«Тому — Перселл»

Наталія Половинка

Вона — педагог і приголомшлива співачка. З нею працювали Єжи Гротовський і Мередіт Монк. На фестивалі Bouquet Kyiv Stage в «Софії Київській» Наталія Половинка брала участь у постановці ЯR Олега Ліпцина ( за книжкою віршів Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами») та в сольному концерті на музику Перселла.

Ваш концерт на фестивалі «Букет» має назву «Music for a while» — як арія з опери Перселла «Едіп». У ремарці до нього сказано: «Генрі Перселл про нас, про Київ, Україну в 2020 році». Що Перселл говорить про нас оперою «Едіп» з часів бароко?

— Насправді я все роблю про тепер. Люблю брати матеріал сучасний. Якщо в музиці, це СильвестровЗагайкевич, Польова, Фроляк. 

Люблю також брати матеріал дуже давній. Оте давнє-давнє, яке нікуди не щезає — як Перселл, як Бах, народна пісня, духовний напів, — вони тримають землю. Через них ми можемо дивитися і побачити, чим ми живемо сьогодні, що нам дає дихати, на чому стоїмо.

Це я називаю живою традицією. Передається спосіб дивитися на світ. Постмодерн вважав довго, що ми без цього обійдемся – без переданої тайни.

Коли Сильвестров написав «Тихі пісні», то оголосив: «новая простота». … Зайти заново в старі як світ принципи. Ти шукаєш ті речі, які єсть і будуть. Будуть щодня. 

Тому — Перселл. Це дуже ясна музика. Для сьогоднішнього дня це — як чистка. Його музика вмиває від зайвого і веле до ясності саму людину. Це коли вона бачить речі як вони є, не накладає на них свої уявлення, не намагається їх переробляти. Просто є повітря, небо, любов, сонце, людина поруч, дихання її.

Наталія Половинка
Фото: Tania Oleksenko

Перселл нагадує нам через нас самих – музикантів і слухачів. Це така спільна праця, і радість — проходити з ним дуже близькі сторони буття, які нікуди не щезають. Просто ми їх перестаємо бачити. А вони є.

Арію, за якою названо ваш концерт, співали відомі контртенори (від Деллера до Жарускі та Шолля). Музику, яку співають контртенори, зазвичай називають «музикою страждання». Ви згодні з цим? І як страждання укладається в «концепцію чистоти»?

— А це так і є з людиною. Людина — буттєва. Вона страждає — тому, що родиться, в ній все життя «живе» драма розірваності — «між землею і небом». І людина робить зусилля або не робить. Але взагалі нормальна людина робить зусилля цього зв’язку. Вона ніби чує, що її призначення — щоб між ними виникав зв’язок. Цей зв’язок подається, дарується, але — на наші зусилля, прохання, «дерзновення». І все-таки тобі дається ця іскра зв’язку, або райдуга, або міст, або пісня. Це все — одне, синоніми. 

Пісня і є зв’язок,  в давньогрецькій це одне слово.  Я говорю про акт. Возглас людини, який звіщає зв’язок — пісня. 

Згідна, все починається від страждання… А в результаті з’являється  стільки радості і світла… Це призначення пісні — зцілювати світ. Тому добра музика, — і класична, і традиційна пісня, — так довго живуть. Скільки музика робить з людиною акт зцілення, стільки вона живе. А традиційна пісня тільки для цього й призначена. Перестаючи співати, людина тратить себе. І разом з тим, поки людина буде жива, вона буде співати, і поки буде пісня — людина буде жива. 

Ми можемо, наприклад, бачити народні пісні. Ідуть страшні тексті, написані в кінці 17-18 столiть Людина починає визвучувати драму. 

В ритуальних піснях цього немає, єсть тільки служіння (службові пісні). Людина починає зазирати в себе, питати: «Для чого? Що це зі мною? Чому не так?» Там мати сина проклинає, чи син від матері тікає, чи «взяв за косу та відрубав голівоньку» — отакі страшні тексти. А пісня звучить як світло. Оце її призначення, вона так діє. Оці уламки, які вона звіщає, раптом вона складає в одне. Так само в Перселла.

Поки ти проходиш… — багато і сліз, і виговорювання, і темних сторін буття. Разом з тим, той, хто слухає, проходячи цими всіма лабіринтами, отримує світло.

Тому на виході це — дуже ясна музика. 

Спів для вас — духовна практика. При цьому географія місць, де ви співаєте, — неймовірна. Ви можете співати будь-де.

— Так.

Що значить для вас спів?

— Сам акт зв’язку, сповнення його, звершення, здійснення. Це робиться свідомо. Це — не медитація. Але це те, що приводить людину до молитви. Тому це її (пісні) призначення. Люди завше звертались до того, що, більше за людину, перед чим вона схиляє голову і просить, чи задобрює, чи навпаки — свариться з цими силами? Але все це повертає людині оцей зв’язок. 

Людина вірила, i завжди співала по своїй вірі. Тобто — визвучувала оцю необхідність… повернення в свій рідний дім, в якому ти не ділишся на людину роду, людину духу, людину повсякдення. Ти є один. І в сьогоднішній день  — те саме, ти звертаєшся.  Без Христа сьогодні співати народну пісню неможливо, тобі з’єднали всіх цих богів в одно, і через свою віру відкриваєш пісню. 

Можливо, зі всіх співаків, які співають Перселла, для мене найближчий  — Деллер. Якось зовсім окремо стоїть: є всі і — Деллер. 

Прекрасно ж співають сучасні співаки (в тому числі Жаруски). Як на мене, вони радіють оцим переливам музиками, але не сягають того рівня, на якому він, Деллєр, думає про цей світ. Я не знаю, наскільки мені це вдається, але мій намір — такий.

От ви мене питали, чому це про Київ, про нас. Тому що я буду співати це в Києві. Там, де ти є, ти і промислюєш: «А що сьогодні нам дороге? А чим ми живемо?» Хвилею цієї хвороби (Ковід-19), знесло багато уявлень. А що лишається? 

Єсть те, що тебе тримає, і ти можеш це відкривати прямо зараз через музику Перселла. 

Єжи Гротовський, театр Курбаса, спів канте хондо — що вас цікавить зараз?

— Іде цілий рік досить трудної для мене переміни. Мені сьогодні важливе просте, буденне: людина в немочі… як Господь являється в повсякденному.

Наталія Половинка
Фото: Tania Oleksenko

Розкажіть про вашу дружбу з Мередіт Монк.

— Це дуже красива історія… на все життя, як спалах. Взагалі мені щастить в житті на зустрічі, і на вчителів. Велика людина для мене — Марія Петрівна Тарнавецька, моя професор з консерваторії. Вона несла музику як закон світобудови. Не жанр, не естетика, не ремесло, — закон творення світу. 

Ще один великий вчитель, Ґротовський, вніс в театр переміну.  Один мій друг називає його «мучеником людини». Він все життя повертав людину, шукав її і ічерез театр, і для цього вийшовши з театру.

Дорога привела і до Мередіт Монк. В мене був друг (вiн вже на небі). Кликуха в нього була — «Фред» (Ігор), iз «хіпарів», до кінця вірний хіпі. Він колись мені показав іноземний журнал — розгортку, каже: «Знаєш, кого ти мені нагадуєш? Оцю». Я відкриваю: на двi сторінки фотографія велика, розкидані косички… І раптом дивлюсь — це я. Потім я поцікавилася, хто, що. Про неї я тоді не знала.

Потім, вже через багато років, в театр приїхав один режисер з Америки. Подивившись виставу, він мені сказав: «Ви мені як сестри з Мередіт Монк. Чи ви про неї знаєте?» Я кажу: «Я про неї знаю». Він: «Дайте мені ваш диск, я їй передам. Бо я її знайомий». Ніякого диску в мене не було на той момент. Він поїхав. 

Але коли вже ми з театром поїхали в Америку — перед тим я все-таки записала те, що робила навіть з думкою про неї. І воно склалося в дорогу. Це були народні пісні, а між ними — імпровізація. Імпровізаційний оцей шматок — це був як перехід від пісні до пісні, як проща (від храму до храму). Я записала диск. Я його вже не маю і не знаю, в кого він є. Коли ми приїхали в Америку, я розказала друзям: отака от була історія. Вони кажуть: «Так давай знайдемо цього режисера». Знайшли і передали цей диск. А він передав Мередіт Монк. Моментально, на другий день, вона подзвонила і сказала: «Я хочу з вами познайомитися». 

Я до неї приїхала додому, в Сохо. Все підпорядковане її праці: невелика кухня і —  велика кімната, де репетирує, в куточку стоїть ліжко. Перше, що вона мені сказала: їй дуже близьке те, що я роблю. Можливо, раніше вона б хотіла мене взяти в свою групу, але вона бачить, що моє джерело – самостійне. Я повинна бути окремою співачкою. Вона мені пропонує лишитися на рік в Америці. 

На ранок, переспавши, я зрозуміла: я просто перестану співати, лишившись на рік в Америці. Я тут не можу жити, -так скучаю. Не зможу й співати.  У мене дитина маленька лишилась в Україні. Мередіт переконувала: «Ви заспіваєте на кількох фестивалях. І статті в Нью-Йорк Таймс… таким чином, ви концертуватимеие в Європі, а потім — і додому. Але ви вже будете тою, ким ви є. Бо вдома ви будете невпізнаною». Вона правду говорила.

Потім я поїхала. 

З нею весь час історії фантастичні пов’язані. Я поїхала на фестиваль Giving Voice. Завтра у мене мав бути концерт. А сьогодні я знала, що на фесті концерт Мередіт Монк. І я прийшла, «Чи вона взагалі пам’ятає про мене?»… І раптом вона починає говорити буквально на початку: «Я знаю, що десь в залі є Наталя Половинка». А потім в другій половині концерту вона присвячує якийсь мені твір. Правда, ми на якомусь рівні сестри на все життя.

Потім я писала до її продюсера, хотілося привезти її на фестиваль (агенціi «Ухо»). Але весь час чомусь її агент відповідав: «Вона занята. Треба задовго наперед…». В такій ми паузі і досі. 

Це така правда — тип входу в світ у нас подібний, оцей перший доторк. Вона все-таки лишилась імпровізатором. Мені здається, вона і танцює, і співає, і режисирує для того, щоб цей світ згадав себе, хто він є. Десь тут є і моє призначення. Просто не ти ж його вибрав — тобі його дали. А форми мої виходять інакші — більше пов’язані з традиційними. Хоча сьогодні побачимо, які підуть далі, бо міняється… 

Наразі я займаюся Василем Барвінським. 

На фестивалі Bouquet Kyiv Stage відбувся концерт-марафон, присвячений Борису Лятошинському. Музикантам, які брали участь у цьому марафоні, я ставила одне й те ж питання: що для вас значить Лятошинський?

— Ну він… як атлантида в українській культурі, яка дуже багато чого собою тримає. В ньому об’єдналися пошуки, які були до нього і після нього. Він якось умів синтезувати, збирати. Вiн — така величина, до якої можна весь час вертатися, ходити і по воду, і по хліб, і по солодке, і по гірке, і по музичну форму в різних її проявах. Водночас він, скоріше, вчитель.  Не батько, як Сильвестров, не брат, як Барвінський.

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.