Відень 1990-х – не привітний, але привабний для мігрантів зі «східного блоку». Це якраз і є головні герої «Янгольських голосів» (Engelszungen, 2003) Дімітре Дінева – добровільні чужинці. На певному етапі своїх мігрантських поневірянь вони потрапляють до казино, а уже тамтешній офіціант скеровує їх на місцеве кладовище.
Там похований Міро – серб, який за життя опікувався долею «пришлих», а по смерті став їхнім святим, янголом точніше. Звісно, є певна логіка в тому, що шлях до янгола-охоронця пролягає через казино («виграє тільки казино») і кладовище (виграє тільки кладовище). Міро поховали з мобільником, який ще довго (поки не сіла батарея) відлунював з-під землі дзвінками спраглих підтримки зайд. Янгол з мобільником – так виглядає його надгробок. Так звучать в романі титульні янгольські голоси: трішки елегійно, трішки урочисто, сильно комічно, з-під землі і без жодного шансу на відповідь.
Светлін та Іскрен (бо це їхня історія) народилися в Болгарії. Зверніть увагу на імена: ці двоє – «продукти згоряння» одного полум’я. Біографії їхні розкажуть від моменту першого знайомства бабусь із дідусями та аж до тієї митті, коли обидва, уже будучи чоловіками середнього віку, прийдуть до могили Міро просити про заступництво. Десь на сто-плюс-мінус років ця історія. Їхні життя перетиналися і розходилися не раз, як виявиться. Ще до їхнього народження, у момент народження і далі. Скажімо, Іскрен – старший син впливового держслужбовця. Коли батько віз до пологового мати Іскрена, щоб та народила самотньому первістку сестру у компанію, їхнє авто зупинив відповідальний міліціонер. Конфлікт тривав кілька хвилин, але вони вплинули на перебіг пологів (так вважають), і дитина померла. Батько Іскрена у всьому звинуватив міліціонера і почав йому мститися. А тим міліціонером був якраз тато Светліна, у якого щойно народився довгоочікуваний син. У Светліна, до речі, є старша сестра, котра воліла б не брата, а новий ровер (таке от «дзеркало» двох родин: жадана мертва сестра і непотрібний живий брат). І то тільки один момент із життя героїв Дінева, про які обидва гадки не мають. Сама доля намагалася звести-розвести їхні біографії, як то і буває в «малих» країнах, де всі один одному родичі і всі один одному чужинці. Між іншим, в двобої батьків переможе аж ніяк не впливовий партієць, а його потенційна жертва – іронія «приватних історій» у Дінева м’яка, але дієва.
Ця книжка – про приналежність, яку ми усвідомлюємо і плекаємо та якої ми лякаємося і гидимося. Ідеться насправді не про приналежність до певної родини (бо це таки родинна сага) чи до певної країни (бо це таки мігрантський роман), ширше – про приналежність до людства. І тут постає дивний на поріз ракурс питання: чи може бути така приналежність свідомим вибором? Власне: у який спосіб ми стаємо людьми-серед-людей? Дінев певен: людяність – свідомо набута якість, результат цілої системи вольних виборів індивіда, етичний штучний відбір. Хто ж той відбір таки не проходить? – Янголи, звісно.
Найстарший герой у романі зветься Серафімом, це значить «полум’яний» (ну і вищий янгол). Це та пожежа, відблиском якої є Іскрен і Светлін. Серафім був колись священиком, тепер говорить з Богом і пташками та присвятив життя виполюванню бур’янів на могилках. Він – праведник, на якому тримається світ Дінева. З могили почалося, могилами і закінчиться. Здається, на відміну від більшості родинних саг, ідея поступу людства саме роману Дінева не близька.
«Черепиця на даху також порозсувалася, щоб небо час од часу мало змогу кинути на неї оком. Бо кому ж іще дивитися на Здравку? Коли йшов дощ, зі стелі текло. Тоді вона швиденько і вправно підставляла різноманітний посуд, ніби мала обслужити роту голодних солдат. Отак і жила Здравка, а коли приходив лист або якась цікава чи бентежна звістка, вона бігла на цвинтар, щоб переказати все чоловікові. Вона жила поміж веселими привітаннями листоноші та ще веселішими зауваженнями грабарів. Щось прийшло, казав листоноша. Вони ще тут, нікуди не поділися, жартували гробарі. Отак і жила Здравка, в очікуванні живих і в розмовах з покійними. І що довідувалася від одних, переказувала іншим. А оскільки листи приходили не щодня, і не щодня йшов дощ, а минулі роки не щодня в неї зупинялися, то в неї було дуже й дуже багато часу».
Ганна Улюра
