«Бентежні»

«Бентежні»

Лінн Ульман — норвезька письменниця, літературна критикиня і журналістка. І ще — дочка Інґмара Берґмана і відомої норвезької актриси Лів Ульман. 

Її книга — це тонке сплетіння спогадів та інтерв’ю з батьком в останні роки його життя, а ще докладні описи дорогих Берґманові місць на Форьо, куди він приїжджав влітку та усамітнився в кінці життя. Ключовою темою інтерв’ю стало мистецтво старіння. 

Відповіді батька викликали в Ульман спогади про власне дорослішання й поступове осмислення всього того, що відбувалося навколо неї.

Книгу видано за фінансової підтримки NORLA.

Лінн Ульман. «Бентежні» / Переклад: Наталя Іваничук, Л.: ВСЛ, 2020, ст. 446

Уривок

Він казав, що речі зникають. Він казав, що слова зникають. Якби він був молодим, то написав би книжку про старість. Але тепер, у старечому віці, це йому не під силу. Йому бракує тієї сили, що мав, коли був молодшим. Такі балачки призвели до того, що комусь з нас — не пригадую, кому саме, — спала на думку ідея написати вдвох книжку. Я ставила б запитання, а батько відповідав би; я розшифровувала б розмови, а потім відредагувала — результатом стала б книжка, яка базувалась би на записаних матеріалах. Потім книжку видали б, і ми поїхали б у літературне турне.

Коли зринула ідея книжки, йому виповнилося вісімдесят сім. Час від часу він забував або плутав слова, однак пам’ять мав ліпшу, ніж я. Мати план. Це — девіз родини. У мене велика родина. Одна — зі сторони батька, друга — зі сторони матері. Мій батько мав дев’ятеро дітей від шести жінок; пригадую, подумала собі, що треба з ним про це поговорити. Якщо ідея з книжкою буде успішною. Не думаю, що він планував собі дев’ятьох дітей з шістьма різними жінками. Я не була запланованою дитиною. Мати розповідала, що вона всюди носила із собою протизаплідні піґулки й якось забула їх вжити чи зумисне не вжила, уже точно не знаю — історія щоразу змінювалася. Батько розповідав, що дискусія про аборт була короткою і зовсім не драматичною; зійшлися на тому, що мати виносить дитину. Щастя — це перебувати у стадії планування, усе можливо, й можна встановлювати межі, нарешті якась визначеність. План надійніший за надію, дає достатньо часу. «Ми переконуємо себе, що ніколи не знаємо, коли настане наша смертна година, — писав Пруст про свою найдорожчу бабусю, яка лежала на смертному одрі (хоч насправді йшлося про його матір), — але говорячи про смерть, уявляємо собі той час у невиразному далекому майбутньому, не думаємо про ту мить так, ніби вона хоч якось пов’язана з днем нинішнім, ніби смерть — принаймні її перша фаза завоювання нашого життя — станеться саме сьогодні, нинішнього пообіддя, ясного й недвозначного — усе вже визначено наперед». Ми з батьком плекали план, не взявши до уваги, що смерть уже почала відлічувати час до кінця. Два роки, нікуди не кваплячись, ми виношували ідею книжки, в якій мало б мовитися про старість.

The readiness is all.

Як називатиметься книжка?

Як ми її скомпонуємо?

Про що його запитувати?

Він сказав, що можу питати, про що мені заманеться, але я сумнівалася, чи так воно насправді. Я сказала: щось не віриться, а він сказав: так, маю на увазі, що тобі захочеться, я відповіла: о’кей, побачимо, що з того вийде.

Два роки ми планували книжку. Обговорювали її по телефону, мій батько любив телефонувати, він добре уявляв, як має звучати в моєму автовідповідачі формула привітання, його ж власний текст на автовідповідачі був дуже лаконічним і дуже буркотливим. Ми розмовляли про книжку при кожній зустрічі. Найчастіше я провідувала його в Гаммарсі влітку, але також приїжджала навесні й восени. Ми й про інші справи розмовляли. Але, розмовляючи про інше, завжди говорили про книжку.

Іноді якісь його слова змушували мене подумати: до цього мусимо ще повернутися. А треба було відразу занотовувати. Я нічого не записувала. Пригадую, батько казав, що старість — це важка праця, що кожного ранку він укладав список своїх нездужань (стерплий поперек, нічне безсоння, біль у шлунку, невтішна, розпачлива туга за Інґрід, важкість у тілі, страх перед прийдешнім днем, зубний біль і т. д.), дійшовши до восьми пунктів чи менше, вставав, якщо ж пунктів налічував більше, залишався у ліжку. Але такого майже не траплялося.

— Чому вісім?

— Бо мені вже понад вісімдесят. Дозволяю собі одне нездужання на десятиліття.

Багато часу ми витрачали на часові моменти. Мій батько був пунктуальною людиною.

Отже, о якій порі дня мав би відбуватися запис розмови?

Від одинадцятої до першої?

Від десятої до першої?

Від пів на одинадцяту до першої?

Що другий день?

Щодня?

Я пропонувала короткі розмови, батько — довгі. Раніше такого не бувало.

Ще малою мені дозволялося приходити в його кабінет, я вмощувалася у великому фотелі, і ми вели бесіди. Батько назвав це посиденьками. Пригадую, мені хотілося, щоб ті посиденьки ніколи не закінчувалися.

— Влаштуємо собі завтра маленькі посиденьки? — любив запитувати батько. — Десь так об одинадцятій, якщо тобі пасує?

— О’кей.

Інґрід у кухні.

— Він чекає на тебе, іди!

Тато в кабінеті.

— О! Як почувається моя найменша донечка сьогодні?

— Чудово.

— Чудово? Що означає чудово? Мені не потрібне комюніке!

— Що таке комюніке?

— Мені не потрібні короткі фрази. Чудово, чудово

Хочу почути розповідь, як тобі насправді ведеться! Ми сиділи одне навпроти одного. Я займала лише невеликий куток великого фотеля. Ноги викладали на один пуф. Батько мав тонкі світло-коричневі вовняні шкарпетки на ногах, я могла прийти в різних брудних шкарпетках, скажімо, одній синій, а другій — білій; можна було, звісно, знайти дві чисті й однакові, але тоді б я спізнилася. Тато накривав наші ноги пледом.

— Тобі не тягне? Не мерзнеш?

Одного разу я чхнула. Не по-справжньому, а лише чмихнула, бо залоскотала в носі пилюка.

Батько застиг.

— Застудилася?

— Ні-ні.

— Ти надто довго мокла в басейні. Я так і знав. Задовго купалася.

— Ні, татку. Чесно! Я не застуджена.

— На нині досить купання, більше ніякого басейну! Може, ляжеш у ліжко? Скажу Інґрід, що ти недобре почуваєшся і тобі треба трішки відпочити.

Літо 2006. Ми продовжуємо дискутувати про книжку і все, що на нас чекає попереду. Підготовка потребуватиме багатьох фаз. Обговорення, розшифрування, редагування, компонування. Величезна праця.

У гостьовий будиночок у Гаммарсі вселилася жінка в червоній сукні. Вона — журналістка, працює на радіо й телебаченні. Я називаю її Аною на честь угорської мадам, власниці борделю, Ани Кумпенаш. Одного дня вона стоїть на кухні Інґрід і готує м’ясні фрикадельки. Я під’їжджаю на велосипеді й бачу, як у вікні майнула її червона сукня. Другого дня застаю її удвох з батьком на коричневій лавці. Вони хихочуть. Третього дня вони домовляються піти до церкви на концерт. Я наполягаю, що приєднаюся до них. Ми всі разом втискаємося у джип. Тато їде дуже швидко. Добравшись до церкви, ми з Аною підхоплюємо з обох сторін старого худорлявого чоловіка, ніби він потребує нагальної опори, — але він не потребує. Він щодня гуляє, опираючись лише на ціпок, однак сьогодні ми заводимо його до церкви попід руки, він усміхається.

Пізнє літо 2006. Дзвонить телефон. Я — у Луці. Він — у Гаммарсі. Хоч нам одне до одного всього лиш кілька хвилин ходи, ми частіше передзвонюємося, ніж бачимося.

— Я заручився!

— О’кей.

— Не віриш?

— Ні.

Батько робить театральну паузу.

— Чую, що ти ревнуєш.

— Я не ревную. Я ж твоя донька.

— Ревнуєш.

— Не ревную. Я не одна з твоїх жінок. Я — твоя донька. Як на мене, можеш собі заручатися з ким хочеш.

Осінь 2006. Дзвонить телефон. Я — в Осло. Він — у Гаммарсі.

— Я тут думав про нашу книжку.

— І?

— Про технічний бік справи.

— Тату, усе буде добре.

— Ні, послухай! Маю ідею. А якщо залучити Ану?

— Ні.

— Вона журналістка, має доступ до найсучасніших технічних засобів.

— Не сумніваюся.

— Я подумав, що було б добре, якби вона приїхала в Гаммарс зі всілякими технічними штуками… я маю на увазі, якби вона взяла на себе запис розмов.

— Гадаєш, недостатньо звичайного диктофона?

— Я думаю про якість звуку.

— Я маю намір купити диктофон.

— Зараз?

— Ні, не зовсім зараз. Але скоро.

— Гм…

— Тату, це — наша книжка!

— О’кей, о’кей! Не сердься!

— Я не серджуся.

— Ще й як сердишся, чую з голосу…

Весна 2007. Численні незначні ТІА, каже лікар. 

Я ґуґлю ТІА. Гостре тимчасове порушення кровообігу головного мозку. Скорочення означає медичний термін транзисторна ішемічна атака (ТІА). Зміни відбуваються поступово, але щось стається з його пам’яттю і здатністю відрізняти реальність від нереальності. Під різницею між реальністю і нереальністю я маю на увазі те, що батько не здатний відрізняти сни (не знаю, чи сни тут на своєму місці) від дійсності (теж не знаю, чи це правильне слово).

Усі віконця у його мозку розчахнуті нарозтвір.

Беккет писав: «Не певний, що є реальністю і як означити антонім? Та воно й байдуже. Одвічна двозначність».

Він каже:

— Я розповім тобі, як проминають мої дні. Щодня, о першій, мене закочують у візку на кухню і готують омлет.

Він сміється, не розтуляючи рота.

Колись він сміявся, шкірячи всі зуби, але відколи в роті з’явилася пухлина, яка заважає йому говорити, він сміється стуленим ротом. А потім додає:

— «Омлет о першій». Доволі влучна назва для нашої книжки, як гадаєш?

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *