Ідеальна книжка для відпустки

Дженні Колган

«Маленька книгарня щастя» – легка та добра історія, яка завоювала серця українських читачів. Що ж відбувалось з героями потім? Дженні Колґан розкаже.  

«Книгаренька щастя на березі» – нова мандрівка до Шотландії, до того самого озера Лох-Несс. Ми знову побачимось з героїнею «Маленької книгарні щастя» Ніною, яка от-от готується стати матір’ю. Але ця історія не про неї, а про жительку великого міста Зої та її сина, які після схожого на мурашник Лондона спробують щастя у книгарні на колесах серед мрійливої природи півночі Британських островів.   

Цікаво, як ця зміна вплине на їхні життя. Можемо дозволити собі невеличкий спойлер: зміни будуть разючими. 

Дженні Колган. «Книгаренька щастя на березі». Переклад Ірини Гоял. К.: видавництво «Рідна мова», 2021, 448 ст. 

Замовити тут

Уривок 

ЧАСТИНА ПЕРША 

Звідси краєвид геть інший,розправляючи крила, сказав голуб Поштар Роберт.Якщо дивитися на світ завжди однаково, нічого не змінюється. А якщо змінити перспективу— все стає іншим. 

Але все це зовсім не схоже на місто,здивувався Волліс.— Тут саме тільки небо! 

Отож,відповів Поштар Роберт, пильно вдивляючись очима-намистинками в дещо неохайного хлопчика.— Але ж скільки є різновидів неба! 

Із книжки «З даху на дах» 

Розділ перший 

— Розкажете мені про плач? 

За старим, пошарпаним столом Національної служби охорони здоров’я (НСОЗ) сиділа жінка з доброзичливим, хоча й офіційним, виразом обличчя. Плакат на стіні пропонував запам’ятати химерну абревіатуру під алгоритмом дій у разі інсульту. 

Думка про те, що в момент інсульту слід пригадати якусь абревіатуру, неабияк непокоїла Зої. Навіть більше за сам факт перебування в цьому місці. Брудні жалюзі ледь прикривали вузьке віконце кабінету, що виходило на сусідню стіну з червоної цегли, а підлогу встилало зачовгане, заляпане кавою килимове покриття. 

— Що ж, переважно це стається по понеділках, — відповіла Зої, милуючись темним шовковистим волоссям співрозмовниці. Волосся Зої теж було довге й темне, однак зараз вона стягла його у хвіст казна-чим, добре, якщо стрічкою для волосся, а не якоюсь викинутою поштарем шворкою. — Знаєте, коли запізнюється поїзд метро. Або коли я не можу втиснути у вагон дитячий візок. Або коли хтось верне носа, бо я намагаюся втиснути візок — якщо не візьму візок, то спізнюся щонайменше на годину, хоча він уже з нього виріс, і я це добре знаю, — щиро дякую, можете залишити при собі свої осудливі погляди. Або коли я засиджуюся на роботі й підраховую, скільки мені коштуватиме кожна хвилина затримки, аж поки зможу забрати його із садочка, і в результаті увесь мій денний заробіток іде коту під хвіст. Або коли я вирішую їхати автобусом, але, поки ми доходимо до зупинки, водій зачиняє двері у нас перед носом, хоч і добре мене бачить, бо йому не хочеться морочитися з візочком. Або коли у нас закінчується сир, а я не маю за що купити нового… Ви бачили, які ціни на сир? Або… 

Жінка доброзичливо усміхнулася, а в її погляді промайнуло ледь помітне занепокоєння. 

— Я питала про вашого сина, пані О’Коннел. Коли плаче він? 

— Ой, — стрепенулася Зої. 

Обидві жінки глянули на чорнявого хлопчика в кутку кабінету, який насторожено грався іграшковою фермою. Він підвів на них зляканий погляд. 

— Я… я не зрозуміла, — сказала Зої, а подумки відзначила, що їй знову хочеться розплакатися. Добросердна лікарка Бакрі підсунула їй через стіл коробку з паперовими серветками, але від цього плакати захотілося ще дужче. 

— …І звертайтеся до мене «панянко», — уточнила Зої тремтливим голосом. — Із ним усе гаразд. Ну може зронити кілька сльозинок. Просто він… — тепер Зої знала, що не зможе стримати сліз. — Він не видає… жодного звука. 

«Принаймні, — подумала Зої, коли втерла зрадливі сльози та насилу втрималася від істерики, бо із жахом зрозуміла, що прийом у НСОЗ, на який вони чекали кілька місяців, добігає кінця, а вона майже весь час проридала, з надією та відчаєм поглядаючи на лікарку Бакрі. Тепер Гарі радісно вовтузився в тої на колінах. — Принаймні лікарка Бакрі не сказала того, що зазвичай говорять люди». 

— А знаєте, Айнштайн… — завела лікарка Бакрі, і Зої аж застогнала подумки: «Почалося!», — не розмовляв до п’яти років. 

Зої силувано посміхнулася. 

— Та знаю, дякую, — процідила вона крізь зціплені зуби. 

— Це селективний мутизм… Він пережив якусь травму? 

Зої закусила губу. «Господи, сподіваюся, що ні». 

— Ну, його тато… він то приходить, то знову йде, — відповіла вона, а потім, мало не плачучи, ніби прагнула заслужити схвалення лікарки, додала: — Але ж це звична справа, правда? Тобі ж подобається бачитися з татком? 

При згадці про батька личко Гарі, як завжди, осяяла усмішка, і він тицьнув пухким пальчиком мамі в щоку, ніби запитуючи. 

— Скоро, — відповіла вона. 

— Коли ви бачили його востаннє? — запитала лікарка. 

— Е-е-е… три… шість… 

Зої намагалася пригадати. По правді, Джеза не було ціле літо. Вона постійно наказувала собі припинити стежити за його профілем в інстаграмі, але для неї це була якась почварна залежність. Джез відвідав десь зо три фестивалі. У стрічці регулярно з’являлися його фото в чисельних строкатих капелюхах. 

— Що ж, — сказала лікарка, яка вже перекинулася з Гарі в карти, навчила його ляскати пальцями, погралася з ним у хованки й попросила його відшукати різні речі, заховані по всьому кабінету. Усе це чотирирічний хлопчик старанно виконував, хоча щоразу схвильовано біг назад з переповненими страхом темними очима, щоб залізти до мами на коліна. — Це соціальний тривожний розлад. 

— Я знаю. 

— Дуже незвично те, — лікарка зазирнула у свої записи, — що дитина не розмовляє навіть зі своїми батьками. Чи, може, його щось лякає вдома? 

Вони жили на першому поверсі абияк перебудованого вікторіанського будинку біля шосе у Вемблі. Труби там дзвеніли, сусід згори часто повертався п’яний і слухав музику на повну гучність до глибокої ночі. Іноді він приводив у гості друзів, які стукали у двері й голосно реготали. Нашкребти грошей на депозит за нову квартиру на додачу до орендної плати було для Зої на межі фантастики. Міська рада запропонувала їй гуртожиток, який, як побоювалася жінка, міг виявитися ще гіршим. Мама їй допомогти не могла: багато років тому вона переїхала до Іспанії, де з дня на день життя ставало все дорожчим. Вона якось перебивалася на своїй англійській пенсії та заробітку в жахливому барі з фотографіями смаженої яєчні у вікнах. 

До того ж, відколи Зої випадково завагітніла, вона здебільшого прикидалася перед родичами та друзями, що в неї все гаразд і жодних проблем немає. Жінка просто не наважувалася глянути правді в очі й визнати, яким серйозним було її становище. Але наслідки виявилися драматичними. 

Лікарка Бакрі помітила вираз обличчя Зої. 

— Я не… не звинувачую вас. 

У Зої знову затремтіли губи. 

— Здається, — сказала лікарка Бакрі, — ви дуже одне до одного прив’язані. Хлопчик сором’язливий, але не схоже, що він пережив якісь серйозні травми. Іноді… іноді таке просто трапляється. 

Запала довга тиша. Нарешті Зої тихо мовила: 

— Мені вже давно ніхто не говорив нічого такого приємного. 

— Зазвичай ми починаємо із системи винагород за зусилля, — продовжила лікарка Бакрі, простягаючи Зої стоси діаграм і списки цілей. — Лише заохочення, звісно. Щось приємне — за шепіт… цукерочка — за пісеньку. 

Зої закліпала очима, силуючись уявити, де взяти грошей на цукерки, якщо й без того не знає, що вони робитимуть, коли похолодає і Гарі більше не зможе ходити в літніх сандалях. 

— Якщо це не спрацює, спробуємо медикаментозне лікування. 

Зої тільки витріщилася на лікарку. Ліки її маленькому хлопчику?! Вони зайшли у глухий кут. У буквальному розумінні. Це ж треба було заради цього дві години теліпатися через розпечений Лондон на консультацію до логопеда, а перед тим вісім місяців очікувати своєї черги на прийом! 

— А ви багато з ним розмовляєте? — запитала лікарка. 

— Угу, — відповіла Зої, врешті зрадівши, що хоча б у чомусь вона не завинила. — Так! Я багато говорю! Увесь час! 

— Але майте на увазі, не треба говорити забагато. Якщо ви розумітимете все, що хлопчик просить  

чи потребує, у нього не буде мотивації. А без неї не обійтися. 

Лікарка Бакрі підвелася. Побачивши згорьоване обличчя Зої, вона всміхнулася. 

— Я розумію, вам важко, бо немає чарівної пігулки, — сказала вона, збираючи свої брошури. 

Зої знову клубок підступив до горла. 

— Важко. 

Було справді важко. 

Зої спробувала підбадьорливо усміхнутися своєму малюку. Однак вони їхали назад двома автобусами, в які на зупинках набивалося забагато люду, а школярі горлали, штовхалися й на повну гучність переглядали відео на своїх телефонах. Автобус плентався нестерпно повільно. Гарі сидів у Зої на колінах, щоб звільнити місце іншим пасажирам, і в неї геть затерпла нога. А Зої тим часом намагалася підрахувати, скільки їй коштуватиме пропущена робоча зміна, і думала, що її начальниці Ксанії вже уривається терпець через постійні вихідні, які їй доводиться брати, і що втрата роботи стане для неї катастрофою. І все це здавалося просто нездоланним. Коли вони врешті дісталися дому й зачинили за собою пошарпані внутрішні двері, Гарі ледь тримався на ногах від утоми, а серед пошти на килимку на них чекав лист, який ось-ось мав ускладнити все ще більше. 

Розділ другий 

— А ті люди, яким ви здали комору? Хіба вони не можуть допомогти? 

Суріндер Мехта сиділа на кухні свого будиночка в Бірмінгемі й намагалася по телефону дати конструктивні поради своїй подрузі Ніні, яка робила те, що зазвичай роблять люди, коли їм дають конструктивні поради, — відкидала їх одну за одною. 

Ніна керувала пересувною книгарнею десь у шотландському високогір’ї Гайленд. Утім незабаром ця справа загрожувала перетворитися на досить непросту, бо так сталося, що Ніна закохалася в доволі симпатичного фермера, а дуже довга темна й затишна зима привела до певних наслідків. У Шотландії Ніна роздратовано погладила себе по округлому животі. У них так і не дійшли руки виставити книгарню на продаж. 

— Вони ж фермери! Вони зайняті! 

— Мусить же хтось допомогти. А що та дівчина, яка допомагала тобі з прибиранням? 

— Ейнслі вступила до коледжу. Річ у тім… Тут усі вже мають по три роботи. Таке тут життя. Тут бракує людей. 

Ніна виглянула у вікно фермерського дому. Стояли жнива, і кожні руки були на вагу золота. Удалині вона могла розгледіти схилені в полі постаті. Розливалося золотаве світло, вітер колихав стиглий ячмінь. Цього року Ніну звільнили від жнив, але їй усе одно треба було нагодувати купу людей. Тому вона й повернулася на ферму — зварити юшку для всіх, хто працюватиме допізна. 

— Ну добре, — врешті сказала Ніна. — Подумай про це. 

— Я не збираюся кидати роботу, щоб замінити тебе, поки ти сидітимеш у декретній відпустці! — заявила Суріндер. — Але це не означає, що я тебе не люблю, тому не перекручуй. 

Поклавши трубку, Ніна сиділа на кухні й зітхала. А все ж починалося так добре. Вона пригадала той день: Леннокс пішов на верхнє поле приглядіти за тим, як окочуються вівці. Весна запізнювалася, і багатьом ягняткам довелося з’явитися на світ божий у непростих умовах: посеред шквального вітру, а часто й снігу. Жінка не мала певності щодо того, як сприйме новину Леннокс. Він уже був одружений раніше, і Ніні не хотілося, щоб чоловік думав, наче вона чогось від нього вимагає, — вона була цілком щаслива з того, що в них було зараз. А йому не захочеться зайвих клопотів — уся ця метушня була йому не притаманна. 

Того дня у книжковому фургончику Ніна поводилася так розсіяно, що спробувала двічі продати пані Мак-Ґлічін той самий роман Дороті Віппл, а це могло перерости у дрібний дипломатичний інцидент. Ще вона пороздавала посібники з підготовки не до тих іспитів, поспіхом ховаючи за спиною «Чого чекати, коли чекаєш на дитину» щоразу, як хтось підіймався східцями до тісного фургончика. Усередині його прикрашала підвісна люстра та блакитні стелажі. Був там навіть дитячий куточок із кріслами-мішками й маленьким столиком, на якому тепер стояв платіжний термінал. Ніна безмежно пишалася ним (коли він працював, бо робота інтернет-мережі залежала від напрямку вітру), а багато старших мешканців Кіррінфіфа проголосили його відьомською штучкою. 

Зрештою Ніна перевезла фургон на інший бік пагорба, заглянула до душенини, яку вранці поставила готуватися на малому вогні, і привітала втомленого Леннокса лагідною усмішкою та пристрасним поцілунком. 

— Книжку? — запитала вона після вечері. 

— Йой, Ніно! Я мав невелику суперечку з куровами, — відказав він. Але потім побачив вираз її обличчя і погодився: — Ну гаразд, але тільки на дрібок. — І підсунув собі під руку вівчарку Петрушку. 

Під шалений стукіт серця Ніна витягла обрану книжку з невеликого паперового пакета, що захищав палітурку від бруду. Називалася вона просто: «Привіт». У ній були пречудові ілюстрації у трохи імпресіоністському стилі, які зображали процес становлення зору в дитини. Починалася книжка з чорно-білих картинок, що розпливалися по краях. З кожною наступною перегорнутою сторінкою малюнки ставали дедалі чіткішими, переходили в колір — від руху хмарин до відчуття вітру — аж до останньої сторінки, на якій був надзвичайно майстерно виконаний, дуже детальний малюнок немовлятка та його мами, які дивилися одне одному в очі, і лише одне слово: «Привіт». 

Замість того щоб задрімати, як зазвичай, Леннокс сидів непорушно, мов укопаний, увесь час, поки Ніна тремтливим голосом читала, перегортаючи сторінки. Чоловік витріщався на неї так, ніби побачив уперше в житті. Навіть Петрушка не зміг заснути, пройнявшись атмосферою в кімнаті. 

Закінчивши читати, Ніна з рішучим виразом обличчя згорнула невелику картонну книжку. Попри удавану рішучість руки її тремтіли. Вона не витримала й опустила погляд додолу. Запала довга мовчанка, не чути було ані звуку, лише цокав на старому дерев’яному буфеті старовинний годинник, який слід було накручувати раз на тиждень. Цок-цок-цок. 

Ніна більше не могла цього витримати. Вона повільно підвела погляд. Леннокс дивився на неї з недовірою. 

— Хоча б скажи мені, чи ти радий, — випалила жінка. 

— Ох! — відповів він і у своїй стриманій манері додав: — Ну ає. 

Ніна з острахом глянула йому в обличчя. 

— Я знаю, що ми цього не обговорювали, — сказала вона. — Але, з іншого боку, ми й не відкидали таку можливість… 

Леннокс ствердно кивнув. 

— Атож, — сказав він. 

— Зараз саме той випадок, який варто обговорити, — продовжувала Ніна. — Тобі доведеться висловитися. Скажи мені, чи ти радий? Чи ти щасливий? 

Леннокс розгублено дивився на неї. 

— Звісно, — сказав майбутній батько, ніби здивувавшись, що Ніна могла подумати, буцім він почувається не так, як насправді почувається. 

— Ми ж усе-таки чимало цим займаємося, — промимрила Ніна. — Це свого роду наслідок. 

— Дякую, знаю. Я ж фермер. 

Жінка вся засіяла від щастя, коли Леннокс нахилився до неї та посадив собі на коліна, водночас ніжно цілуючи. Його руки спустилися до її живота. 

— Це поки що тільки я, — сказала Ніна. — Думаю, дитя ще не більше за горошину. 

— Мені й це подобається. То коли? 

— Десь у листопаді. Мені подумалося, що гарно буде святкувати день народження в такий нудний, дощовий місяць, коли немає більше чим зайнятися. 

Леннокс протяжно зітхнув і поклав свою велику голову на її маленьку. 

— Що ж, — сказав він. — Це буде… це буде… 

— Скажи вже щось! — засміялася Ніна. 

Запала довга пауза, доки Леннокс ще міцніше її пригортав. 

— Ідеально, — нарешті ледь чутно промовив він. — Це буде ідеально. 

І вони ще дуже довго так просиділи. 

Отже, з цим було все гаразд. А от з усім іншим — не зовсім. 

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *