«В текстах своїх не несемо жодного пафосу і філософії. Ми пацани прості, якщо щось в соціумі — гамно, то ми так про це і співаємо» — так представляє себе хардкор-панк гурт зі Львова «Бетон». 27 травня в Docker-G Pub «Бетон» презентує свій третій альбом «Тільки для своїх». Це буде перший сольний виступ тріо в Києві.
Що думаєш з приводу тези, що в наш час рок став скоріше ритуалом, ніж засобом висловити свої емоції? Підлітки вчаться грати на гітари, дивлячись Youtube-уроки, або просять батьків записати їх в недешеву «Школу рокерів», у Києві є й така, — запитую гітариста й вокаліста «Бетону» Андрія Жолоба.
— Такі думки періодично звучать. Рок-н-рол — він, як у Шевченка, «то виринав, то потопав».
Наприкінці 1980-х усі думали, що нерв пішов з гітарної музики, але з’явилась Nirvana. Якщо брати ближче до наших часів — лас-вегасці Five finger death punch.
Тобто завжди виникають групи, які дуже несподівано й цікаво виходять за формат. На межі стилю і комерції зачіпляють найширшу аудиторію. Тут головне групі не завалитися, або не вмерти, як було з Куртом Кобейном.
Наш рок-н-рол ріс на тому, що у 1990-х тобі постійно гопники розбивали морду за довге волосся, кульчики. Так накопичувалась ненависть до тої, на нашу думку, неадекватної реальності.
На нашу львівську презентацію на розігрів попросилися хлопці з групи Suspects.
Реально офігів, що є 20-річні, які грають рок. Розвинутіші за нас, співають англійською, пишуть про себе на іноземні лейбли.
Рок-музика як професія не має шансів зараз у будь-якій країні. Якщо і заробляти нею гроші, то це вже буде приємний побічний ефект, якщо вмієш свій продукт подати. Якщо ж ти в Україні граєш рок, ти його взагалі не продаси, не скотившись у комерцію і не пішовши на поступки розумним дядям-продюсерам, які прокрутять тебе на усіх правильних телеканалах, відправлять на Євробачення.
Для українських рокерів музика — це хобі, яким вони можуть собі довгий час займатися.
Ми з драмером Бодею і басистом Гулічем разом граємо 16 років.
Але спочатку був проєкт «Абу-Касимові Капці», «Бетон» з’явився відносно нещодавно — 2017-го.
— «Абу-Касимові Капці» це був проєкт, який не розуміли для чого потрібен. Зараз до мене з хлопцями дійшло, що це була прекрасна тренувальна база. Просиділи з «капцями» 13 років у підвалі, зрідка витягаючись на якісь виступи. 7 років тому нам вдалося записати україномовну версію «Паренька под следствием» від «Ляпис Трубецкой». На їх сайті за нас дико голосували й росіяни й білоруси. Увійшли на офіційну збірку каверів.
«Ляпис» їхали в Україну з туром і це був наш перший нахабний захід. Бо до того ми весь час соромилися себе пропонувати, чекали, коли ж нам подзвонять великі фестивалі й скажуть: хлопці, а давайте ви виступите на нашій сцені.
Ми знайшли мейл когось з адміністрації «Ляписа», написали: Ми ті, що прислали пісеньку про парубка, а можна ми перед вами виступимо?
І прийшов момент істини — Львів, Палац спорту «Спартак», море народу. Це культовий майданчик, тут виступали легенди польського дез/трешу Vader, перший вокаліст Iron Maiden Пол Діано, Scorpions з двадцять якимось там прощальним туром.
Приїжджаємо на саундчек, нас запрошують на бекстейдж. Сергій Міхалок сидить, нарізає батон, мастить маслом: «Пацани, будете?» Без усіляких «ми зірки, а ви ніхто».
Тоді зрозуміли, що трошки можемо назватися музикантами.
Особливо в спілкуванні з «Ляписами» на мене вплинули розмови з, на жаль вже покійним, гітаристом Русланом Владико. Годинами говорили, як правильно вилаштовувати звук, підбирати шнурки, лампові голови. Дуже вдячний, що він знайшов на мене час, бо, насправді, до того не розумів нічого в правильній грі на гітарі. Заробляв гроші, купував педалі і не розумів, де ж то мій звук, як його знайти. Виявляється, все значно простіше: звук він в прокладці між твоїм мозком і гітарою, в твоїх пальцях.
Якщо зачепили ваших хрещених батьків у великому музичному плаванні, то, крім «Ляпис Трубецкой», таким можна назвати і Олександра Піпу.
— Зараз швиденько закінчу розповідь, як з «капців» перейшли в «Бетон».
В нас співала чарівна дівчина Юля, яка після народження доньки якось втратила цікавість до музики. Перед нами повстало два варіанти: або закриватися, або перетворюватися.
Якось пиячили з друзями, я чекав на барабанщика Бодю. Він прийшов і каже: дай мені папір вже . Накатав текст пісні «Сага про майстра». Це там, де з культурних слів у нас тільки сполучники. І буквально десь за місяць з 4-5 піснями нас запросили на локальний фестиваль. З Сашою Піпою спілкування вийшло теж на рівні невимовної моєї нахабності. Написав йому: «Добрий день, батьку, вибачте, що я такий молодий до вас звертаюся, але ми панк-група «Бетон» зі Львова і ось наш альбом».
Він несподівано закидав нас сердечками. Тобто фідбек був такий, що ми отримали від того неймовірний приплив сил. В нас вселився і «Борщ» і Motörhead і всі решта. Й ми продовжили: раз на півтора року випускаємо нову платівку і кожну я засилаю Саші Піпі.
Зараз ми дістали від нього приємний відгук, коли його взяли експертом в програму «Чьоткий кач». Там ведучий Мирослав Кувалдін попросив Сашу, як яскравого представника жанру, розповісти, що думає про нас.
Сказав: пацани присилають музику, я кайфую.
Два роки тому Піпа запросив нас виступити в Києві на вечері пам’яті Олеся Ульяненка, де ми зіграли разом із його @Traktor, іншими гуртами. Поїхали додому на великому підйомі.
Давайте тепер поговоримо про новий альбом. Відкриває його трек «Гараж».
— Мотоцикли ще одне наше хобі. В драмера Боді індійський Bajaj Boxer, зараз вже дивиться на більш кубові моделі. Я став власником мотоцикла лише минулого року. Це була моя мрія юності.
Не попереджуючі жінку, купив заняття в мотошколі. Придбав важкий чопер Suzuki Intruder
з усіма обвісами – реально стильний мотоцикл, від стукання мотору якого я дістаю страшне задоволенням. Але порада усім чоловікам, якщо хочеш байк, дружину став вже перед фактом покупки. Ми не байкери вихідного дня, яким усе поремонтували, а він тільки сів і поїхав. Любимо покрутити гайки, ланцюг підтягнути. «Гараж» — пісня про те, як приходить мужик до своєї барлоги, місця сили, відкриває ворота, а там сидить злодій.
— В цьому треці ми досить не демократичні. Співаємо як вважаємо за потрібне, не намагаючись підлизати кожному і когось не образити. Трохи не половина аудиторії звалювала із онлайн-трасляцій концертів на карантині, коли ми цю пісню оголошували, виходили із залу на живих виступах. Але це їхній вибір. Обрали такого президента і тепер нам усім це розгрібати. «Електорат» — це така пряма розмова на кухні.
Пісня в якійсь мірі піднімає ще й проблему інформаційних бульбашок. Часто ми закриваємося у соцмережах, в комфортному середовищі однодумців і потім дивуємося, що більшість співгромадян має трохи інший погляд на дійсність.
— У мене проти такого є рецепт. Пару разів на тиждень заходжу у львівську ФБ-групу «Людоньки, порадьте!» з м’яко кажучи ідіотськими питаннями і коментарями на них. Думаю, у кожному місті є таке.
Читаєш увесь той неграмотний треш і угар й починаєш розуміти, з ким поруч живеш.
Розширює інформаційну зону, опускає на землю, протвережує. Треба адекватно розуміти, що твоя бульбашка — друзі, цільова аудиторія концертів, співробітники — це мури, вибудовані роками. Але чи по роботі, чи в ресторані, чи в маршрутці ти можеш легко стикнутися абсолютно з будь-ким з тих «людоньок».
«Монтаж-демонтаж».
— Пісня про тих непомітних на концертах людей, без яких ці концерти не можуть відбутися. Про тих, хто заїжджає на локацію за два три дні до події, будує сцену, вішає звук, париться з тим, щоб визвучити музикантів, слухає зауваження по типу «не надто зручна стійка мікрофона».
Враховуючи карантині будні, то свою львівську презентацію робили таким чином, що самі безпосередньо розвантажували бус зі звуком, самі все монтували, а після виступу разом з техніками розбирали.
Хочеш зробити щось добре, не задирай носа, будь безпосереднім учасником процесу.
Пісня «Бокс» наче на власних ребрах відчута.
— Це Бодя уявив, що б було з ним у сорок років з отим пивним пузом, якби раптово захотів піти займатися боксом і його поставили в спаринг з підготовленим спортсменом.
Ну у нього є ви, тобто товариш, який за фахом травмотолог.
— Друзі не раз до мене зверталися. Ні в кого кістки не вічні. Ремонтую своїх.
А самі себе?
— Я би будь якому лікареві заборонив це робити. Коли хворієш ти стаєш пацієнтом, незалежно від диплому. Треба з цим змиритися.
До речі, трек «Бокс» журналіст Руслан Горовий узяв у свій проєкт «Так Працює Пам’ять”. Присвячений 15-річному Дані Дідіку, який загинув від рук проросійських терористів 23 лютого 2015 року під час проукраїнського маршу у Харкові.
«Дві вищі освіти» — пісня про дипломованого двірника. В якийсь мірі класична історія для панк-музикантів.
— Декстер Голланд з The Offspring має ступінь бакалавра біології, написав докторську дисертацію, присвячену ВІЛ. Грег Граффін з Bad Religion викладає в Каліфорнійському Університеті природничі науки.
Ми у групі усі принаймні по одній освіті маємо.
В мене диплом ортопеда-травматолога. Працюю за фахом. Так само, як і Богдан — він архітектор. Басист Гуліч — політолог, але займається трохи не цим. У нього фірма для прокату обладнання для сцени — світло, звук, сцена.
А щодо пісні. Вона про відмінника, який з червоним дипломом закінчив школу, університет.
Пішов у науководослідницький інститут писати дисертацію, але соціально себе в житті так і не знайшов і роботи за нормальні гроші так і не отримав. Коли НДІ розвалився, такому чуваку довелося стати двірником.
Пісня «Операція «деградація» починається з інформативних повідомлень про 5-річного Кирила, якого в Переяславі застрелили п’яні поліцейські, про зґвалтування правоохоронцями в Кагарлику, побиття у Врадіївці.
— Пісня зболена. Злість до ментів накопичена ще з Майдану. Були на Грушевського, бо відчували, що не можемо інакше. У мене щойно народилася дитина, але я помчав у Київ. Дружина, слава богу, зрозуміла. Теперішня реформа правоохоронців по суті перетворилась у відновлення отої старої міліції, просто з інакшим ярликом. Всі це прекрасно розуміють, тільки соромляться говорити. Ми не можемо змовчати про поліцейське свавілля.
— Пісня про місцевих царьків, які будують собі палаци неподалік міст, ставлять за власним бажанням дорожні знаки, розставляють охорону довкола озера і не пускають місцевих рибалок. Тобто в Україні є каста, яким можна дещо більше, ніж простим громадянам. Чому узяли цей трек заголовним? Тому що ми загалом цей альбом написали для тих, хто розуміє, про що йдеться в наших піснях і не згоден з ситуаціями, які описуємо. Вийшов отакий подвійний сенс в назві «Тільки для своїх».
В рецензії вашого третього альбому один критик написав, що ваша музика раптово стала для ширшого кола. Що вийшли на більшу відповідність жанру, бо співаєте про болючі речі, на відміну від попередньої платівки, де стібали галицьких бабусь з їх з допотопними претензіями до сучасної молоді .
— Дуже здивований був, коли під час минулого візиту в Київ на нас прийшли місцеві. Підспівували, купували мерч. Тобто публіка була не випадкова.
У Львові є своя туса велика, яку ми називаємо секта. Але дуже приємно зрозуміти, що співаємо вже не лише для святої Галичини. Так само то відчули, коли цього року почали отримувати запрошення з Дніпра. У нас два відео потрапили на Youtube-канал мережі хардкору HARDCORE WORLDWIDE, де переважно англомовне музло, також іспанською, французькою, буває російською.
Я, використовуючи трамплін нахабності про який вже казав, почав писати на всі можливі пабліки по панк року. Бо чим більше напишеш, тим більше шансів що хтось відповість. В результаті «Бетон» несподівано прокрутило радіо в Польщі, Індонезії, про нашу музику пишуть у Словенії.
Пісню «Щастя» я для себе називаю анімалістичною.
— Йдеться про то, що в кожного є своє щастя. Але для когось найприємніше бабратися у чужій брудній білизні, живитися чиїмось поганим настроєм, харчуватися нещастям іншого. Таких людей можна порівняти з щурами, гнидами, свинями.
Далі йде антикапіталістичний гімн «Споживач».
— Гімн чорній п’ятниці зокрема. Безумству, коли 15-16 числа кожного місяця твій мобільний завалюють СМС-ки про неймовірні знижки, гарячі пропозиції, бо усі розуміють, що саме тоді приходить зарплата.
І люди, які після своїх важких робіт, щасливо мчать в торгові центри, супермаркети, щоб купувати купу насправді гімна, яке вони фактично потім не використовують.
Пісня перегукується з електоратом, бо ліричний герой теж жертва своєї нездатності критично мислити. Жертва маркетингу, нейролінгвістичного програмування в рекламі.
Є люди, які отримують великі гроші, аби вполювати споживачів. Ті прийдуть і звернуть увагу на правильно розставлені продукти на полицях, на них вплине правильний запах біля входу в магазин.
Споживач — це той, кого вдається затримати на рівні 8-річної дитини, яка ще не може контролювати свої бажання, але вже заробляє.
Для багатьох наших співвітчизників закупи — це певна терапія психозу. Бо людина, яка заробляє свої 5 тисяч щомісяця, як наприклад лікар у державній лікарні, має 1-2 дні на ілюзію достатку . І цей самообман тобі хоч якимось чином дозволяє не збожеволіти. Але, коли це перетворюється на шопоголізм, коли ти просто ідеш в крамницю купити сірники, а повертаєшся з високотехнологічним поливачем для кактуса і так щоразу, то це реально біда. Це вже потрібне втручання спеціаліста з психіатрії. Але, з іншого боку, лікувати можна того лише, хто хоче. Це як з алкоголізмом.
Треба визнати проблему і захотіти. Якщо ж людина тікає таким чином від своєї страшної дійсності, то відучити від такого процесу надзвичайно складно.
Читав про африканське плем’я, яке вважалося найщасливішими людьми планети. Поки їм не провели електрику разом із супутниковим телебаченням. Люди побачили, як живуть в інших куточках світу й впали у депресію.
— Це ж перегукується з нашими людьми. Їде такий українець в Київ, бо мріє про успіх. На перші зароблені гроші купує стару, але машину віп класу. Й потім немає чим той «Порше» заправити. Або телефонує тобі з 12-го айфону і просить передзвони, бо немає грошей на рахунку.
Американці людей, які зовнішніми атрибутами хочуть показати свою успішність, створити ілюзію щастя називають wannabe.
«Йо-йо» – пісня дуже галицька, бо про людину, яка повернулася з заробітків.
— Так, у нас це поширена справа. Волинь, Франківщина, Львівщина, Закарпаття безперервно їздить по Італіях, Чехіях, Польщах, Португаліях товкти собі якусь копійку. Пісня про такого собі юного заробітчанина, який поїхав працювати, заробив і коли тато його зустрічає в аеропорту, бачить, що син за усі гроші купив високотехнологічне йо-йо. Порівнюємо з тим, що дійсно спостерігаємо на батьківщині. Українець приїжджає з-за кордону, де він, крім грошей, заробив хвору спину, грижу і так далі, і за ті гроші будує високий паркан з кованими воротами навколо своєї звичайної халупи. Не кажу, що всі такі. Є багато українців, які до крові в роті пашуть, щоб діти жили в достатку. Але є багато тих, хто абсолютно без сенсу ті гроші використовує.
Текст Іван Столярчук
- Що: Концерт «Бетон» — Harmata
- Коли: 27 травня, 19.00
- Де: Docker-G Pub, вул. Ігорівська, 13/5
