Їдь собі далі, Ліє. Не зупиняйся

«Ідеальна незнайомка»

Тема незнайомця (навіть і не ідеального) взагалі — багата й підходяща для чого завгодно, не тільки детектива. Але, як би там не було: відкриваєте книгу, і вона вас несподівано захоплює. А ви й не чекали. Набір простий: американська глибинка, втеча від проблем, будинок біля озера.

Лія Стівенс біжить з Бостона в Пенсільванію за новим життям. У минулому житті вона була журналісткою, в новій стала вчителькою. У Лії є подруга Еммі, в минулому вона допомагала Лії багато разів, тепер вони разом орендують будинок. Одного разу біля озера виявляють сильно побиту дівчину, а Еммі зникає. Точніше — розчиняється, що її ніколи не було. Не-було. А Лія Стівенс в очах оточуючих виглядає все більш і більш підозрілой. І єдиний вихід для неї — з’ясувати, хто така Еммі.

Меґан Міранда. «Ідеальна незнайомка»  / — Переклад: Павло Мигаль  / Дизайн обкладинки: Тетяна Омельченко / Л.: Видавництво Старого Лева, 2021, 376 ст.

Купити книжку.

Уривок

*** 

Дорогу до школи перегородили блокпостом — на повороті з головного шосе до озера. Автомобіль із увімкненими червоно-синіми мигалками. Інспектор дорожньої поліції жестами вказував учасникам руху не звертати і їхати далі. Я забрала ногу з педалі газу, відчувши знайоме прискорення серцебиття.

Як репортерка я звикла до характерних прикмет трагічних інцидентів. Окрім автомобілів рятувальних служб, це обгороджене місце пригоди, юрба роззяв, які стоять надто близько одне біля одного, схиливши голови на знак пошани. Але на додаток це ще й напруга, що потріскує в повітрі. Її відчуваєш фізично, як статичну електрику.

Воно притягувало, це потріскування.

Їдь собі далі, Ліє. Не зупиняйся.

Але це всього кілька кілометрів від нашого будинку, і Еммі досі додому не повернулася. Якщо вона потрапила в аварію, чи знають вони, кому телефонувати? Як мене знайти? А може, вона зараз у лікарні, сама-самісінька?

Я минула інспектора й зупинилася біля наступного повороту, в поспіху залишила машину незамкнутою на стоянці недобудованого озерного клубу й рушила пішки назад до блокпоста. Трималася ближче до дерев, щоб не потрапити на очі поліціянтові, який міг мене повернути назад.

Внизу на схилі, де на замуленому березі озера росла висока трава, я помітила групку людей. Вони стояли нерухомо й зосереджено вдивлялися в траву. Втім, машини не було. Це не аварія.

Я щодуху зісковзнула з гори, забруднюючи болотом взуття.

Попри адреналін у крові, попри дедалі більший страх, коли моя уява малювала те, що могло тут статися, сцена почала набувати чітких обрисів.

Раніше я тренувала в собі безпристрасність і незворушність, коли надто шокувалася від вигляду крові, коли відчувала надто глибокі переживання, коли на згаслому обличчі незнайомця бачила тисячу ймовірних перспектив. І цього вже не позбутися — це одна з моїх найголовніших здібностей.

На місці реальних злочинів інакше не виживеш: свіжа кров і кістки, психологічні аспекти насильства. Якщо дозволиш собі забагато емоцій, читач бачитиме у статті тільки тебе. Мусиш бути непомітною. Мусиш бути очима та вухами історії, холодним механізмом. Факти — страшні, жахливі, болісні факти — мають бути чітко впорядковані. А тоді рухаєшся далі, до наступної історії, поки це все тебе не наздожене.

Тепер це працювало як м’язова пам’ять. Поки я пробиралася крізь високу траву, Еммі розпадалася на фрагменти, на набір фактів: чотири роки в Корпусі миру; переїхала влітку сюди, утікаючи від токсичних стосунків з хлопцем; нічна робота в вестибюлі мотелю; вряди-годи — прибирання помешкань. Незаміжня жінка, метр шістдесят п’ять, із тендітною фігурою й темним прямим волоссям до плечей.

Косі промені сонця пробивалися крізь гілки дерев і ви- блискували на тихій поверхні озера. Трохи далі представники поліції прочісували зелені зарості, а один інспектор стояв спиною до юрби глядачів, не дозволяючи їм наближатися до місця злочину.

Я підійшла ближче. Ніхто навіть не обернувся. Поруч якась жінка в халаті та хатніх капцях притримувала рукою неслухняне пасмо сивуватого волосся, що вислизнуло з-під шпильки й падало їй на обличчя.

Я прослідкувала за зосередженим колективним поглядом — пляма засохлої крові на траві біля ніг інспектора, позначена помаранчевим прапорцем. Над нею в ранковому світлі літає хмара мошки. Далі — відгороджена конусами порожня ділянка зі втоптаною травою.

— Що сталося? — поцікавилася я, дивуючись, як затремтів голос.

Жінка ледве зиркнула на мене, тримаючи схрещені на грудях руки, судомно впившись пальцями в шкіру.

Почніть розпитувати людей після трагедії, і вони скажуть: «Усе сталося так швидко».

Вони казатимуть: «Усе відбувалося наче в тумані».

Вони повідомлять лише окремі уривки інформації, а ти потім заповнюй прогалини. Вони забувають деталі. Вони плутаються. Якщо після трагічної події минуло небагато часу, вони довго тремтітимуть від хвилювання.

Люди навколо мене поводилися саме так: хапали себе за лікті, притискали схрещені руки до живота.

Але варто поставити на місце трагічної пригоди мене — і все навколо сповільнюється, потрапляє в поле моєї уваги, спливає на поверхню. Я запам’ятаю мошку над плямою крові. Втоптану траву. А головне — людей.

— Бетані Джарвіц, — сказала вона, і тривога, що стискала груди, відступила. Отже, не Еммі. Не Еммі. — Хтось її добряче побив і скинув сюди.

Я кивнула, вдаючи, що знаю, про кого йдеться.

— Її знайшли діти. Бавилися тут неподалік на автобусній зупинці. — Жінка кивнула в бік дороги, звідки я щойно прийшла. Дітей там уже не було. — Якби не вони… — Вона міцно стиснула губи, вони аж побіліли. — Дівчина жила сама. Коли б хто помітив, що вона зникла? — А тоді здригнулася. — Тут було стільки крові. — Жінка опустила погляд на свої капці, і я зробила те саме. Іржаво-коричневий бруд на підошві, ніби пройшлася калюжею крові.

Я відвела погляд і глянула на дорогу. Почувся тріскіт радіо-перешкод, голос поліціянта, який віддавав накази. Ні Еммі, ні мене це не стосується. Треба звідси піти, поки я не стала частиною юрби глядачів, яких поліція неодмінно захоче допитати. Моє ім’я пов’язане з низкою подій, яких я воліла би вже ніколи не згадувати. Судова заборона, загроза позову, дедалі слабкіший голос шефа і бліда шкіра на його шиї: «Господи, Ліє, що ти накоїла?».

Я відступила крок назад. Ще один. Тоді обернулася й рушила до машини, з сумом поглядаючи на забруднене багнюкою взуття. На півдорозі до мого авто позаду раптом почулося якесь шарудіння. Я розвернулася, нерви напружені — і вловила ледь помітний запах поту.

Злетіла птаха, затріпотівши в тиші крилами, але більше нічого я не побачила.

Згадався скрегіт серед ночі. Гавкіт сусідського пса. Час.

Якась тварина, Ліє.

Ведмідь. Просто коти.

Я приїхала до школи на межі запізнення. Урок ще не почався, але я мала б з’явитися до попереджувального дзвоника. Перед головним входом вишикувалися машини учнів, тож я проскочила через стоянку для автобусів (так не годиться, але й не суперечить правилам), запаркувалася на вчительській стоянці за своїм крилом і, скориставшись ключем, увійшла до школи через пожежний вихід (теж не годиться, але не проти правил).

Учителі юрмилися біля дверей класів. Перешіптувалися. Вочевидь уже дізналися новину про жінку на березі озера. Тутешнє життя не схоже на життя в місті, де жорстокі злочини стаються мало не щодня, де виття ревунів сприймається як буденний фоновий шум, а їхня близькість ще нічого не означає. Я б не змогла зацікавити редакцію історією про жінку, знайдену на березі озера, — ще й про жертву, яка залишилася живою.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *