«Театр, у якому живуть, а не грають», — саме так позиціонує себе Львівський академічний муніципальний театральний, художньо-дослідницький та освітній центр «Слово і голос», заснований у 2010 році. Система координат центру проходить крізь парадигму: школа — художнє дослідження — театр. І вона включає в себе як театральні та музичні постановки, так і лабораторії, численні майстерні, а також власний Фестиваль Традиції Древо. У листопаді львівський театральний центр разом з художнім керівником Наталією Половинкою, завітав до Києва, де у Центрі Леся Курбаса показав виставу «Чекаючи на годо» за Бекетом.
П’єса-абсурд Сэмюэля Бекета, написана у 1948-1949 рока, тобто у післявоєнний період, наразі викликає зацікавленість серед режисерів, бо неабияк корелюється з українськими реаліями і світосприйняттям. І кожного разу – нові акценти і сенси. А сенси побудовані на синергії самої гри, як органічного життєтворення на сцені.
«Чекаючи на Ґодо», за правилами майстра Валерія Більченка — це гра-імпровізація. «Імпровізація — це один канал, це про театр без режисера, оскільки імпровізація і є справжнє акторське самопочуття. Як говорив Михайло Чехов: якщо ви хочете пізнати себе, як актора, то зможете це зробити тоді, коли будете знаходитися у самопочутті імпровізації. Взагалі це проблема театру — як актор на сцені може повернути собі правду існування, повернути в театр його основу. А Беккет — один з «міфологічних каменів» XX століття. Ми весь час все одно стикаємося з міфами — християнськими або теорією великого вибуху, то є сенс брати хороше «каміння», фундаментальне», — розказав Валерій Більченко.
Вистава починається досить з символічного фрукту — яблука, що в різних контекстах трактується контраверсійно. Але тут, коли ніби випадково воно «втручається» у сценічне дійство, то є таким собі провідником між сутністю і буденністю. Зокрема, упродовж вистави глядач може зафіксувати для себе «стоп-кадри»: яблуко в руках дівчини, надкушене яблуко і сухе дерево, яблуко між дівчиною і хлопцем. Такі метафоричні, але природні мізансцени не вимагають акторського напруження, а народжуються через органіку існування на сцені.
Як зазначено у анотації вистави, це гра-імпровізація усіх акторів, а тому це їх життя у моменті тут і зараз. І режисерський контур вистави є своєрідним імпульсом для акторів, які майже нічим не обмежені. Хіба що реакцією публіки, яка кожен раз абсолютно інакша.
На сцені пять персонажів, які у різних стадіях процесу очікування – веселого, сумного, ліричного, мрійного, грайливого і бешкетуватого. Всі вони не чекають, а живуть і співають, танцюють. До речі, голос, як інструмент персоніфікації, з однієї сторони, розкриває індивідуальність людини, а з іншої, трансформує ГРУ у поліфонічне життя.
Актори — Соломія Кирилова, Марія Кміть, Софія Нагірна, Ігор Шпильовий, Юлія Тарасович, Ольга Преображенська – це пятеро характерів — різних за темпераментом, світосприйняттям і комунікацією. Окрім голосу, визначальною і акцентованою є саме пластика, як елемент самовираження. І з іншого боку, як елемент фізичного театру. Така синкретична енергія акторів, що поступово захоплює глядачів і підсвідомо робить їх ніби співучасниками цього дійства, є послідовною і наростаючою. Процес очікування для кожного з героїв – це сенси, через які він намагається комунікувати з аудиторію. Наприклад, вибір бути собою чи підлаштовуватися під штучно нав’язані рамки успішності або ідеальної картини світу. Або закоханість, що вивертає душу й тіло заради пристрасті.
Логічно-наслідково зв’язки у виставі злагоджено працюють, як механізм через який герої намагаються трансформувати очікування у реальні почутті і дії. Але при цьому без остраху бути осміяним, трохи неадекватним, таким чином підкреслюючи власну індивідуальність у колективній ГРІ. У цьому контексті вистава моментами асоціюється с сучасним трендом поглинання соцмережами: всі грають за однаковими правилами, але персоніфікація – стартова точка, від якої починається власний шлях набуття сенсів. У цьому контексті, вистава фіналізується вихвалянням красивого життя-мрії, як своєрідний тролінг сучасних блогерів. Глядач на екрані бачить картинки, які коментує один з героїв: мій красивий будинок, а тут мій кабінет…і далі все у такому ж руслі. І це викликає у залі не заздрість, а сміх.
Тому логічним завершенням вистави є кадри, на яких собака з пронизливо-щемливим поглядом дивиться на сніг. Як вічність, до якої у кожного свій шлях.
Після вистави ми поспілкувалися з художнім керівником Наталією Половинкою:
— Театр абсурду — це про сутність буття, а Бекет — родоначальник і класик театру абсурду. Як на мене, «Чекаючи на Годо» — це найоб’ємніший текст театру абсурду. І він вміщує у собі людські запитання, які були і будуть. Подивіться, там ті ж самі репліки, які ми повторюємо кожного дня, а чи міняємо щось? Це вічне питання — чекати чи діяти? А якщо діяти — то як?
Ця вистава збудована імпровізаційно — в цьому її особливості. Так, це засіб побудови вистави.. Актор зчитує смисли (що провокує Бекет), у контексті нашої реальності. Імпровізаційність дозволяє вичитати текст Бекета в цьому, сьогоднішньому, часі. Актори — зчитувачі, а кожен глядач має свою відповідь.
Всі на щось чекають, а на що чекає український театр?
— Мені здається, український театр у своїй масі сидить і чекає на Годо. Це жахливо і я це бачу. Український театр поки що розвиває лиш зовнішній бік. Тобто, збільшуючи частку зовнішніх засобів, не пізнає свої можливості: своє джерело культури, основу українського театру. Тобто, театр поки що рухається у бік зростання видовищності. І можу сказати, що український театр часто повторює засоби і естетику серіалів. Це стосується не лише київських театрів, а таке є по всій Україні.
На жаль, наразі у нас дуже мало мислячих театрів, вистави яких порушують питання про сенс життя. А зараз, в час війни і зростаючої загрози – час не чекати, а стояти свідомо кожного дня і кожної миті. У січні львів’яни матимуть гастролі в Києві з кількома виставами! Подивитися «Чекаючи на годо» Львівського театру «Слово і голос» у кияни зможуть в Центрі Леся Курбаса 10—11 січня.
Також у Києві Театр «Слово і голос» запрошує на:
Ірина Голіздра.
