Скульптор Микола Шматько (1943-2020) створив себе сам, йому було вже більше тридцяти років, коли він вперше почав створювати скульптури і одразу вибрав один з найскладніших матеріалів для цього – мармур. Залишилося понад сто мармурових скульптур авторства Миколи Шматька. В цьому році 80-річний ювілей з дня народження скульптора. Ми зустрілися з сином Миколи Шматька, скульптором Рафаелем Шматько і поспілкувалися про проект створення галереї скульптур його батька та про підготовку видання альбому творів Миколи Шматька (книгу планується видати у київському видавництві «ArtHuss»).
Рафаель Шматько: «Моє завдання — зберегти культурне надбання Миколи Шматька для України»
Рафаель, мені відомо, що видання книги «Микола Шматько. Подих мармуру», яке зараз готується до 80-річчя з дня народження вашого батька – це плід довготривалої і непростої долі. Мені також відомо, що режисер Світлана Рудюк створила сценарій і навіть зняла тізер фільму «Моє місце тут», присвячений долі Миколи Шматька. Чи є надія, що фільм колись буде знято?
— Так, книгу присвячено 80-річчю до дня народження скульптора Миколи Шматька. До книги буде включено репродукції більше ніж сотні його скульптур, обсяг книги – 180 сторінок, це буде подарункове видання.
Звісно, хочеться, щоби фільм «Моє місце тут» був знятий. Проте, скажу прямо, багато що залежить від пошуку джерел фінансування. Той тізер фільму, який було знято в місті Переяслав, для цього було задіяно зйомочну групу з сорока людей. Треба було готувати локації для зйомок у різних зонах. Потрібні великі ресурси для здійснення зйомки фільму повного метру, поки що їх немає. Цей тізер фільму планували подавати до держкіно. Проте, з початком повномасштабного вторгення російських агресорів більшість творчих проектів було відкладено. Зараз важко сказати, коли це можливо буде реалізувати. Ми зараз мріємо про завершення війни, про перемогу України. І вже тоді будемо думати про постановку цього фільму.
Режисер і сценарист фільму Світлана Рудюк була знайома з моїм батьком принаймні десять років, і ця ідея зняти фільм про його долю і творчість народилася вже давно. Пані Світлана сама шукала джерела фінансування для здійснення цього проекту, поки що вдалося зняти тізер.
Які факти зі сценарію фільму співпадають з дійсністю, тому що історія склалася дуже захоплююча. Ваш батько був запрошений до Італії і отримав нагороду як скульптор?
— Багато фактів зі сценарію відповідають дійсності, проте, оскільки це буде ігровий, а не документальний фільм, звісно, що в ньому є й вигадані епізоди.
Микола Шматько брав декілька разів участь у Флорентійській бієнале скульптури і живопису. Також виставляв свої скульптури у Монако.
На флорентійській бієнале в 2007-му році Миколу Шматько було нагороджено медаллю Лоренцо Медичі, покровителя мистецтв. А в 2009-му році організатори бієнале у Флоренції відмітили й нагородили скульптора Миколу Шматько «За внесок в мистецтво», це було поза конкурсом.
А чи був хтось у батька в роду скульптором або художником?
— На жаль, мені це невідомо. Батько народився в селі Красногорівка на Донеччині (там якраз зараз проходить активна фаза боротьби з російськими загарбниками). Мій дід загинув на фронті Другої Світової війни. Вітчим батька працював на цегляному заводі й помер від силікозу. В родині було ще два брати і сестра, бабуся постійно хворіла, тому батькові з дитинства доводилося працювати в колгоспі на помідорах або розвозити воду, продавати яблука на ринку. Батько розповідав, що його дідусь був гарним чоботярем й навчив його шити тапки.
Може буди творчі люди з інших поколінь нашого роду, і цей талант скульптора передався йому якось генетично.
Микола Шматько насправді самородок: без спеціального навчання раптом почав створювати дивовижні скульптури і саме з мармуру. Чи були якісь життєві події або інтуїтивні виклики, які раптом підштовхнули його зайнятися творчістю?
— Так, дійсно, батько – самородок, майстерності скульптора спеціально ніде не навчався. Спочатку він працював пожежником, проте він з дитинства добре малював і згодом став працювати художником-оформлювачем. Ще в дитинстві він міг намалювати портрет односельця й всі казала, що вийшло дуже схоже. Тобто, здібності він мав і це, напевне, чекало свого часу, коли мав на повну проявитися його талант скульптора.
Миколі Шматьку вже було 33 роки, коли до нього випадково прийшла якась жінка і замовила йому створити рельєфну скульптуру на кладовище. А він раніше до цього ніколи не виконував такі замовлення. Проте Микола взявся за цю роботу і успішно виконав її. Він працював так завзято, ніби давно вже мав досвід скульптора.
Ця скульптура зараз знаходиться в місті Красний Луч на Донбасі. Можна сказати, що це знакова робота, яка являє собою взірець батькової творчості на якомусь визначеному етапі. Хоча більш серйозні роботи, з якимось філософським підтекстом, він почав створювати вже пізніше.
У вашого батька була дуже непроста доля, я так розумію, що в Луганську йому не вдалося створити галерею власних скульптур?
— Треба сказати, що ситуація дещо інша: ми переїжджали з батьковими скульптурами шість разів: Болград, Красний Луч, Слов’янськ, Луганськ, Мукачево, тепер Переяслав-Хмельницький.
В кожному місті треба було починати все спочатку, звісно, кожного разу це був новий життєвий етап: нові люди, нові знайомства, щоразу був потрібний час для адаптації.
Першу галерею своїх скульптур Микола Шматько відкрив в Болграді на Одещині, потім ми переїхали в місто Красний Луч луганської області, там теж було знову відкрито галерею. Галерею з зацікавленістю відвідували люди, приїжджали різні екскурсії. В 90-х роках навіть якісь бандити приїжджали подивитися на скульптури, а потім вслід за ними приїхало два міліцейських керівника, батько тоді пожартував, що, мовляв, бандити щойно поїхали.
На Луганщині місцевій владі не дуже подобалося, що Микола Шматько як творча людина почувався вільним.
Батько завжди вимагав від людей, щоб вони виповнювали те, що пообіцяли.
В Красному Лучі в нас був триповерховий будинок, перші два поверхи було відведено під галерею, а на третьому жили ми. Будинок той так і залишився. Мені здається, що в батька було якесь відчуття. Що на Донбасі може початися війна і його потягнуло поїхати з Луганщини до початку воєнних дій. І якраз в 2013-му році ми виїхали, спочатку до Мукачева, а потім потрапили до Переяслав-Хмельницького Київської області на запрошення тоді мера міста.
А вам пообіцяли допомогти з приміщенням в Переяславі-Хмельницькому і теж це виявилося не тим, про що мріялося?
Чи є надія, що галерею скульптур Миколи Шматька все ж таки буде створено?
— Так, багато що нам обіцяли щодо виділення приміщення під галерею, і були різні варіанти на розгляді. А потім, коли справа доходила до реалізації проекту створення галереї, раптом завжди якісь виникали підводні каміння, що заважали вирішити ці адміністративні питання або якісь ігри велися за спиною батька. І питання не вирішувалося, і по сьогодні вся колекція скульптур Миколи Шматька залишається на складі В Переяславі-Хмельницькому.
В мене зараз немає можливості перевезти батькові скульптури до іншого міста, тому що немає приміщення, а повернутися на Луганщину я не можу, туди дорога закрита за умов війни. І коли можна буде повернутися додому нікому не відомо.
Щодо створення галереї в мене не просто надія, в мене існує план, щоб збудувати цю галерею, щоб вона була відкрита для людей, які зможуть дивитися на мармурові скульптури Миколи Шматька і на мої твори, може когось це надихатиме. Цей план ми обговорювали з архітектором: потрібно приблизно 700 000 кв м для створення галереї, щоб було де розташувати всі скульптури. А коштує таке приміщення зараз до 700 000 доларів. І моє завдання як спадкоємця свого батька зберегти це культурне надбання для України, а не розпродати скульптури Микола Шматька.
Я думаю, що таку галерею буде створено, я працюю над пошуком ресурсів для цього, проте не все так швидко здійснюється, як хотілося би.
Ви також стали скульптором і продовжуєте добру справу Миколи Шматька. А ваш брат Андрій також займається скульптурою?
Ви навчалися саме у батька чи займалися й у інших скульпторів?
Хочу побажати вам успіхів і здійснення мрій!
— Звісно, мені було простіше реалізуватися як скульптору, тому що я навчався у батька з самого дитинства, коли ще міг просто спочатку спостерігати за його роботою, бачити, як створюється скульптура. Починаючи з ескізів, з того, як ми з братом місили землю ногами, дивитися, як він працював з натурницями. Батько не допомагав мені в роботі, проте міг підказати, якщо я щось невірно робив.
Брат не вибрав стезю скульптора, проте допомагає мені в реалізації проекту створення галереї.
Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавець
