Джа з назви нового роману Сергія Демчука – це не Яхве, що опікується долею благословенного острова,  а конкретно острів Джарилгач, що на Херсонщині (якому опіка давніх богів ой як би не завадила).

Боря, Кузьма, Жора, Артем, Вітька, Надя, Антон, Велет, Бока, Матвій, Макар, Юра, Соломія… Антон товстий і його баби люблять. Надю щойно звільнили. Матвій – майданівець, сидів і за Зелю топить. Жора налигався і вирубається, де впаде. Велет уміє танцювати на столі і має сорок шостий розмір взуття. Боря рудий і возить із собою прапор «Братерства Крюка». Макар повернувся з АТО і уміє готувати на відкритому вогні. Соломія схожа на Камерон Діаз і носить бікіні тілесного кольору. У когось футболка з Бобом Марлі – у Артема, напевно. Хтось має телефон під рукою – чи не Юра. Бока – майстер кунілінгусу, фанат футболу і наркоман… Заплуталися? Не дивно. Всі ці люди вискакують, як ті чорти з коробки, уже на перших десяти сторінках, щоби почати невпинно гасати по всьому роману. 

Червневим Джарилгачем  вештаються натовпи: лише цієї однієї компанії тридцять із верхом людей набереться. Розрізнити між собою персонажів роману – шансів мізер… То й таке, психологічна проробка героїв в «Острові Джа» залишається важкою роботою уяви читача.

Чим вони маються на день Конституції на острові, назва якого щедро відсилає до растфаріанства? От тим і займаються – жеруть, нюхають, курять, ловлять і хапають.

Але без паніки: далі злегка проясняється і навіть з’явиться щось, на п’яні очі схоже на сюжет. Один із компанії мав роман із заміжньою жінкою, тепер на острів припхався чоловік-рогоносець, аби покарати хлопа. В пролозі побачимо: моторка прямує з острова до Скадовська, в човні – п’ятеро чоловіків, один у шоковому стані, ще один із кулею в голові. Так що розправу таки вчинили – тільки не ті, хто її планував, і не над тим, хто на неї заробив. Про убивцю знаємо таке: він – АТОшник-доброволець, побратим Сашка Білого, батько двох дорослих доньок; недавно в його містечку в бандитських розборках важко поранили невинну дівчинку, злодіїв не покарали, то він зібрав доньок і вивіз подалі на острів. Що знаємо про жертву? Він був тітушкою на антимайдані, цк все. Недобре бути тітушкою, адже тоді тебе не любить навіть автор, який тебе вигадав… Коротше, сюжет в «Острові Джа» – точно не найсильніша риса роману.  

Складається стійке враження (хибне?), що «Острів Джа» – пародія; пародія на один коректний роман і кепкування з того, що поп-психологи звуть патернами життєвих сценаріїв. З усіх сторін несеться: щось, що має статися, станеться і про це хтось завжди напише книжку. Або ні, – подає свою сардонічну репліку Демчук. 

У деяких хлопці в романі є свої розділи – надкороткі екскурси в їхнє недавнє минуле. Нам розкажуть, чому Жора захопився боксом, як Велет отримав шрам на скроні, чому Матвій відсидів десять років у колонії, як Макар опинився на війні, як Артур закохався в заміжню жінку, тощо. Куці історії з життя людей, що нині опинилися поруч один із одним – абсолютно випадково і на короткий час. У кожного свій набір тригерів, вони вступають у реакцію, і не ясно відтак, коли-де-кому зірве дах. 

Формально у такий саме спосіб написаний колосально-геніальний роман «Коротка історія семи вбивств» Джеймса Марлона: є кілька історій різних людей, на позір між собою не пов’язаних, але люди ці опинилися в одному місці в один час (погані місце-час, до речі) і наче сама доля готувала цю зустріч, щоб сталася фатальна подія. Книжку Марлона читає один із героїв Демчука: той герой, що мав би стати жертвою убивства, між іншим. На жаль, Артур Марлона так і не дочитав, бо інакше б знав: ті випадкові сім історій Марлон у фіналі зводить в одну, це сім стежок, що приводять у ту саму точку. 

Історії героїв у Демчука нікуди не ведуть, а повільно шастають за траєкторіями обдолбаних туристів. Нас познайомили з тригерами кожного з них, далі ці тригери в сюжеті «полоскотали» і… нічого. До прикладу? Велет у своєму маленькому містечку чужий: не святкує День перемоги, не вішає червоних прапорів, не говорить російською; раз було на 9 травня побився з сусідом, має тепер шрам на пиці. Тепер на острові він запускає салюти і випадково випалює добрячий такий шмат поверхні, вогонь зупиняє лише пісок на пляжі. Ок, ви бачите зв’язок між цьому двома історіями? Окрім очевидної іронії переможних салютів, звісно що.  

Наші вчинки в минулому впливають на наше теперішнє: обіцяє сама структура роману. І до речі, люто бреше. Попередження ми маєте, втім, чи не з першої сторінки: «— Запиши нам на вексель, — гукнув товстун Антон, перекрикуючи «Антитіла». “Там, де ми єееее”, — волав з колонок Тарас Тополя». «Антитіла» пообіцяли: «Нічого не бійся – в кінці сценарію happy end». Геппі-енд є, хіба що сценарію нема, тож і за рахунками нікому тут платити не доведеться. Векселя не закриті. Випадкові люди. Випадкове убивство. Випадкова пожежа… добре відпружилися, чуваки, до зустрічі через рік.

Той загул на День конституції – відчайдушна спроба ескапізму від тривалих представників генерації Х. Саме таке, хлопці згадують своє дитинство в 1990-х, тож це не юнаки, а дядьки під сорок чудять. Те саме покоління, що ходило в пустелі, закидувалося кислотою і розказувало нікому не цікаві історії зі свого нудного життя (це я відсилаю до «Генерації Х» Коупленда – маніфесту покоління). Але між тим триває українське літо 2019 року (між президенськими і парламенськими виборами), нудне життя Іксів давно уже закінчилося.

Хлопці починають сперечатися про Зеленського і Порошенка, про співпрацю обох з ерефією, про статус російської мови в Україні, знову і знову говорять про АТО, один боїться мобілізації, інший готовий чесно розказати, як воно бути на фронті. Ці розмови обов’язково хтось із компанії перериває: заграла всіх політика, обридли всім суперечки. Спроба втекти від війни провалилася. Коли вже стається убивство, один із відпочивальників телефонує в поліцію: «Ще потрібні пожежники, рятувальники… Тут усе горить… Та який наступ, яка війна. Розборки… п’яні…». Важливо не лише цей текст (тут уже без коментарів), хто це все говорить: старший чоловік, кримчанин, який виїхав 2014 року з Криму до Запоріжжя, дружина з сином залишилася в окупації. Яка війна, кажете, який наступ, кажете. 

І мимоволі в «Острові Джа» найцікавішим стає те, що в роман природно не увійшло. Матвій (побоюючись, що на нього повісять убивство) залишився жити на острові, владнав собі  скит і очищався від недобрих помислів і поганих спогадів. Цікаво, чи успів він виїхати з Джа до весни 2022-го? Та про це ми не дізнаємося, звісно. В епілозі буде повідомлення: один із хлопаків написав роман про пригоди, що їх пережила компанія на острові. Це був Жора – той Жора, який накидався і вирубився чи не буквально тієї хвилини, коли потрапив на острів, і очуняв уже по всьому. Нарешті ідеальне авторське рішення, суто в форматі Джа: про події, які ні на що не впливають і ні до чого не ведуть, розказує людина, яка все провтикала.   

«Якось зустрів він Вітю Жабу незадовго до поїздки на Джарилгач. Знову випадково — у дворі. Схоже, той був трохи «під шафе». Та й, пам’ятаючи про його набожність, сказав:

— Вітю, вітаю з отриманням Томоса!

— Жора, ти що, блять, розкольнік? — і Жаба затопив йому по фізіономії. — Ти що, не доганяєш, що це все жиди придумали, щоб братські народи посорити?

Георгій аж трохи розгубився, почувши про братські народи, згадуючи, чи не обмовив він десь, бува, Вітю Жабу, та здоровий глузд водномить повернувся до нього, коли він пригадав ті пігулки, тож і відповів йому двійкою ловких бокових у Жаб’ячу ротату голову так, що той одразу й простягнув ласти. Ледве відкачали. Таки тренер Георгія був правий — інколи бокс справді стає в пригоді. Аби не надто часто».

Текст: Ганна Улюра

Сергій Демчук. Острів Джа. Київ: Темпора, 2022. 228 с.