Бруківку закатати під асфальт, русло річки перенаправити і загнати у трубу під землю, молоде селище знести для видобутку корисних копалин на його місці, неугодних радянській владі знищити і забути, на місці церкви поставити пам’ятник Леніну – радянський Кривий Ріг це не те, за чим варто сумувати.
Сучасний Кривий Ріг – це місто, в якому глибини кар’єрів перегукуються з глибинами історичної пам’яті. Тут, поміж пластів залізної руди, зберігається затерта українська ідентичність, що десятиліттями пригнічувалася радянською ідеологією. Поступово місто звільняється від колоніального минулого, повертаючи собі справжні імена, образи та голос.
Демонтувати не можна залишити
Деколонізація мистецтва у Кривому Розі – не данина сучасним трендам, а виважений акт культурного спротиву й самоусвідомлення: доказ того, що українська історія гідна бути видимою, почутою та шанованою. Перше публічне криворізьке переосмислення присутності радянських об’єктів минулого у міському просторі розпочалося в часи «ленінопаду» – періоду, який став символом відмови від колоніального минулого, прагнення вільної, національно свідомої України, яка розповідає власну історію, а не нав’язану «старшим братом».
Після народного нічного демонтажу 2014 року, постамент, на якому раніше височів пам’ятник леніну біля Палацу культури металургів, протягом 5 місяців був «вільним полотном» для написів і тригером для поціновувачів радянщини. Тоді, щоб не провокувати конфлікти у середині громади, викладачка факультету мистецтв Криворізького державного педагогічного університету Юлія Зенькович, заручившись підтримкою знайомих, представила свій проєкт оформлення постаменту, який підтримали люди голосуванням «руками» на площі перед Палацом культури металургів. І вже через декілька днів група художників розфарбувала постамент патріотичними кольорами.
Довкола того мистецького проєкту об’єдналося чимало людей. У день розпису прийшло багато помічників, які допомогли з оформленням жовто-блакитного тла з трьох сторін. На кожній з них зробили по одному напису трьома мовами: українською, російською, англійською – «Мир кожному». Спереду тодішній студент факультету мистецтв Сергій Лаврішко зобразив прапор України з ефектом тріпотіння вітру. Поверх нього Юлія Зенькович намалювала білу голубку із зеленою гілочкою у дзьобі. Також викладачка оздобила постамент Петриківським розписом, для якого зі студентами підготувала трафарети. Мисткиня так прокоментувала роботу над проєктом: «Малювала ініціативна група художників з різними політичними поглядами, але спільним прагненням миру». Тоді вірилося, що мистецтво здатне зупинити війну, яка вже розпочалася на сході України.
Згодом невідомі посеред ночі за допомогою балончика зробили інші написи з трьох сторін постаменту: «Робітнику», «Рабочему», «Worker». Спереду, на білій голубці, через трафарет намалювали портрет леніна та зробили напис: «В. Ленін». Таким чином відбувся своєрідний «культурний» діалог. Пізніше, щоб уникнути подальших актів вандалізму і додати локальних фарб, постамент розмалювали у зелено-червоні кольори прапору Кривого Рогу. Та через роки він почав руйнуватися – фарба облущилася, частково відпала плитка. Тож у 2020 році, під час реконструкції площі перед Палацом культури металургів, постамент остаточно знесли за допомогою спеціальної техніки. І від конструкції, як і від пам’яті про леніна, нічого не лишилося.
Хоч апгрейдений арт-об’єкт і мав короткий вік – 6 років, він допоміг зробити процес позбавлення від колоніальної спадщини не таким болісним. Від нічного демонтажу до патріотичного розпису, від надії на силу мистецтва до спроб реваншу радянського міфу – кожен етап цієї трансформації став діалогом про минуле, теперішнє й майбутнє міста. Остаточне знесення постаменту стало не лише актом фізичного очищення простору, а й важливим жестом звільнення колективної пам’яті від імперських нашарувань. Деколонізація тут проявилася як органічна ініціатива громади, що відстоює власну історію, мову та культурну гідність.
Переосмислення музею
У пострадянському Кривому Розі, де сліди імперської політики досі присутні у вигляді мовної, культурної та просторової спадщини, виникає потреба критично переглянути зміст локальних музейних наративів, зокрема, поглянути на експозицію Криворізького історико-краєзнавчого музею через призму деколоніального підходу. Саме таку мету поставив перед собою кураторський та освітній проєкт «Переосмислення музею» від Криворізького центру сучасної культури. Ця ініціатива поєднує кураторський досвід, міжнародну експертизу та локальну чутливість. А також прагне відкрити музей як живу інституцію – інклюзивну, чесну та відкриту до нових голосів і тем, актуальних для сучасного суспільства в умовах повномасштабної війни та деколонізації.
Сьогодні Кривий Ріг, розташований неподалік лінії фронту, є символом витривалості й опору. Водночас це місто, де культурна інфраструктура потребує оновлення й переосмислення. Місцеві музеї нерідко відтворюють застарілі наративи й залишаються далекими від потреб та голосів громади. Саме тому проєкт покликаний запустити процес змін і зробити музей відкритим, сучасним і залученим до життя міста. До участі у проєкті «Переосмислення музею» запрошували локальних митців, кураторів, дослідників, освітян та інших представників креативного сектору Кривого Рогу.
Проєкт реалізується за ініціативи культурного менеджера та куратора Святослава Михайлова за підтримки Європейського Союзу за програмою Дім Європи та у співпраці з міжнародним експертом – Нейлом Тітманом (Велика Британія), який має понад 25 років досвіду роботи з культурними інституціями у Європі, Азії, Центральній Америці та на Близькому Сході.
Освітній модуль проєкту передбачав серію онлайн-лекцій і консультацій від міжнародного експерта Нейла Тітмана, присвячених методологіям деколоніального аналізу музейних колекцій. До програми також увійшли освітні онлайн-заходи за участі провідних українських експертів у сфері музеєзнавства, серед яких: мистецтвознавиця та дослідниця постколоніального мистецтва Світлана Бєдарєва, історик Леонід Марущак (ГО «Музей відкрито на ремонт»), культурологиня, арткритикиня Євгенія Буцикіна і критикиня, дослідниця Мілена Хомченко (PinchukArtCentre), а також музеологиня й пам’яткознавиця Олена Жукова.
CEO Криворізького центру сучасної культури Катерина Левченко розповідає: «Лекції та зустрічі були доступні в онлайн-форматі для всіх охочих, не тільки з Кривого Рога, не тільки для учасників та учасниць нашого проєкту, а й для всіх, хто хотів зареєструватися. Зокрема, наші лекції слухали також колеги-музейники з інших міст України. Ці зустрічі мали надзвичайну популярність. У нас було понад 160 реєстрацій на кожну з лекцій. Нам дуже приємно і дуже важливо, що Кривий Ріг задає тренди, що ми публічно проводимо такі події, котрі сприяють деколонізації».
Криворізький історико-краєзнавчий музей
Центральним моментом навчання стало відвідування Криворізького історико-краєзнавчого музею і практична робота. Учасниці та учасники проєкту здійснили критичний аналіз обраних експонатів, досліджуючи, як ті формують або спотворюють уявлення про локальну історію.
Історик Леонід Марущак наголошує: «Потрібно розуміти той факт, що більшість музеїв України створювалися в середині ХХ століття і переважно використовувалися як елемент пропаганди для прославлення культу «вєлікой побєди». І цьому історичному періоду Другої світової війни може бути присвячено половину всієї експозиції музею». Ще донедавна подібну ситуацію ми могли спостерігати у Криворізькому історико-краєзнавчому музеї. Однак наразі частина експозиції часів Другої світової війни фізично перекрита і не доступна для відвідування у музеї. І разом з тим ми бачимо, що біля окремих експонатів все ще присутні етикетки, написані російською мовою, хоча за нормами має бути державна та міжнародна.
Культурологиня, арткритикиня Євгенія Буцикіна пояснює: «Політика деколонізації не має зосереджуватися на знищенні і прибиранні з поля зору всього, що нагадує про радянський період. Деколоніальність – це інструмент, ніби лінзи, які ти одягаєш і бачиш все по-новому. Мислення деколоніальності працює і на індивідуальному, і на колективному, і на теоретичному рівнях. Тобто можна по-різному застосовувати це в своєму індивідуальному житті. І відкривати очі на те, що тебе оточує, оточувало і сприймалося, як саме собою зрозуміле, а потім виявляється, що це певний надконструкт, який варто глибоко аналізувати».
Публічна презентація результатів проєкту
Кульмінаційним етапом проєкту «Переосмислення музею» стала публічна презентація результатів, під час якої учасники та учасниці представляли свої мистецькі ідеї та дослідницькі напрацювання. Ці роботи різного формату – це відповідь на запит громади мати право розповідати власну історію та переосмислювати її в умовах деколонізації.
Студентка спеціальності «Менеджмент креативних індустрій» Державного університету економіки і технологій Ксенія Фурса написала есе-рефлексію «Невидиме місто» і поезію «Тиша» на тему необізнаності молоді щодо культурної спадщини рідного міста через відсутність виховання любові до Кривого Рогу та стереотипне обмеження його образу лише індустріальним контекстом.
Відійшовши від традиційного живопису до об’єктного мистецтва, художниця Настя Ех створила композицію «Ґрунт пам’яті» з використанням цементу, мішковини і чорного ґрунту як символу повільного, але невідворотного проростання життя з руїн колоніальної свідомості. Це метафора внутрішнього визволення з бетонної твердості імперського минулого.
Надихнувшись грою слів «залізорудний басейн», за допомогою колажної техніки дизайнерка, художниця Анжела Куниця створила повноцінну картину – обʼємну інсталяцію з використанням картону, круп та інших дрібних матеріалів. На ній є людина, яка чистить басейн від усього зайвого, що до нього потрапило. Ця робота є метафорою процесу звільнення від імперських наративів та повернення своєї, питомої історії.
Стилізована фігурка людини з епоксидної смоли та пустої породи з криворізьких відвалів у виконанні художниці Оксани Жарун наочно демонструє, як імперії приходили «нести цивілізацію», а насправді шукали на Криворіжжі лише ресурси. Ця робота переосмислює індустріальну історію міста не через героїзацію праці, а через досвід експлуатації людини, яку система, починаючи з кінця XIX століття й під час радянської індустріалізації, сприймала як витратний матеріал.
Результатом роботи гідеси, громадської діячки, членкині Всеукраїнської асоціації гідів Тетяни Мільчук є споглядання за представленням у музеї Інгулецького району і його внеску в розвиток Кривого Рогу. Її підхід ґрунтується на ідеї локальної історії як важливого інструменту формування ідентичності в постколоніальному суспільстві. Запропонована концепція передбачає репрезентативне та чутливе включення історії району в музейну експозицію.
Художниця Ольга Марченко підготувала дві роботи. Акрилове полотно «Кінець кар’єри», яке фіксує один з ключових моментів деколонізації Кривого Рогу – демонтаж пам’ятника Пушкіну, є особистою реакцією на зміну культурного ландшафту міста. І концептуальний проєкт про вплив колоніальної освіти та радянського нав’язування переконань без критичного осмислення – «Брат Леніна… Ульянов». Художниця пропонує інсталяцію з текстом-рефлексією й інтерактивним елементом – паперовими стікерами, на яких глядачі можуть написати свою відповідь на фразу. Це критичний жест, що виявляє, як глибоко вкорінені ідеологеми в дитячій пам’яті.
Авторка рецензій на культурні події Олена Школьна розробила практичне заняття з візитом до філії краєзнавчого музею – Квіткового годинника. Метою є виявлення візуальних і змістових елементів, котрі потребують деколонізації та переосмислення. Колективне обговорення допоможе сформулювати загальне бачення і дійти до спільного резюме щодо можливих змін.
Художниця Катерина Бондарець створила аналоговий колаж «Перехід». Закриті вікна символізують стан тимчасової «сплячки», барельєф – спадок ідеологій, що потребує не знищення, а переосмислення. Знаряддя праці в образі вертикальних фігур втілюють тих, хто підтримує музей «на плечах». Сонце-коло з променями – метафора сили змін, каміння – історичні фрагменти, що чекають на нове збирання. А чорні й білі смуги переходу запрошують зробити крок до оновленого бачення музею.
Кандидатка географічних наук, доцентка кафедри фізичної географії, краєзнавства та туризму Криворізького державного педагогічного університету Вікторія Пацюк працювала над переосмисленням музею, щоб перетворити його на дитячу пригоду. Науковиця пропонує створити окремі тематичні екскурсії для дітей різного віку: «Скарби степу», «Як працює шахта», «Звідки береться метал», «Подорож у давнину», «Таємниці козацької шаблі»; а також адаптувати тексти й тривалість до сприйняття дитини. Запрошувати майстрів гончарів, митців, етнографів, які проводитимуть творчі заняття з дітьми прямо в залах музею; вбудувати в експозицію ігрові елементи: пошук «загубленого» експоната, тематичні вікторини, завдання зі штампами, які можна зібрати в «Паспорт дослідника музею». І також не забувати про фінансовий компонент, а для цього варто продавати щось цікаве – від сувенірів до фото у тематичних костюмах.
«Музей існує не для експонатів, а для людей» – теза до якої апелює Андрій Сечко, студент Одеського історично-філософського факультету (кафедра культурології) Національного університету ім. І. І. Мечникова. Його робота «Стіна / Обмеження» – інтерактивний перформанс, що досліджує бар’єри між музеєм і його потенційною аудиторією. Арт-об’єкт, який розмістять біля входу, стане «стіною», яку відвідувачі створюватимуть самі, залишаючи анонімні коментарі на стікерах – як критичні, так і позитивні. Важлива умова: жоден з відгуків не можна знімати чи редагувати. Перформанс завершиться, коли негативні повідомлення поступово зникнуть завдяки виправленню зауважень відвідувачів, і об’єкт стане частиною нової музейної експозиції – як символ діалогу й трансформації. Також Андрій представив розроблений дизайн логотипа музею, адже, як виявилося, заклад його не має.
Мистецькі пропозиції для нової музейної експозиції спонукали до відкритої дискусії з учасниками та учасницями. «Переосмислення музею» – це проєкт про право громади на власну історію та силу мистецтва як інструменту деколонізації. У широкому контексті ініціатива підкреслює важливість регіонального культурного розвитку та демонструє, як локальні ініціативи можуть працювати з глобальними викликами, включно з деколонізацією пам’яті, відновленням ідентичності та створенням сучасних наративів у музейній справі.
Ольга Миза
Фото Анни Бальвас; фото вгорі Ольга Марченко, «Кінець кар’єри».
