28 серпня у Софії Київській відбудеться прем’єра проекту Наталії Половинки «Барвінський. Повернення в Україну». Дванадцять солоспівів Василя Барвінського вперше прозвучать у Києві з симфонічним оркестром, версію для оркестру створила Богдана Фроляк.

В нашій розмові на минулорічному фестивалі «Букет» Наталя Половинка казала: «…Наразі я займаюся Василем Барвінським…. Лятошинський —  як атлантида в українській культурі, яка дуже багато чого собою тримає. В ньому об’єдналися пошуки, які були до нього і після нього… Він — така величина, до якої можна весь час вертатися, ходити і по воду, і по хліб, і по солодке, і по гірке, і по музичну форму в різних її проявах. Водночас він, скоріше, вчитель.  Не батько, як Сильвестров, не брат, як Барвінський». 

Себто це — пошуки брата.

«Барвінський є одним з перших українських композиторів, що отримали світове визнання, твори якого видавалися в Європі, США, Японії (Peters, Universal Edition, Nakamura). Вони звучали на багатьох європейських сценах, в радіо- та телепередачах свого часу (Відень, Ляйпциг, Берлін, Стокгольм, Турін, Прага, Варшава, Краків, Нью-Йорк та ін.). В одній з перших телепрограм Лондона на зорі розвитку телебачення 21 травня 1937 р. транслювався концерт з творів В.Барвінського та Н. Нижанківського у виконанні відомої в цілім світі піаністки Любки Колесси, яка презентувала окрім всього ще й український народний стрій перед англійською публікою та телеглядачами. Великими шанувальниками та інтерпретаторами творчості В. Барвінського були і є мистці різних національностей. Німецький органіст Міхаель Грілль переклав вагому частку фортепіанних творів композитора для органу та записав на платівки з фортепіанними творами, а в міжнародному конкурсі коляд для хорових колективів перше місце в Європі посіла “Небо і земля” В.Барвінського у виконанні хору Мюнхенського радіо в 1998 р.. Особливу сторінку визнання творів Барвінського складає його “Колискова”, яку “О. Кошиць “оркестрував” для свого живого фантастичного оркестру, завдяки гармонічним вартостям та мелодичним візерункам твору Барвінського, врізується в нашу пам’ять як найбільше, осягнене коли-небудь чоловіком чудо” – писала бразильська Correiro Paulistano 17.09. 1923.» — пише музикознавиця Лілія Назар-Шевчук.

Kyiv Daily  попросив розповісти Наталю Половинку, про її шлях до Василя Барвінського.

Як у моєму житті з’явився Барвінський, і саме його цикл Солоспівів? Дякую за це відомому віолончелісту Ярославу Мигалю. Він прийшов до з ідеєю вечора Барвінського в Театральному центрі «Слово і голос» (Львів), який я очолюю, і запропонував заспівати в тому концерті кілька Солоспівів композитора із піаністкою Галиною Курилич. Коли ж я взяла в роботу два солоспіви, одразу настільки залюбилася в цю музику… яке ж у ній велике звернення до життя, до світу… І оцей перший її дотик лишився вже назавжди. І після Ярослав Мигаль запропонував: «А чому б тобі не зробити драматичну виставу? Яка постать, яка історія!»

Тим часом я роздивилася інші Солоспіви і зрозуміла, що треба робити всі.  Проявилося, що не треба докладати туди якісь тексти, щоб вплітати у виставу історію життя композитора. Все важливе Барвінський виговорює сам у Солоспівах — це той вічний одинокий голос, звернений «поверх голів» — до вічного. Звернений в саму серцевину людини, в саму основу існування світу. 

Це — стояння одиноке перед великим світом, інтимна розмова. Ніби він, Барвінський, стоїть на краю землі і говорить до неба про всі болі світу. Говорить одинока людина. І з фортепіанної фактури раптом виник оркестр-світ. Це було миттєво. 

Я виходжу з Опери і так, як блискавка, подумалося, що треба робити концерт з оркестром і треба робити його в фойє театру. Воно дуже гарне і таке, як космічний корабель: внизу з оркестром співати, а на поверхах всіх сидять люди як в якомусь НЛО, і десь туди, в небо, звивається звук.  І думаю: «Нічого собі!» Злякалася цієї відваги. Хто зараз зробить оркестрування? Як оркестр швидко все вивчить? Але вже все: мене вже включило. І я тремтячими руками набрала Богдану Фроляк в середині серпня і сказала їй: «Скажи, ти би зробила оркестрування 12 солоспівів Барвінського, якщо концерт в кінці вересня?» Вона відповіла непрямо, але я зрозуміла, що шанс таки є. 

Далі почалися суцільні перепони. Всі оркестри відмовлялися: «Ми не планували. Це багато часу. Це така велика подія, а ви хочете так швидко робити. Давайте відкладемо на весну». А я розуміла, що відкладати не можна. В мені звучало:  «Це відкривання дверей!». І я не розуміла, до чого це відкривання дверей. Думала, — до Барвінського. Але ж Барвінського таки вже грають і грали ще навіть в ті часи, коли було заборонено. Як, наприклад, є в Ютубі цикл фортепіанних мініатюр Барвінського у виконанні Марії Крушельницької – я просто вчилась на цьому записі. Марія Тарасівна грала ще самому Композитору. І вона грала і записувала на радіо в той час, коли ще була заборона на музику Майстра. І не вона одна.

Що значить «відкривання дверей» – я ще не розуміла. У мене була ця така внутрішня мантра, і вона мені надавала сили робити попри всі перепони.

Богдана Фроляк зробила цю роботу дуже швидко і  блискуче. Всі нитки, які є в, фортепіанній фактурі, – вона їх розпустила на всі інструменти і між ними з’явилось повітря. І раптом музика в оркестрі явила звучання світу всіма його голосами. І води всі, і ріки, і моря, і гори, і всі людські болі. Як «Божественна комедія» Данте – отакий утворився світ в оркестрі. І серед цього всього – одинокий голос людини. 

«БАРВІНСЬКИЙ. ЛЮБОВ» у Львівській опері.  Через які перепони переходив цей проект! Я думала: мабуть, в його складній дорозі — відлуння життя самого Василя Барвінського…

Диригент Теодор Кухар завше був «за», і я йому за це дуже вдячна! На першій репетиції (а їх було лише дві!) після кожного солоспіву повертався до мене і казав: «Це те, що Ви хотіли?» Я: «Так, це ТЕ!» Ми обоє бачили, що ми вражені і щасливі цією музикою Барвінського та оркеструванням Богдани Фроляк! І час від часу ще деякі музиканти вигукують: яка музика!… До роботи долучився режисер Валерій Більченко, Сергій Ковалевич багато працював з мовою, зі словом. Режисери, брати мої, підтримали і ростили це діло разом зі мною — дякую їм!

Щастя й перемога були в тому, що інакше почули Барвінського. Всі виходили після концерту, вражені саме музикою. Дійсно відбулося якесь відкривання дверей. Куди? В якість, яка є в Барвінського найсуттєвішою.

Потім почався інший етап. І вже тоді стало очевидним, що оце відкривання дверей стосувалося мене самої — персонально, тому що в мене почались і криза, і переміна. Тому що далі нічого не давалося.

Я хотіла одразу ж зробити наступний крок. Якість, що лиш почала проявлятися, мала визріти і бути записана на аудіо. Цей наступний крок вже мав називатися «БАРВІНСЬКИЙ. Повернення в Україну», щоби, бодай, головні міста України почули Барвінського. Досі цього великого композитора знають лише професіонали і невелика частина любителів музики. І мені хотілося, щоб УСЯ Україна прийняла свого Барвінського, який вже знав світову славу, і якого ми забули після років репресій і заборон.

Далі почало валитися. Були дуже сильні випробування. Опера і оркестр почали будувати свої плани на ці ноти. До того ж УКФ не підтримав цей проект. Почався час вірусу і карантинів. Я ризикнула, і знов подала Барвінського, цього разу на конкурс Львівського управління культури «Фокус на культуру». Із філармонічним оркестром мав бути концерт, стрім і запис.

«Барвінський. Повернення в Україну» у Львівській філармонії я розглядала як початок, львівський вечір, з якого все-таки почнеться подорож усією Україною. Досі я тримаю цю перспективу відкритою… І раптом, хоч не одразу, та цей проект підтримали у ЛМР, і він був запланований, — хоч, можливо, і в режимі онлайн, — на 10 жовтня! Почавсь жорсткий карантин. Цілу весну і літо працювала, робота не йшла – чула, що це все не те. Розуміла, що так як співала, вже співати не можу, а як по-новому – ще не знала.

В останній тиждень вересня потрошку почала йти робота, але в мене пропав голос. Тому працювала більше мисленням, ніж голосом. 10 жовтня, на прогоні з оркестром, це не був мій голос, і не було сил. Плюс, як завше, дуже багато організаційних проблем: екрани і відео, і світло, і стрім, і широка розсадка оркестру, і в останній момент змінила місце свого подіуму… Це був живий концерт-вистава і стрім. Диригує знову Теодор Кухар. Внутрішньо готувалася до провалу. Але була якась єдина надія.

Пам’ятаю, як беру перший звук, а це не — мій голос. І він лине. Лине легко. І це якийсь дивний тембр, трохи ретровий. І  зовсім некласичний вокал. Це скоріше такий спів… Він мені трохи нагадував оті старі платівки, 20-х років минулого століття, можливо, сам тембр. Але головне те, що це звучало легко, вільно і ясно, – і ці крила прийшли ззовні, не з мого попереднього досвіду. Це для мене був дуже великий урок. 

До цієї якості і було відкривання дверей. Тому що це — якість, яка є головною в Барвінському. Сильвестров це називає: «дочекатися музики». Це музика, яка не вимучена зсередини, не придумана, не породжена з моєї плоті і крові, з думок – а дарована, вислухана, явлена. Це прислухання до болю світу, і прийняття його в таких найнепомітніших, екзистенційних нитках буття. Оце є те, що чулося в солоспівах і ніяк не вдавалося проявити. І урок від Барвінського – в тім, що «прочинятися двері» ці можуть лиш ззовні! І це була така радість і вдячність, на відео з концерту видно посмішку: від вуха до вуха. Бо це чудо, і ти сам дивуєшся. Бо ти тільки впізнаєш і дякуєш: «Це ця музика. Це вона». Ти просто не віриш своїм очам і вухам. 

Звичайно, це було неможливо без Богдани Фроляк, яка була на репетиціях, без ясної, і тендітної, і твердої руки Теодора Кухара, без сприяння Володимира Сивохіпа. Лиш в строгому порядку оркестру, веденого рукою диригента, і міг з’явитися вільний політ солоспіву. Після концерту Теодор Кухар все питав мене здивовано: «Чому я був такий щасливий?! Ви теж?! Такий надзвичайно щасливий! Послухайте, я диригую величезну кількість концертів по всьому світу, і той вечір в опері, і цей – це найбільша моя подія за 10 останніх років! Я не жартую!…».

Після того стала можливою камерна вистава, до якої ми йшли разом із режисером Сергієм Ковалевичем. І назва цієї вистави його — «Барвінський. Право на особисте». Це ще інша якість, це ніби ще наступний крок, це хід у ще більш інтимне, в персональне, в те, на що ми ніколи не даємо собі дозволу в цьому світі. І тому так і називається «Право». Дозволити собі: ти маєш право на це особисте. Це й історія самого Сергія Ковалевича. Він так завжди працює. І це трудна дорога – дійти з актором до проявлення персонального, яке врешті стає безособовим, вселюдським. І через це всі його роботи дуже правдиві і глибокі, і з часом тільки набирають краси. Так склалося, що треба було чомусь мені самій зводити виставу, та тут великий його вклад, і назва залишилася Сергієва.

Склалася камерна вистава з Єжи Єрмінем. Я дуже щаслива, що він погодився. Унікальний піаніст, Музикант з великої літери, учень Марії Тарасівна Крушельницької. Був здивований, що це потребує так багато роботи. Кожен раз коли ми готуємось… Ми граємо зараз щомісяця. Кожного разу відбувається серйозна підготовка. Йожеф Єрмінь береже тишу, таїну цієї музики – він з тих рідкісних в цьому часі Майстрів, чия Музика хранить цільність буття і людини. Через нього у виставі проступає образ самого Барвінського.

Така вистава. Вона кожного разу грається інакше, і проявляється інший зміст… Це так і з «Тихими піснями» Сильвестрова: музика відчитує щоразу інший зміст оцього реального часу. І так само в Барвінському. Хоч у виставі натяком закладена історія … самого Барвінського. І знаходяться люди, які це відчитують. Галя Канарська – театральний критик і мистецтвознавець, яка недавно відійшла…, написала прекрасну рецензію, де сказала, що це для неї «ідеальна вистава». А одразу після прем’єри: «Знаєш, це вийшло – за них всіх!». Кажу: «Дякую, бо це так і є: за оцю українську аристократію, яка абсолютно чесно прожила своє життя і залишилась таким квітом нев’янучим, хоча більшість з них скосили дуже рано». Але їхня віра, їхнє служіння і Богу і цій землі, цій культурі просто вражає. Скільки праці, скільки любові поклав сам Барвінський! Це неймовірно. 

Ти дивишся на його життя і думаєш: «Як людина ще встигала писати музику?» Звичайно, він писав десь по ночах, усамітнившись. Тому що фактично підняти на собі, запустити консерваторію (тоді музичний інститут) – це ж цілина. Розробити цілину, як саме український перший  вищий музичний навчальний заклад, з нуля. І запустити все українське музичне життя в місті – значить організовувати концерти, створити кілька музичних видань, весь час писати до них статті і регулярно випускати ці видання.  Це дуже багато господарських справ: треба і опалити, бо холодно, і треба подбати за якесь фінансове забезпечення. Це неймовірно! Як він встигав? Скільки ця людина робила! І при тому, писав музику в солоспівах так, ніби він поза часом, ніби його не торкнувся оцей прихід «совєтів». І взагалі, якісь соціальні віяння, їх ніби там немає. Як це? Вони людину переламали і вкинули в цей котел з таким намаганням знищити повністю! Як можна пережити це знищення всіх нот? Як це можна взагалі пережити – спалення рукописів на подвір’ї музичного інституту в присутності всіх тих, з ким ти працював і кого ти вчив?

Я не знаю.

Я дивлюсь на його фотографію: на ній просвічується ангельський лик. Це ангел, який жив серед людей. Таке враження, що всі решта на фото – тільки обрамлення для його лику. Ну, і це фото, де він над фортепіано, як скульптура. Це фото вже після заслання. Ну, і 10 років бути в різних  таборах з дружиною і не знати, чи вона хоч жива, і де вона… А ці табори були поруч. Я не знаю, як це все можна пережити. Коли він вернувся, після смерті Сталіна аж через 2 роки, то ще намагався записати заново, згадати все, що було спалене. Хтось згадує: «Прийшов відвідати, а він посидів, попив чаю і каже: «Я мушу працювати». Він піднімається до себе нагору, на другий поверх, східцями, там сідає і пише. Потім спускається і каже: «Не та пам’ять, не можу. Не все можу згадати».

Це — той духовний аристократизм, який ми не те що втрачаємо, а навіть забуваємо. А це була норма. Забуваємо його  як норму життя. Моя вчителька Марія Петрівна Тарнавецька – з тих останніх могікан. Це полька, яка все життя прожила у Львові. І її батько присвятив все життя Львову, хоча мама не раз казала: «Виїдемо». – Ні, я зі Львова нікуди не поїду. Це один з головних архітекторів Львова – Петро Тарнавецький. Це людина з мисленням світового масштабу і притому — неймовірної простоти. Оце те, що ти теж бачиш в Барвінському – оце поєднання простоти в побуті, житті, якихось життєвих потребах і у ставленні до своїх учнів. Неймовірної простоти. А притому це висота. У всьому — висока постава, рівна спина, і точність думки, і порядок в роботі, і якийсь ще неймовірний такий політ, не знаю, — свіжість прийняття світу!

Спілкувалася Віка Федоріна

• Коли: 28 серпня, о 18:00 
• Що: концерт-вистава Наталії Половинки «БАРВІНСЬКИЙ. Повернення в Україну» Солоспіви Василя Барвінського, версія для оркестру Богдани Фроляк

Діють:

• Наталія Половинка

• Національний президентський оркестр України

• Диригент – Василь Василенко

Програма:

• ВЕЧОРОМ У ХАТІ /Б. Лепкий/
• В ЛІСІ /Б. Лепкий/
• ПСАЛОМ ДАВИДА /опрацювання П. Куліша/
• ОЙ ПОЛЯ, ВИ ПОЛЯ /О. Кониський/
• ОЙ СУМНА, СУМНА ТЕМНА НІЧЕНЬКА /слова сербської народної пісні в переспіві Я. Головацького/
• У МЕНЕ БУВ КОХАНИЙ РІДНИЙ  КРАЙ /Генріх Гайне, пер. з німецької А. Кримського/
• ЩАСЛИВА БУДЬ /Б. Лепкий/
• КОЛИСАНКА /Г. Чупринка/
• ОЙ ЛЮЛІ, ЛЮЛІ, МОЯ ДИТИНКО /Т. Шевченко/
• МІСЯЦЮ КНЯЗЮ /І. Франко/
• СОНЕТ /І. Франко/
• ПІСНЯ ПІСЕНЬ /переспів В. Маслова-Стокіза/

Василь Барвинський, життя, коротко

• Народився 20 лютого 1888 року у Тернополі. 
• Рід Барвінських славився відомими діячами культури: прадід Василя – Мартин – був ректором Львівського університету в 1837-1838 навчальному році (у ті часи ректорів обирали тільки на рік). 
• Батько – Олександр Барвинський —  видатний освітянин, який окрім впровадження української мови в школах, займався укладанням підручників з історії, літератури тощо. А ще захищав національні інтереси галичан в австрійському парламенті. 
• Першою вчителькою музики Василя стала його мати — співачка і піаністка Євгенія Барвінська. Вона керувала хором у Тернополі й перша помітила величезний талант однієї з хористок — Соломії Крушельницької.
• Професійну освіту Василь  Барвинський здобув у Львівській консерваторії, по закінченню якої вступив на юридичний факультет Львівського університету. Та провчившись усього рік зрозумів, що юриспруденція – це не його. Подався до Праги здобувати музичну освіту. 
• У 1915 році повернувся до Львова й обійняв посаду директора та професора Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка. У 1930-ті роки Барвинський упорядкував збірку народних пісень для фортепіано. До неї увійшло 38 композицій. Приблизно тоді ж вийшли ще збірки колядок і щедрівок, а також дитячі п’єси.
• На початку 1948 року був заарештуваний разом із дружиною, його змусили підписати згоду на знищення своїх творів, які перебували у рукописах і ще не були оприлюднені. Навіть у концтаборі композитор активно трудився, організовуючи самодіяльні колективи, навчаючи музичної грамоти всіх бажаючих.
• 1958-го Василь Барвінський вийшов на свободу й повернувся до Львова — без права викладати у навчальних закладах. До останніх днів життя активно працював: відновлював по пам’яті свої знищені під час арешту твори, безкоштовно консультував піаністів, брав участь у роботі Спілки композиторів, працював до самої смерті, у 1963 році. 
• У 1964-му Барвінський —  реабілітований.