Міжнародний театральний фестиваль Divadelná Nitra пройшов у Словаччині 22-27 вересня і був сфокусований навколо циклу питань: відповідь – відлуння – резонанс – відображення – реакція – відповідь. Рефлексія, як відповідь у глобальному світовому контексті крізь постать людини, як особистості. Прозвучала і Україна: крім виступу Dakh Daughters, на фестивалі презентували окрему подію – український день під назвою Little Ukraine in Nitra.
За шість днів на фестивалі показали дванадцять постановок основної програми та понад 30 заходів супровідної, освітньої та робочої програм, які відвідали близько 4300 глядачів, дорослих і дітей. Для порівняння, минулого року кількість глядачів була вдвічі меншою.
Цьогоріч на фестиваль до Нтіри приїхали колективи і митці зі Словаччини, Чехії, Бельгії та України. Теми війни, екології, історичного досвіду, протиставлення сучасності і традицій, пошук нових форм взаємодії з глядачем — характеризує 32-фестиваль у Нітрі.
Так, бельгійці Сільке Гюїсманс і Ганнес Дереєр презентували трилогію, що по суті є дослідженням різних підходів до використання мінеральних ресурсів і наслідки споживацького способу життя. У 2016 році вони почали працювати над довгостроковим дослідницьким проектом з видобутку корисних копалин і вилучення, що призвело до створення трилогії сценічних творів. Кожная частина – окрема вистава, яка створюється за допомогою цифрових технологій.
Перша їх вистава – «Pleasant island», де мова йде про острів Науру — у Тихому океані між Австралією і Гавайськими островами. Тут на початку 20 століття геолог Альберт Елліс відкрив родовища фосфатів і почалався їх видобуток. Зрештою, у 1970-х роках острів пережив масовий економічний бум і багатство, а потім гроші і ресурси закінчилися, острів перетворився на бідне і спустошене містечко.
Сілке і Ганнес тут побували у 2018 році, намагаючись дослідити життя на острові, спілкувалися з мешканцями. Авторам довелося знімати таємно на острові, використовуючи лише мобільні телефони: журналістам і ЗМІ заборонено це робити. Отже на сцені ми бачимо фактично колаж із документального аудіо, відеозаписи, телефонні розмови. Актори взаємодіють лише з телефонами, через які все транслюється на сцені. Повне занурення у атмосферу занедбанного острова, де люди намагаються вижити.
Це не є вистави у традиційному розумінні, це не інсталяція і не документальний фільм. Цифровий світ, у якому ми зараз живемо, дає змогу досягти майже будь якої точки на Землі. Театрально-документальний базис використовується авторами, як спосіб донести до глядача катастрофічні наслідки сучасної споживацької культури — до проблем реального світу. Це театр, який намагається побудувати новий дієвий діалог з глядачем, використовуючи наступну опцію для комунікації, без зайвого флірту з глядачем.
«Mining stories» — друга частина трилогії. У листопаді 2015 року дамба з токсичними відходами гірничодобувної промисловості обрушилася за кілька миль від дому, де провела дитинство Сілке, на півдні Бразилії. Нищівна повінь бруду знищила кілька сіл нижче дамби. У наступні пару днів отруйний мул втік у річку Ріо-Досе і врешті-решт досяг Атлантичного океану. Екологічний вплив і забруднення навколишнього середовища були найбільшими за всю історію. Сілке повернулася до свого рідного міста в Бразилії разом зі своїм партнером Ганнесом, щоб поговорити з людьми, які постраждали від інциденту, і зрозуміти його величезні наслідки. А вже повернувшись у Бельгію, вони провели додаткові інтерв’ю з експертами з різних галузей знань, зокрема експертом з гірничої справи, дослідником активізму та професором економіки. Кожен з них оцінює катастрофи зі свого досвіду і контексту. Це не тільки екологічне питання, а також дотичне до політики, економіки і соціума.
У цій виставі-перфомансі Сілке працює здебільшого ногами – натискаючи потрібні кнопки, таким чином створюючи аудіовідеоколаж на екранах, що на сцені. В певній мірі, це нагадує елементи театру ляльок, що створює метафоричний образ маніпулятивного і керованого власними інтересами можновладців.
Історичний фокус, що перегукується з екологічними питаннями, які врешті решт мають колосальний вплив на людське життя прослідковується у виставі «We are a Country: The Story of People, a Dam and Time», словацького Театру Йозефа Грегора Тайовського у Зволені. Режисерка, авторка та виконавиця Петра Тейнорова разом з акторами створила документальну виставу про село Салатінка поблизу міста Зволен, де так і не побудували водогін. Це соціально-політична картина маленького село, яка масштабується до цілої країни. Країни, сповненої надії і реальних проблем, з якими щодня стикаються мешканці. Вистава зроблена у формі дебатів, частина акторів — у глядацькій залі, як символ суспільства, що відстоює свою позицію.
Ще один наочний приклад безглуздої споживацької культури – дійство «M&H/My pilgrimage is better than yours» (словацького театру Príchod Godota), що фокусується на критиці споживацтва, використовуючи тренд паломництва до могили св. Якова до Сантьяго де Компостела у Іспанії.
Історичні паралелі і трагічність війн розкриває вистава «Гекуба» словацького камерного театру Мартін. Постановка в адаптації сучасного ірландського драматурга Марини Карр не оповідає про славну перемогу мікенців на чолі з Одіссеєм, а відображає страждання військової агресії. У виконанні Люції Яшкової Гекуба уособлює долю усіх жінок, яким доводилося і досі доводиться спостерігати насильницьку смерть своїх дітей і чоловіків. І сценографія вистави – у вигляді нахиленої площини — символізує невідворотність наслідків війни, знецінення людини, насамперед, жінки.
Український контекст прямо чи опосередковано зчитується у вищеназваних виставах, не завжди це стосується саме теми війни. Але фінальним виступом фестивалю – на закритті стали відомі Dakh Daughters Влада Троїцького. Зауважу, що вистава зібрала абсолютно повну залу, бо упродовж фестивалю, зазвичай глядачів було помірно.
Український колектив представив «Danse Macabre/Танець смерті». Шість актрис і режисер Влад Троїцький створили виставу у Франції, після початку повномасштабного вторгнення росії.
На сцені акторки починають виступ з драйвових пісень, які давно стали хітами їхнього колективу. Але в одну мить виступ переривається сигналом повітряної небезпеки. Війна, яка перетворює, їхні валізи, які спочатку міцно тримають багатоповерхівки — на залишки дому, танк, могилу, сподівання і безкінечну дорогу — дорогу до себе.
У виставі звучать документальні розповіді жінок про біль, знущання і жарти нової реальності — правда, від якої неможливо сховатися у валізу.
По суті, це бесіда зі смертю, яка продовжує, на жаль, забирати життя українців.
Українські пісні у різній аранжировці перетинається з реальними людськими історіями на фоні цитат з Книги Йова. Біблійна історія про людину, яка втратила все, але долаючи, знайшла своє щастя, — є своєрідним провідником, дороговказом для українських жінок.
Рівень емпатії зростає у виставі з кожною оповіддю актриси, бо масштаб зла не знає географічних кордонів.
Стійкість і віра у перемогу світла крізь страждання і втрати, в першу чергу, людські, є фактично закликом до спільної боротьби проти російської навали.
У фіналі весь зал аплодував стоячи – на відміну від України, подібне відбувається не після кожної вистави, тому така оцінка є важливим показником глядацької рефлексії.
Також організатори фестивалю зробили окрему подію, присвячену Україні — Little Ukraine in Nitra, що пройшла у Сінагозі. Відверто кажучи, враження від почутого-побаченого неоднозначні. З одного боку, увага і повага до України на театральному фестивалі дуже цінна і вагома. «Ми побудуємо її портрет у зменшеному вигляді – зменшену Україну. Його образи, звуки, смаки. Якою ми бачимо Україну, як сприймаємо її сьогодні. Ми наблизимося до своєрідної сутності героїзму, мужності, відваги, а також болю, втрат, досвіду війни, гуманітарної допомоги, солідарності, людяності. На алеї біля Синагоги ми встановимо оригінальні фургони, які після завершення програми відправлятимуться з Нітри з гуманітарною допомогою прямо в Україну», — йшлося у описі заходу.
З іншої сторони, дещо дивує контент запропонованої програми – виступ співаків (Андрій Третяк, Вєра Журавель). Ця музична частина програми, м’яко кажучи, не викликала захоплення, бо українська музика є різною і набагато кращою. Також відбувся показ документального фільму «Ті, хто залишився – Бородянка» режисерки Вєрою Дубачовою. Після показу фільму відбулася дискусія з авторкою стрічки і політологом Олександром Дулебою, який з аналітичної точки зори влучно все розклав по полицям, як то кажуть.
І неодмінною традицією фестивалю Divadelná Nitra є резиденція критиків, де кожного дня молоді театральні критики з різних країн (серед яких і авторка статті) – України, Польщі, Молдови, Албанії, Північної Македонії, Чехії і Словакії дискутували на теми сучасного театру, що відбувається з театром у кожній країні і нові виклики у театральному сегменті через війну. Окрема подяка кураторам — Стефану Тіггесу і Дарко Лукічу за насичену і конструктивну роботу впродовж фестивалю.
Текст Ірина Голіздра
