Донбас — більше ніж війна

Misto to Go

Як творчі ініціативи громадянського суспільства можуть змінити життя прифронтових міст сходу України? 

Восени цього року 12 учнів шести шкіл Донбасу зібралися разом, щоб вигадати нове майбутнє Донецької та Луганської областей.

На семінарах, воркшопах та дискусіях з українськими та іноземними експертами в області культури, мистецтва та громадських ініціатив підлітки створювали  свої концепції змін. Який світ вони хочуть створити на Донбасі? Через які проєкти можливо розвивати культурний ландшафт сходу України? І як розпочати мирний діалог городян на Донбасі?

Простір Школи №3 перетворили на тотальну інсталяцію з театральних вистав, відео та фото інсталяцій, перформансів та решту творчих проєктів, що були створені на Донбасі за останні сім років.

У рамках міжнародного Симпозіуму «Школи культурних ініціатив» відбулися прем’єри двох театральних фільмів, створених у колаборації українськими та німецькими школярами: “Сліди тих, що вижили…” та “INSTAFILM”. Також — українська прем’єра альбому “Нова Симфонія Донбасу”, який берлінський музикант Юрій Гуржи створив разом з учнями прифронтових шкіл у 2020 році в рамках проєкту Misto to Go-2. Про це (і не тільки) Kyiv Daily розповила  одна із тьюторок проєкту Вікторія Городинська.

Коли ви доєдналися до команди проекту?

Повноцінно — у цьому році, як тьюторка і менеджерка з комунікації. Взагалі, ми дуже давно працюємо з Георгом Жено, з Деном Гуменним. З 2015 року у Миколаївці різні митці зробили дуже багато театральних проектів, фільм «Школа №3», який виграв Берлінале. Режисер та керівник проекту Misto to Go Георг Жено продовжує працювати у Миколаєвці, на Донбасі досі.

Ви тоді навчалися в школі, так?

Так, у 8 класі.

І брали участь у цьому проекті в ролі акторки?

Так. Але це — документальні вистави, документальні фільми, тому співпрацювали ми багато. Це було не так, як у театрі: актор приходить і зранку до вечора йде якась репетиція, ні — це була постійна, близька робота з усією командою.

Чому вас навчив цей досвід?

Я вийшла зі школи у 2018 році і пішла вчитися на режисера. Мені здається, це — основна професія в культурній сфері, де ми можемо допомагати людям проживати всю їх біль. Георг Жено, Ден Гуменний та вся команда зробили те, що я можу транслювати – допомагати людям проживати їх біль. Зараз ми працюємо з дітьми 14-16 років. Я дивлюсь на них, а згадую себе у школі, і розумію, що можу допомогти. А “не допомогти” – такого варіанту просто немає.

Ваш досвід дуже відрізняється від інших. Я гадаю, це звужує ваші можливості. Інші студенти можуть грати в «Нову хвилю», можуть ставити комедії,  ви не можете цим займатися зовсім – вас це не цікавить. Вас це насторожує?

Тема війни, тема Донбасу і всієї цієї роботи зараз із новим поколінням, що ми можемо робити і як ми можемо проживати цю війну в Україні для мене дуже важлива. Але, насправді, завдання, які даються в університеті, однакові для всіх. Якщо треба поставити якусь частину п’єси, то я це теж роблю. Але при цьому я вибираю, наприклад, актуальну п’єсу «Коріолан» Шекспіра. Я його ставила на другому курсі і потім перетворила у курсовий фільм. Тому що війна – це те, що мене зараз все ще турбує і цікавить. Я хочу і далі працювати з цим. Не сказала б, що це обмежує мене у поганому сенсі.

Коли ви бачите сучасних школярів, розумієте, наскільки вони відрізняються від вас?

Так, відрізняються. Тим, що весь цей жах війни (а більше — чужий біль) я, моє покоління і покоління перших дітей, які почали займатися з усією театральною трупою, з Георгом Жено, бачили на свої очі у 13-14 років. А сучасні діти побачили менше. І це прекрасно, тому що в них все-таки є це щасливе дитинство і вони проживають інші проблеми. Наприклад, зараз дівчата дуже багато говорять про насилля до них з боку чоловіків, або про булінг у школах. Для нас булінг у школі не був першим пріоритетом або проблемою. Тобто для них проблеми трошки змістилися. Вони дуже схожі, насправді, на дітей з усієї України і, думаю, з інших країн в принципі. Я дуже тішуся тим, що у них є можливість прожити всі ці етапи. Тому що інколи ми відчуваємо, що якісь проблеми ми не пройшли, ми не прожили і думаємо, що це треба робити в дорослому віці.

Чому ви вважаєте, що всі ці проєкти: «Misto to Go», «Школа культурних ініціатив» – мають бути на Донбасі як особливі та важливі?

Проект «Misto to Go» розроблений. Вже три роки як ми працюємо на Донбасі. Тому що тут дітям і дорослим людям потрібно більше уваги, більше допомоги. І тут люди бачать менше щасливої України: тут менші зарплати, тут менше роботи, як у звичайному маленькому містечку, ще й війна. І ти не знаєш, чи почнуться знову якісь активні бойові дії у наступному році, чи ні. Тому, все те, що робить команда Misto to Go і ця «Школа культурних ініціатив»… Ми, звісно, намагаємось допомогти розбудувати новий Донбас і сказати: «Донбас – це не тільки про війну. Донбас – це не тільки промислові міста, де діти ростуть, навчаються у школах, щоб далі працювати у шахтах або на заводах. Донбас – це такий же потужний регіон, як всі інші регіони України. Просто зараз нам потрібно більше уваги, більше допомоги, більше сил, більше фінансової підтримки з боку української влади, щоб відбудувати все те, що у нас 7 років тому забрала війна. І саме сьогодні в Миколаєвці ми займаємось тим, що розробляємо з дітьми ідеї щодо зміни Донбасу, поширення цього на інші міста Донбасу (Попасна, Бахмут, Троїцьке і так далі), щодо того, чого зараз не вистачає сучасним дітям, чим можемо їм допомогти ми, ефемерні дорослі із Києва. Я думаю, такі проекти мають бути і в інших містах, а не тільки на Донбасі. Проте, зараз сюди прикута наша увага, тому що вже минуло 7 років і час це обдумати, резюмувати. І якщо влада наших міст досі не хотіла вмикатися в процес зміни Донбасу, то це почнемо робити ми вже зараз. Наприклад, сьогодні з нашими дітьми зустрічався зам. мера Миколаївки. Діти презентували ідеї змін. І далі ми будемо зустрічатися з владою усіх міст і розповідати їм про те, чого не вистачає дітям, чого не вистачає дорослим, як ми можемо це змінити, як ми зараз, ефемерні люди із Києва, допомагаємо дітям. А значить, і в містах це можливо.

Вікторіє, а вам не здається, що всі ці фільми, які переглядали діти і ви на Донбасі, дуже важливо показувати в інших містах країни?

Звісно, ці фільми потрібно показувати по всій Україні, ніж центровано, на Донбасі. А зараз ми створюємо дві вистави – «Сліди тих, що вижили або Герої мого часу» і «Інстафільм» про портрет сучасного підлітка на Донбасі. У нас буде, звісно, презентація на Симпозіумі у неділю, 19 грудня. І у нас пізніше буде онлайн-прем’єра на новій міжнародній YouTube-платформі Theatre for National Affairs. Так, все це прописано у наступному нашому прес-релізі (я вам надішлю, щоби все це правильно було написано). Ми дуже сподіваємося, що ми зможемо поширити це на інші регіони України, щоби люди починали контакт на Донбасі, з Центральної України, Києва, зі Львова. Бо насправді, підлітки – всюди, вони схожі: у них одні й ті самі проблеми. І якщо в нас на Донбасі буде більше підтримки, значить, ми можемо зробити більше. Тому так, прем’єри наших фільмів, наших проектів будуть. Ми дуже сподіваємося, що зможемо залучити й інші регіони України до цього, аби повезти, показати.

Що стосується попередніх років, то в принципі так і було. Діти створювали вистави у своїх містах Донбасу, а потім їхали на різні фестивалі, показували їх у Відні, Берліні, у Києві у PostPlayТеатрі, у Львові, Харкові, Полтаві. Якщо це стосувалося фільмів, то так само ми їздили і показували їх на різних майданчиках. І часто їздимо за кордон, щоб сконтактувати…

Скажіть, будь ласка, як вас змінював досвід тьюторства? Що ви робите в якості тьюторки і що взагалі це таке?

Загалом у нас в команді 4 тьютори. Я та троє дівчат, які були учасниками Misto to Go в минулі роки. Це Віола Стороженко, яка випустилася зі школи у Попасній і дуже багато працювала з Георгом, Деном; Женя Стрижкова, яка працювала з усією командою, починаючи з 2015-2016 років, а також Альбіна Бакуха… Вона зараз у 10 класі. Мені здається, для неї це якраз прекрасний досвід – вона може більше спілкуватися з учасниками. Вона з тьюторів найменше, але працює з усіма на рівні, дуже потужно. Я, Городинська Вікторія, працювала з 2015 року з усією командою. Тобто у нас є досвід в усіх проектах. Ми розуміємо, що від нас хочуть керівники, ми розуміємо, як їх слова перекласти доступно для дітей. Ми розуміємо, що якісь теми, що стосуються нашого, наприклад, «Інстафільму», не може підняти режисер Георг Жено, тому що він – чоловік, він набагато доросліший. Просто йому незручно піднімати з дівчатами питання 2015-2016 років, і це правильно. Але при цьому мені 20 років, і я розумію, як дівчата поставляться, які в них є проблеми. І ми разом зВіолою Стороженко (вона художниця фільму «Інстафільм») можемо дуже конкретно працювати з дівчатами, хлопцями (розмовляти про їх проблеми) і створювати безпечне, дуже комфортне для них середовище, де вони можуть ділитися, плакати, сміятися, розповідати якісь такі історії, які важко розповісти своїм батькам. І в цьому в принципі наша задача як тьюторів: дуже простою, доступною мовою розмовляти з дітьми, допомагати їм описувати ідеї та концепції їх проектів. Просто так легше спілкуватися, немає великого розриву між керівниками проекту та учасниками. Посередині є ми, і ми можемо дуже спокійно, конкретно і зрозуміло контактувати.

Вікторіє, вас цьому хтось навчив чи ви знайшли ці задачі та обов’язки самі?

Звісно, завдання нам ставлять керівники. Ми бачимо наш розклад, ми бачимо, де і над чим нам треба більше працювати, але, по суті, це дуже близькі розмови. Ніхто не вчить нас тому, що ми можемо проговорювати з дітьми. Якась базова психологія. На мою думку, між нами, тьюторами, і дітьми є більше особистого контакту, через те, що ми прожили якісь однакові речі. Я зі своїх 20 років пам’ятаю, як це – бути підлітком, як це сприймається їхньою психологією, в їх світі. І всі ми – тьютори – ми теж із міст донбаських, у яких ми працюємо. Віола і Женя – з Попасної, я й Альбіна – з Миколаївки. Ми розуміємо, що якісь питання нам варто підняти з дітьми, проговорити. Але, скоріше за все, ми не зможемо це включити в наші фільми, тому що все-таки дітям треба тут залишатися і почувати себе в безпеці. Це такі принципи, з якими працювали Георг Жено, Ден Гуменний, Анастасія Тарханова, Яна Гуменна, взагалі вся команда у минулі роки. Просто ми переносимо цей досвід співпраці з Георгом та Деном, усією командою на сучасних підлітків. Нам ставлять задачу, ми передаємо її далі. Намагаємось контактувати. Цьому ніхто не вчив. Просто це наш особистий досвід – цим ми можемо допомогти.

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.