Ігри зі спогадами можуть бути небезпечними. Ті, хто відчув на собі синдром хибної пам’яті, розриваються між двома життями: справжнім і вигаданим. Але як зрозуміти, яке з них твоє?
У новій книзі американського фантаста Блейка Крауча, відомого трилогією «Облудні сосни», читачі потрапляють в альтернативну реальність, де кожен спогад може бути критично важливим для виживання людства.
Головні герої Баррі та Гелена розуміють, що катастрофи, які охоплюють весь світ, пов’язані з іграми з пам’яттю. Подумайте тільки, що могло б статись, якби лідери країн пам’ятали про неіснуючі вторгнення та нищівні терористичні атаки, яких ніколи не було? А саме це й може статись – війна, в якої не було видимих причин…
Блейк Крауч «Повернення». Переклад Анатолія Сагана. К.: видавництво «Рідна мова», 2021, 392 ст.
Уривок
БАРРІ
2 листопада 2018 р.
Баррі Саттон зупиняє машину на пожежній стоянці біля центрального входу до По-білдингу — висотки у стилі артдеко, підсвіченої білим світлом фасадних ліхтарів. Він вискакує з поліційного «форда», перебігає тротуар і через обертові двері опиняється у фоє.
Нічний охоронець притримує для нього двері ліфта. Лунко цокаючи каблуками по мармуру, Баррі біжить до кабіни і влітає в неї.
— Який поверх?
— Сорок перший. З ліфта праворуч і по коридору до кінця.
— Тут за хвилину будуть інші копи. Скажіть їм, щоб не рипалися, поки я не дам сигналу.
Швидкість ліфта не в’яжеться з віком будівлі, він піднімається так стрімко, що закладає вуха. Нарешті двері розсуваються, Баррі вибігає в коридор, проноситься повз вивіску якоїсь юрфірми. На поверсі панує напівморок, лише де-не-де горить світло. Баррі мчить по килиму, минаючи мовчазні кабінети, конференц-зал, кімнату відпочинку, бібліотеку. Нарешті коридор упирається у стійку реєстрації, поєднану з найпросторішим кабінетом на поверсі.
У тьмяному світлі все стає безколірним, сірим. Незграбний письмовий стіл із червоного дерева, закладений теками та стосами паперу. Круглий кавовий столик, закиданий нотатниками й заставлений чашками з холодною, уже згірклою, кавою. Алкогольний бар ломиться від пляшок елітного віскі «Макаллан». Під протилежною стіною гуде освітлений акваріум із невеличкою акулою та зграйкою тропічних рибок.
Біля скляних дверей Баррі вимикає свій мобільний і роззувається. Тоді безгучно відчиняє двері і тінню вислизає на терасу.
Сусідні хмарочоси Верхнього Вест-Сайду, оповиті сяйливим туманом, мають химерний вигляд. Добре чути шум міста: дудіння клаксонів, що відлунює від будівель, завивання далеких швидких, які мчать комусь на допомогу. До вершини По-білдингу — корони з готичної кладки, сталі та скла — менш ніж пів сотні футів.
До жінки п’ятнадцять футів. Вона сидить біля пошарпаної негодою гаргульї, спиною до Баррі. Ноги звисають у порожнечу.
Баррі на кілька дюймів просувається до жінки. Шкарпетки на вологих плитах одразу промокають наскрізь. Якщо вдасться, залишаючись непоміченим, підійти досить близько, він зможе відтягнути її від краю до того, як вона…
— Я чую ваш одеколон, — не обертаючись, говорить жінка.
Баррі завмирає.
Жінка тим часом обертається до нього та попереджає:
— Зробите ще крок — і я стрибаю.
Важко сказати точно при непевному освітленні, але на вигляд жінці років сорок. Одягнута в темний жакет і спідницю такого самого кольору. Мабуть, сидить тут довгенько: волосся, вологе від туману, злиплося.
— Ви хто? — запитує вона.
— Баррі Саттон. Детектив, Центральний відділ пограбувань Нью-Йорка.
— Пограбувань?..
— Просто я був до вас найближче. Як вас звуть?
— Енн Восс Пітерс.
— Я можу називати вас Енн?
— Звичайно.
— Може, ви хочете, щоб я до когось подзвонив?
Жінка заперечно хитає головою.
— Я перейду сюди, щоб ви не дуже повертали шию, коли дивитесь на мене.
І Баррі робить кілька кроків уперед, до парапету, і трохи вбік, ніби від неї, хоча відстань між ними скорочується до восьми футів. Він зазирає за край — і в нього всередині все стискається.
— Ну що, шкварте, я вас слухаю, — каже Енн.
— Вибачте, що?
— А хіба ви прийшли не для того, щоб мене відговорювати? Показуйте, що вмієте.
Ще в ліфті Баррі намагався пригадати все, що чув на тренінгах про самогубства й самогубців. І навіть добрав слова до цієї нагоди. Однак зараз він не знає, чи вони доречні. От що він точно знає, то це те, що в нього задубіли ноги.
— Я розумію, вам тепер життя немиле, але це мить, а мить минає, будуть інші миті…
Втискаючи долоні в камінь, роз’їдений десятиліттями кислотних дощів, Енн спрямовує погляд на вулицю, до якої чотириста футів. Просто відштовхнись — і все. Баррі підозрює, що саме це вона і робить подумки, крочок за крочком підходячи до розв’язки. Акумулює силу.
Баррі відзначає, що вона тремтить.
— Може, я дам вам куртку? — запитує він.
— Детективе, я зовсім не впевнена, що ви захочете до мене підійти.
— Чому?
— Бо в мене СХП.
Баррі придушує в собі бажання розвернутися та кинутися навтіки. Авжеж, йому доводилося чути про синдром хибної пам’яті, але людину з ним він бачить уперше. Цього синдрому не було ні в кого з його знайомих. Він ще не дихав одним повітрям з такими людьми. І Баррі не знає, чи варто йому намагатись її зупинити. Йому хочеться віддалитись від неї. Та пішло воно все! Якщо Енн схоче зіскочити, Баррі спробує врятувати її, а як підчепить СХП, то так і буде. Бути копом — це постійний ризик.
— І давно він у вас? — запитує Баррі.
— Одного ранку, десь із місяць тому, я раптом опинилася не в себе вдома, у Міддлбері, штат Вермонт, а тут, у Нью-Йорку, у квартирі. Голова розколюється, з носа юшить кров… Спершу я й гадки не мала, де я. Потім стала пригадувати… й це життя теж. Живу сама, маю інвестиційну фірму. Але в мене… — було видно, що жінка ледве стримує почуття. — …Я маю спогади і про інше життя, у Вермонті. У мене був дев’ятирічний син, Сем. Мого чоловіка звали Джо Берман, ми займалися ландшафтним дизайном. Я звалася Енн Берман. І ми були цілком щасливою сім’єю.
— На що вони схожі? — питає Баррі, непомітно продовжуючи присуватися ближче.
— Хто — вони?
— Ваші хибні спогади про те життя, що у Вермонті.
— Розумієте, я не просто пригадую, як виходила заміж. Я пам’ятаю нашу суперечку через те, яким мав бути наш весільний торт. До найменших подробиць пам’ятаю наш будинок. Нашого сина. Його народження — все до останньої миті. Його сміх. Його родимку на лівій щоці. Його перший день у школі. Як він не хотів, щоб я йшла додому. А от коли намагаюсь уявити його самого, він якийсь чорно-білий. Очі безбарвні. Я переконую себе в тому, що вони були блакитні. А бачу їх чорними. Всі спогади з того життя — вони як старе чорно-біле кіно. Ніби щось справжнє, а копнути глибше — якісь фантоми, спогади-примари… — Енн раптом осікається, та по деякім часі продовжує: — Всі думають, що СХП стосується тільки важливих, ключових моментів у житті, але подробиці — вони такі болючі. Я не просто пам’ятаю свого чоловіка. Я пам’ятаю запах його дихання, коли вранці, ще в ліжку, він обертався до мене. Як він раненько вставав, чистив зуби й вертався назад, сподіваючись на секс. От що найболючіше. Чіткі подробиці, які показують, що все було насправді.
— А це життя? — питає Баррі. — Воно ж чогось варте для вас?
— Можливо, хтось, підчепивши СХП, і далі продовжує триматися за реальні, а не хибні спогади, але з мене вже досить! Я й так трималася довгі чотири тижні. Більше не можу прикидатися. — Сльози течуть з її очей, розмиваючи туш. — Мого сина взагалі не існувало. Розумієте? Він — не більше ніж приємний глюк у мене в голові.
Баррі наважується ступити ще один крок до неї, але цього разу вона помічає.
— Не наближайтеся.
— Ви не самотні.
— Гори воно синім полум’ям! Я дуже самотня.
— Я знаю вас лише кілька хвилин, і повірте, мені буде дуже сумно, якщо ви це зробите. Подумайте про тих, хто вас любить у цьому житті. Уявіть, що вони відчуватимуть.
— Я відшукала Джо, — говорить Енн.
— Це хто?
— Мій чоловік. Він живе в особняку на Лонг-Айленді. Так дивився на мене, ніби в перший раз бачить, але ж видно було, що впізнав. У нього зовсім інше життя. Він одружений — не знаю, з ким саме. Не знаю, чи є в них діти. А на мене дивився, ніби я — божевільна.
— Співчуваю вам, Енн.
— Це так боляче…
— Послухайте, я також через це пройшов. Хотів з усім покінчити. А тепер от стою перед вами й кажу: як добре, що нічого із собою не зробив. Як добре, що мені вистачило сил пережити це. Ця чорна смуга — не вся книга вашого життя. Лише розділ.
— А що з вами сталося?
— Я втратив дочку. Життя пройшлося по мені котком.
Енн переводить погляд на палаючий небокрай.
— У вас збереглися її фотографії? Ви досі розмовляєте про неї з іншими?
— Так.
— То вона хоч насправді була.
Баррі не знає, що на це сказати.
Енн знову дивиться собі під ноги. Скидає одну туфлю.
Дивиться, як вона падає.
Тоді скидає другу.
— Енн, будь ласка…
— У моєму попередньому, несправжньому, житті, п’ятнадцять років тому, Френні — так звали першу дружину мого Джо — справді стрибнула з цієї тераси. В неї була клінічна депресія. І я знаю, він картав себе. Перш ніж піти з дому Джо на Лонг-Айленді, я сказала йому, що сьогодні ввечері стрибну з По-білдингу, як Френні. Це так тупо й наївно, але я сподівалася, що він прийде сюди сьогодні, врятує мене. Зробить те, чого для неї не зробив. Я вас спочатку прийняла за нього, але Джо не користується одеколоном. — Енн замріяно усміхається, а тоді додає: — Пити хочеться.
Баррі крізь засклені французькі двері зиркає в темний кабінет і бачить коло стійки реєстрації пару патрульних. Тоді він озирається на Енн.
— Ну, може, ви зійдете звідси, ми зайдемо всередину, я наллю вам води.
— А може, краще принесіть сюди?
— Я не можу залишити вас саму.
Руки в неї тремтять, в її очах він читає раптову рішучість.
Енн дивиться Баррі у вічі.
— Це не ваша провина, — говорить вона. — Це не могло закінчитись інакше.
— Енн, ні…
— Мого сина не стало.
І вона невимушено-граційно відривається від карниза.
ГЕЛЕНА
22 жовтня 2007 р.
О шостій ранку Гелена вже стоїть під душем, змиваючи сон струменями гарячої води, і тут її пронизує потужне відчуття: в її житті уже була ця мить! А втім, нічого особливого. Дежавю в неї постійно, від двадцяти років із гаком. І в цьому моменті під душем нічого особливого. Як там «Маунтінсайд капітал»? Уже тиждень минув, як Гелена послала свою пропозицію. Могли б і відповісти. Призначити зустріч, якби їх зацікавила тема.
Гелена запарює в кавнику ароматну каву та готує свій улюблений сніданок: чорні боби, просмажена яєчня з трьох яєць із кетчупом. Вона снідає за столиком біля вікна й роздивляється, як ранкове небо над околицями Сан-Хосе наливається світлом.
Вона вже понад місяць нічого не прала, і підлога в спальні встелена брудною одіжжю, як килимом. Гелена довго риється в купі речей, поки нарешті знаходить футболку і джинси, в яких ще можна вийти з дому.
Коли Гелена чистить зуби, дзвонить телефон. Вона спльовує пасту, виполіскує рот, вертається до спальні та, коли телефон дзеленькоче вчетверте, приймає дзвінок.
— Як поживає моя дівчинка?
Голос батька завжди викликає в неї усмішку.
— Привіт, тату.
— Думав, не застану тебе вдома. А турбувати в лабораторії вже не хотілося.
— Ні, все нормально, як ти?
— Згадав про тебе. Як там твоя пропозиція? Є якісь зрушення?
— Поки що ні.
— Щось мені підказує, що все буде гаразд.
— Не знаю. Місто не любить слабаків. Конкуренція дуже висока. Стільки розумників, яким потрібні гроші…
— Але це не такі розумники, як моя дівчинка.
Батькова віра у «розумну дівчинку» стає нестерпною. Особливо тепер, цього ранку, коли привид фіаско вже висить над Геленою в захаращеній спаленьці з голими глухими стінами — в цій конурі, де понад рік не було гостей.
— Як у вас погода? — запитує Гелена, щоб змінити тему.
— Вчора ввечері йшов сніг. Перший сніг.
— І багато насипало?
— Та ні, пару дюймів. А от гори стоять білі.
Вона бачить їх як наяву: Передовий хребет Скелястих гір, гори її дитинства.
— Як мама?
Дуже коротка, майже невловима пауза.
— Та все гаразд.
— Тату…
— Що?
— Як там мама?
І вона чує, як повільно видихає батько.
— Бувало і краще.
— З нею все добре?
— Так. Вона зараз спить нагорі.
— У вас щось сталося?
— Ні.
— А як подумати?
— Вчора після вечері ми грали в джин-рамі1, як завжди це робили. І вона… вона не могла згадати правила. Сидить за столом, дивиться така на карти, а на щоках сльози. Ми тридцять років грали в цю гру!
Чути, як батько затуляє слухавку рукою.
Він плаче, за тисячу миль звідси.
— Тату, я приїду додому.
— Ні, Гелено.
— Тобі потрібна моя допомога.
— У нас тут гарна підтримка. Сьогодні підемо до лікаря. Якщо вже так хочеться допомогти, то знайди фінансування і збудуй своє крісло.
Гелена не хоче йому зізнаватися, але до крісла — як до Місяця пішки. Чи як до Марса. Це марево, міраж.
На очах у неї виступають сльози.
— Ти знаєш, я й так це роблю для неї.
— Знаю, серденько.
На мить обоє замовкають, кожен намагається плакати так, щоб співрозмовник не почув, і обом це однаково не вдається. Гелені дуже хочеться сказати, що скоро це станеться, але ж це неправда.
— Я наберу тебе ввечері, коли буду вдома, — обіцяє вона.
— Домовились.
— Скажи, будь ласка, мамі, що я її люблю.
— Скажу. Але вона й так це знає.
* * *
За чотири години в надрах неврологічного корпусу в Пало-Альто, коли Гелена вивчає ментограму викликаного страхом спогаду в миші — зображення підсвічених флуоресцентним сяйвом нейронів, пов’язаних хитросплетінням синапсів, — на порозі її кабінету з’являється незнайомець. Відірвавши погляд від монітора, вона бачить чоловіка в бавовняних штанах, білій футболці та з усмішкою на кілька тонів білішою, ніж слід.
— Гелена Сміт? — питає незнайомець.
— Так.
— Чжи Ун Черкавер. Знайдете трохи часу для розмови?
— Лабораторія охороняється. Хто вас сюди впустив?
— Вибачте, що без запрошення, але, здається, я зможу вас зацікавити.
Гелена може попросити його покинути приміщення чи викликати охорону. Однак чоловік не здається небезпечним.
— Ну добре, — каже вона. Раптом Гелена уявляє, що за картина відкривається очам незнайомця: мрія скнари, жах клаустрофоба, на який перетворився її кабінет, без вікон, захаращений, із пофарбованими стінами зі шлакоблоків. Відчуття клаустрофобії посилювали стоси коробок із тисячами рефератів і статей (три фути заввишки, два фути завширшки), якими був оточений її стіл.
— Вибачте за гармидер. Зараз я звільню місце.
— Не хвилюйтесь, я сам.
Чжи Ун дотягується до складаного крісла та сідає проти неї. Його очі блукають по стінах, майже цілком укритих чіткими, з високою розділовою здатністю картинками мишачих ментограм і нейронних ви´палин у людей, слабих на деменцію та хворобу Альцгеймера.
— Чим можу вам допомогти? — запитує вона.
— Мій роботодавець у захваті від вашої статті про візуалізацію спогадів, надруковану в «Нейроні»2.
— У вашого роботодавця є ім’я?
— Е-е, це залежить…
— Від чого?..
— Від того, як складеться наша бесіда.
— Чому я взагалі маю розмовляти з кимось, не знаючи, кого він представляє?
— Тому що гроші, які виділив вам Стенфорд, закінчуються за півтора місяця.
Вона скидає брову.
— Мій бос щедро платить мені за те, щоб я знав усі таємниці тих, хто його цікавить, — каже Чжи Ун.
— Ви хоч самі зрозуміли, в чому щойно зізналися?
Чжи Ун витягує зі шкіряної сумки темно-синю теку.
Її заявка.
— Точно! — вигукує вона. — Ви з «Маунтінсайд капітал»!
— Ні. І фінансувати вас вони не будуть.
— Тоді звідки у вас це?
— Це не суттєво. Просто ніхто не буде вас фінансувати.
— Звідки ви знаєте?
— Звідси. — Він кидає її заявку на захаращений стіл. — Це курям на сміх. Просто продовження того, що ви робили у Стенфорді останні три роки. Бракує амбіцій. Вам тридцять вісім, а в академічних колах це як дев’яносто. Не за горами той день, коли ви прокинетесь і зрозумієте, що найкращі дні вже позаду. Що ви змарнували…
— Я думаю, вам краще піти.
— Вибачте, якщо образив. Якщо дозволите, я скажу, в чому ваша проблема: ви не наважуєтесь попросити того, що вам справді потрібне.
У Гелени чомусь виникає думка, що незнайомець глузує з неї. Вона розуміє, що не треба танцювати під його дудку, та нічого не може вдіяти.
— Чому це я боюся попросити?
— Тому що ваші забаганки обійдуться в круглу суму. І йдеться не про семизначне число. Дев’ять знаків як мінімум. А може, всі десять. Потрібна команда програмістів, яка напише алгоритми для комплексної каталогізації та проєціювання пам’яті. Обладнання для експериментів із людьми.
Гелена дивиться на нього через стіл.
— Про експерименти з участю людей у моїй заявці не було жодного слова.
— А якщо я скажу, що ми дамо вам усе, чого ви попросите? Необмежене фінансування. Вас таке зацікавить?
Серце в Гелени б’ється дедалі швидше.
Невже це відбувається ось так?
Гелена думає про крісло вартістю п’ятдесят мільйонів доларів, створити яке мріяла відтоді, як у матері почалися проблеми з пам’яттю. Це дивно, але досі вона не уявляла його як щось реальне — тільки у вигляді креслень у заявці на патент, який вона подасть одного дня, і вже була готова назва: «Імерсивна платформа для проєціювання недискретних спорадичних ремінісценцій».
— Гелено?
— Якщо я скажу «так», ви назвете свого боса?
— Так.
— Тоді «так».
Він називає.
Коли її щелепа повертається на місце, Чжи Ун видобуває з сумки інший документ і простягає їй поверх коробок із паперами.
— Що це таке? — запитує Гелена.
— Договір про найм і про конфіденційність. Без права внесення змін. Гадаю, ви погодитеся, що умови напрочуд щедрі.
