавши, Люди Світу низько кланялися і складали долоні у привітанні. «Намасте», — казали вони з різними екзотичними акцентами і всміхалися на манір швейцара (в тюрбані, з пишними вусами а ля магараджа під носом), який вітає іноземних гостей у п’ятизірковому готелі. І таким чином (принаймні у цій рекламі) перевертали догори дном усю історію. (Хто оце кланявся? А хто всміхався? Хто був прохачем? І до кого звертався?) Уві сні громадяни-улюбленці Індії всміхалися у відповідь і собі. «Індія! Індія!» — виспівували вони у своїх снах, немов натовпи вболівальників на змаганнях з крикету. Ритм задавав головний барабан: Індія! Індія! Цілий світ підхопився на ноги, гучним ревищем виражаючи своє схвалення та підтримку. Хмарочоси і фабрики зі сталі й бетону виростали там, де колись шуміли ліси, ріки закупорювали у пляшки і продавали у супермаркетах, рибу запаковували у бляшанки, гори підривали й обертали на лискучі ракети. Велетенські дамби з електростанціями освітили міста, які тепер сяяли, наче різдвяні ялинки. І всі були щасливі.

Тим часом віддалік, куди те світло і реклама не сягали, порожніли села. Міста порожніли також. Людей переселяли мільйонами, але ніхто не знав куди.

«Ті, хто не може дозволити собі жити у містах, не повинні сюди приїжджати», — заявив один із суддів Верховного Суду і розпорядився негайно розпочати вигнання міської бідноти.

«До 1870-го, коли усунули всі міські нетрі, Париж теж був плюгавенькою місциною, — сказав віце-губернатор міста, перекладаючи справа наліво останнє пасмо волосся, яке ще прикрашало його череп (коли вечорами він ходив поплавати, те пасмо пливло у хлорованій воді басейну «Чемсфорд-клубу » поруч із ним). — А подивіться на Париж тепер».

Так зайвих людей оголосили поза законом. На підмогу регулярній поліції в убогих кварталах розмістили кілька батальйонів сил швидкого реагування у дивній камуфляжній уніформі блакитних відтінків (призначеній, мабуть, для того, щоб збивати з пантелику птахів).

У міських нетрях і в самовільних поселеннях, у таборах переселенців і в «незаконних» колоніях люди боронилися, як могли. Перекопували дороги, що вели до осель, і барикадували їх камінням та купами всілякого мотлоху. Входи до поселень охороняли з палицями і каменями в руках усі: старі і молоді, діти, матері і бабусі. На одній дорозі, де поліція з бульдозерами вишикувалася для останнього наступу, крейдою написали: Sarkar ki maa ki choot. До матері в пизду з таким урядом.

— Куди нам іти? — запитували зайві люди і додавали: — Можете нас повбивати, але з місця ми не зрушимо.

Щоб отак на місці всіх повбивати, їх там було таки трохи забагато.

А от їхні домівки, двері й вікна, саморобні тимчасові дахи, каструлі та сковорідки, тарілки й ложки, атестати про середню освіту, продуктові картки, свідоцтва про шлюб, школи їхніх дітей, працю їхнього життя, вираз їхніх очей — усе це закуплені в Австралії бульдозери зрівняли з землею («Багнорийки!» — кричали їм, тим бульдозерам, услід). То були машини Держави Мистецтва, здатні розрівнювати історію і складати її штабелями, ніби будівельні матеріали.

І так Бабуся власне того літа, коли мала вже твердо стати на шлях відродження, раптом узяла й загарячкувала.

Телеканали, які жорстко конкурували між собою, сюжети про події у розгаряченому місті подавали під рубрикою «гарячі новини». Іронії у цій ситуації не помітив ніхто. З телестудій розіслали не надто підготованих, зате просто бездоганних на вигляд молодих репортерів, які справжнісіньким висипом розбіглися по всьому місті і заходилися ставити людям вельми нагальні пустопорожні запитання. Бідних вони запитували, як це — бути бідним; голодних, як це — бути голодним; бездомних, як це — бути бездомним. Bhai Sahib, yeh bataaiye, aap ko kaisa lag raha hai?.. Скажи-но мені, брате, що ти відчуваєш, коли?.. Спонсорських коштів для висвітлення у прямому ефірі розпачу телеканалам ніколи не бракувало. Нестача розпачу їм теж не загрожувала.

Експерти за винагороду ділилися з аудиторією своїми експертними думками. «Хтось же повинен заплатити за Поступ», — поважно, по-експертськи казали вони.

Жебракувати заборонили. Жебраків тисячами хапали і кидали за ґрати, а потім партіями вивозили з міста. Тим, на кого вони працювали, доводилося платити грубі гроші, щоб повернути їх назад.

Отець Джон-за-Слабких опублікував листа, де мовилося, що, згідно з поліційними рапортами, минулого року на вулицях виявили майже три тисячі неідентифікованих мертвих тіл (людських). На того листа не відповів ніхто.

А проте продуктові крамниці ломилися від продуктів. Книгарні ломилися від книжок. Взуттєві магазини ломилися від взуття. І люди (себто ті, кого мали за людей) перемовлялися між собою: «Нам не треба більше їхати за кордон, щоб скупитися. Імпортні речі можна придбати де завгодно. Дивіться, тепер Бомбей — це ніби наш Нью-Йорк, Делі — наш Вашингтон, а Кашмір — наша Швейцарія. Це й справді якийсь saala (збіса) фантастичний рік».

З раннього ранку до пізнього вечора дороги були забиті транспортом. Ті, хто допіру позбувся всього і тулився тепер у всіляких міських шпаринах та тріщинах, з’являлися там і роїлися навколо лискучих, обладнаних клімат-контролем авто, пропонуючи водіям та пасажирам купити шматини для витирання пилюки, зарядні пристрої для мобільних, моделі реактивних літаків, журнали для бізнесменів, видані піратським способом книжки з менеджменту («Як заробити свій перший мільйон», «Чого насправді хоче молода Індія»), путівники для гурманів, журнали про дизайн інтер’єрів з кольоровими світлинами сільських будинків у Провансі та короткі порадники з духовних питань («За своє щастя відповідаєте ви самі» або «Як бути найкращим другом самому собі»). У День незалежності вони продавали іграшкові кулемети та маленькі національні прапори на підставці з написом Mera Bharat Mahan («Моя Індія — велика»). Пасажири ж визирали з вікон авто і бачили лише нові помешкання, які планували купити, свої щойно встановлені джакузі та чорнило, яке ще не висохло на тільки-но підписаних вигідних угодах. Спокій їм дарували курси медитації, а розпромінений настрій — заняття йогою.

На промислових околицях міста — саме туди «переселили» вигнанців — миля за милею тягнулися маслянисті багнища, густо всипані розмаїтими відходами та різнобарвними пластиковими торбинами; повітря було насичене хімікатами, а вода отруйна. Над густими зеленими баюрами здіймалися хмари комарів. На рештках того, що колись було їхніми домівками, посідали, ніби горобці, зайві матері й там-таки наспівували своїм зайвим дітям колискові.

Sooti rahu baua, bhakol abaiya,

Naani gaam se angaa, siyait abaiya,

Maama sange maami, nachait abaiya,

Kara sange chara, labait abaiya.

Спи, маля, спи, заки злого принесе,

сорочку з села він тобі принесе,

дядька-тітку він танкóм принесе,

браслети на руки-ноги і тобі принесе.

Зайві діти засинали, і снилися їм жовті бульдозери.

А понад смогом та механічним гулом міста розляглася бездонна й безмежно прекрасна ніч. Небо поросло густим лісом зірок. Час од часу його неквапними дзизкучими кометами прорізали реактивні авіалайнери. Кілька літаків кружляли високо над сповитим у смог міжнародним аеропортом імені Індіри Ґанді, чекаючи, аж отримають дозвіл на посадку.

* Біді — популярні в Південній Азії дешеві сигарети, які виготовляють, скручуючи необроблене листя тютюну.