Осанна істерії

Дон Делілло

Чоловік і жінка снідають у літньому будиночку. Ведуть буденну розмову. Він їде в місто. Вона бажає легкої подорожі. За кілька годин чоловіка знайдуть застреленим у квартирі першої дружини. Самогубство. За кілька тижнів виснажена скорботою жінка піднімиться на горище і побачить там юнака, котрий їй помариться аватаром покійного мужа. 

«Художниця тіла» Дона Делілло – здається найпростішим із романів Делілло, як мінімум найкоротшим романом Делілло, при цьому «Художниця тіла» – це такий гримучий концентрат Делілло, автора принципово навіть не складного, а ускладненого (як наслідки важкої хвороби), що називати цей твір найпростішим – восьмий смертний гріх, і так, це речення все ще триває, позаяк все таки ідеться про прозу, яка обмірковує межі самої мови, щоби переконатися в тому, що межі має проза, точно їх не має мова, але ми їх придумуємо мові, аби вона хоч якось скидалися на наші тіла, обмежені, якщо хочуть жити, тож просто говори-говори і хтось тебе почує, якщо тілом-до-тіла станете близько, а може, навіть зрозуміє, адже в цьому простому світі тільки і є місце книжкам, які здаються найпростішими, а по правді кажучи, є лише найкоротшими романами Дона Делілло… Фух.   

Лорен гає час в бесідах (якщо це можна так назвати) з містером Тарттлом (так вона візитера назвала). Робить щодо нього кілька припущень: інопланетянин, бентежний дух, втікач із психлікарні, реінкарнація покійного чоловіка. Містер Тарттл має проблеми з мовленням і розумінням сказаного-почутого, але він точно, наче в записі, відтворює репліки Роя з останнього подружнього сніданку. Коли уже по всьому, ці буцімто-розмови стають основою для перформансу, що його презентує Лорен. Вона – художниця тіла, власне, модифікує своє тіло на очах глядачів, щоби донести думку про плинність повідомлення. Медіум будь-якого повідомлення – тіло, яким ми прислуговуємося, коли хочемо зконтактувати з іншою людиною (голос, дотик, погляд, тощо), тіло є настільки нестабільним «носієм», що й повідомлення стабільністю не відзначається. Кордони мови пливкі, мова не відбиває вповні реальність, яку обслуговує (та ще хто кого обслуговує – питання), адже мова – продукт свідомості, чиї межі апріорно невідомі. Делілло і Лорен ідуть далі:  мова – продукт свідомість, свідомість – продукт мозку, ерго кордони мови є кордонами тіла, ерго тіло не має чітких кордонів. Мова бреше, бо уміє. Тіло бреше, бо не уміє. Необмежений же – значить незрозумілий, не спеціально ускладнений, а такий, до якого не маємо адекватної інтерпретації… Ой, це ж все про роман «Художниця тіла» – не складний, але незрозумілий. 

В цьому світі остання репліка, якою дружина звернулася до покійного нині чоловіка-суїцидника може бути, звісно, банальне «І купи Аякс» (миючий засіб себто). Але то буде ідеальна репліка: Аякс – найвідоміший із класичних самогубців, який наклав на себе руки, аби так відшкодувати зло, яке спричинив і безчестя, від якого потерпає. Найсильніший із гомерівських мужів, самогубця. В цьому романі треба уважно слухати, тут все-все розкажуть, він тільки позірно скидається на абсурдну прозу. Навіть про те прояснять, що ж то за дивний чоловік із розладами мовлення живе на горищі в удови. І найбільше питань залишиться хіба до слова «живе», чи до слова «удови», чи до слова «чоловік», чи до слова «горище», чи до слова «мовлення»… та купа питань взагалі-то! 

В романі є купа описів інтер’єрів та екстер’єрів, вони повторюються. Розмови і сцени в романі повторюються теж, часом – дослівно: Тарттл відтворює сцени з життя Роя,  репліки героїв ідуть наче в записі, а часом – таки буквально в записі; між цими повторами зависають довгі сюжетні паузи. Такий ритм працює на саспенс. Атмосфера нагнітається, як в доброму жахастику, от-от має бути фінальна схватка злодія і «останньої дівчини». На цьому місті в «Художниці тіла» – перформанс Лорен Гартке. Як виглядає містер Тарттл? – Хтозна. Перший раз вона бачить його неоформленим тендітним юнаком, потім він перетворитися на сивого всохлого старця. У виступі перед публікою Лорен стане Тарттлом: оголеним безволосим чоловіком середнього віку. Тіло в романі про тіло начебто і не важить. Головним є простір, яке посідає тіло. Між тим через простір в романі описують все, буквально все і найперше – час. Той час, який неминуче призводить до помирання тіла-простору. Лорен показує читачу Тарттла таким, як його почала. А бачить вона його як реінкарнацію Роя. І зовнішня подібність (її відсутність, точніше) не грають жодної ролі. Оживити мертве отож нескладно. Складно поступитися йому своїм простором.  І тут головний дотеп роману: все ця чехарда з позиченими тілами, які не мають ані чітких меж, ані визначених власників-свідомостей, відбувається в літньому будиночку, яке подружжя орендувало, і термін оренди спливає. Горище, дорогенькі, треба очистити-звільнити.

Чи бачить вона насправді привід чи аватар Роба?

Ні, не бачить.

Чи таки на її горищі жив божевільний чолов’яга?

Ні, не жив.

Для того, щоб мати таку впевненість (не факт, що не хибну), треба подивитися впритул на сцени з ТИ-оповіддю і одне речення, в якому Делілло, відомий наплювательським ставленням до законів граматики і принципів наративу, робить пекельного масштабу «помилку»: змішує два режими оповіді в одному реченні. «Художниця» написана від обмеженої третьої особи, світ ми бачимо виключно з позиції Лорен, плюс кілька «безособових» фрагментів типу цитат з рецензії на її перформанс і некролог Роя. І от в певні моменти Лорен відмовляється від ролі повноправного наратора і починає говорити від ТИ. ТИ-оповідь – це такі ситуації, коли співрозмовнику передоручають відчути щось, на що ти сам не годний, але хочеш отримати від сторонньої людини адекватну тобі реакцію. Коротше, не переживати самому безпосереднього негативну емоцію, але сидіти-чекати, щоби тебе втішили. Лорен у такий спосіб делегує свою скорботу, нам, до речі, делегує, нам особисто. 

Ок, перший ТИ-фрагмент відбувається під час останньої розмови з Роєм. Ми маємо цієї миті побачити, що розмова не відбувається в реальному часі, це спогад про розмову уже після смерті Роя, ба більше: цієї розмови могло і не бути, її треба було вигадати, бо саме її начебто відтворював на горищі таємничий юнак-старець.  «— Я вчора весь день думала, що вже п’ятниця. Він сказав: — Що? А інколи ти стаєш іншою людиною, кимось із героїв історії, і починаєш розігрувати самотужки вигаданий діалог. Інколи, живучи між рядків і створюючи іншу версію цієї історії, ти стаєш чоловіком». Ок, другий ТИ-фрагмент припадає на першу появу в романі Лорен-удови: «Коли ти сягаєш вершини схилу, щось стається, і машини тепер рухаються неквапно, мовби за інерцією, плавно ковзаючи рівною поверхнею». Деякий час від смерті Роя минув, гострі відчуття перешли в інерцію, Лорен не спроможна більше їх переживати так, як їй того треба, вона всіма силами повертається на фазу гострої втрати. Лорен уміє страждати в своє задоволення. Гостра свідома своєї самотності, вона закликає когось бодай когось в свій світ. Сцена за день до появи Тарттла. Ок, нарешті те речення, де ВОНА раптом стає ТИ:  «Вона прокидалася рано-вранці, і то найгірший час — перша смертоносна мить, коли лежиш у ліжку й щось згадуєш, а тоді на тому ж подиху розумієш, що саме». Простір посідає одна людина, а згадує-розуміє геть інша. Прокинутися – не значить усвідомити, усвідомити – не значить зрозуміти. А в цьому ліжку їх уже двоє. Сцена за мить до появи містера Тарттла.

Граматика – це про зв’язки і про змісти, які ми відловлюємо інтуїтивно, на рівні ритмів і пульсацій тіла. Саме на цьому рівні у світі Делілло щось зруйнувалося. Містер Тарттл говорить нісенітниці, але вони, не маючи змісту, мають сенс. Граматичні значення його висловлювань збережені, ми от суто інтуїтивно переставляємо слова не правильні місця і робимо вигляд, що все зрозуміли. Між іншим, саме таке його слухає і Лорен, наче мозаїку складає.

До речі, перед нами людина, яка ще не опанувала мови чи людина, яка втратила мову? Людей, які відновлюються після пошкоджень мозку, і малих дітей говорити учать по-різному і говорять вона по-різному. Є різниця між тим, щоб говорити так, ніби до того просто не існувало Слова, і говорити так, ніби тебе позбавили Слова. Містер Тарттл, судячи з його мовленнєвих помилок, – дорослий, який забув мови, а тепер навчається неї заново. Делілло казав, що брав за основу розлади мовлення  у старих зі хворобою Алцгеймера, але ефекту поступової втрати мови-пам’яті в романі зовсім нема. Афазія Тартла інакша: він говорить так, наче мови більше не існує. Роман-постапокаліптика? Власне так, в світі померло щось безкінечно важливе, але ніхто цього не зауважив. 

Горе, туга, скорбота – штука гранично приватна. Лорен втратила раптом все. А світ навколо продовжує жити, наче так і треба. В певній частині роману вдова Роя спілкуватиметься з його колишньою дружиною: жінки не чують одна одну взагалі, Лорен легше зрозуміти єралаші містера Тарттла, ніж повірити, що горе від втрати можна з ким розділити. Не скинути нагло на читача, а розділити з іншим персонажем історії. Бажано таким, що не є плодом твоєї фантазії.  

Чомусь, раптом, безвідносно до сюжетних перепитій Лорен згадає про смерть матері. Це була її взірцева скорбота, її перша втрата, яку вона нині уже і не пам’ятає чітко. Дівчині тоді було дев’ять років. Різниця у віці між Лорен і Роем двадцять вісім років (йому 64, їй 36). Рою на момент смерті Лореною матері було тридцять сім, він був однолітком нинішньої Лорен. Із його розлого некрологу можна дізнатися, що в цей час Рой, судячи з усього, знімав кіно, котре зробило його відомим. Кіно називається «Моє життя – твоє». (Треба це якось коментувати?!). «Дівчина, що житиме вічно!». Так Рой бере на кпини Лорен в їхній останній сніданок, бо вона надає перевагу органічним і корисним харчам. Це явно не вперше він так її дражнить, бо Лорен роздрочена закидом. О так, вона планує жити вічно, вона приречена жити вічно, віддаючи частини своєї вічності тим «тимчасовим», хто від неї іде. Якось ближче до фіналу роману Лорен скаже, що робить зі свого життя натюрморт. Мертва натура, перепрошую. 

Ідеальний роман про  скорботу. Хіба що трішки складний як на найпростішу з проз Дона Делілло. 

«— Я сказав це, що сказав.

— Ти сказав це. Що ти якось.

— Якось. Що таке якось?

— Замовкни. Що ти якось, але байдуже. Коли закінчиться договір. Чи щось геть інше. Він вимкнув диктофон. Вона увімкнула, він вимкнув. Мабуть, йому просто цікаво, чи це така бездумна гра, — подумала вона. Але їй хотілося його вдарити. Ні, не це. Вона не знала, чого їй хочеться. Час обдзвонювати лікарні й інші установи. Ось чого їй хочеться. Давно вже час, вона дарма нікого не розпитує, не передає його владі, чи лікарю, чи адміністратору, чи черниці — очільниці притулку для неповносправних, люб’язній і вправній, але вона знала, що цього не зробить.»

Текст: Ганна Улюра

Дон Делілло. Художниця тіла / Переклад Ярослави Стріхи.  Київ: Темпора, 2021. 168 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *