Уривок з нової книги Євгенії Кузнєцової «Драбина» про велику родину, яка тікаючи від війни, опинилась у іспанському містечку. Розмови, пошуки, жарти та сльози, коти й собаки, мрії та втрати. Як же ми чекали!

…Толік щойно здійснив головну мрію свого життя: купив будинок, де все буде так, як хоче лише він, та ще й у чотирьох тисячах кілометрів від усієї своєї надокучливої родини. Однак війна перевернула все, і на голову йому звалилась рідня: мама, одноногий дядько, далека родичка зі своїм слинявим песиком, сестра з депресивною подругою і навіть котячі свекруха й невістка.

У той час, коли в Україні розносить вибуховими хвилями вікна, гинуть сотнями й тисячами люди, у будинку Толіка війна не окопна, вона отака, життьова: у деталях побуту людей, які намагаються в чужій країні створити свою тимчасову домівку із запахом помідорів. Тут є та нестерпна простота повсякдення людей, душі яких — вдома, в Україні. Але війна — весь час з ними. Вона — як та драбина, яка має багато щаблів, висот і вимірів.

Євгенія Кузнєцова. «Драбина» — дизайн обкладинки: Андріана Чуніс, Л.: Видавництво Старого Лева, 2022, 280 ст. 

Передзамовити тут

УРИВОК

Владік

Толіковий режим дня і нічні зміни вимагали місцевого ритму — довгої сієсти. Він іще спав, як звідусіль почали лунати голоси. Переважно жіночі, але був і чоловічий. Йому снилось, що він десь біжить кропив’яними стежками дитинства, а його кличуть: «Толік! Толік!». А він тікає все далі і далі, збігає вниз, кропива жалить ноги, у сандалі залізають патички, а потім він ногою зачіпає змію, вона оповивається йому на нозі і лізе, лізе, а навколо, то з одного боку яру, то з іншого, крик: «Толік! Толік!». Але він знає, що озиватись не можна, біжить униз, звертає зі стежки у хащі, хапає гілляку і замахується на змію.

Толік прокинувся, не встигнувши вдарити, і виявилось, що він тримає в руці стебло дерев’яної троянди, а в ногах лежить Друся і лиже йому ногу. Якби ще мить — він би тріснув її трояндою і зруйнував би ту крихку довіру, що встановилась між ними. Голоси із поверненням до реальності не змовкли. Але кликали вони: «Владік!». Толік хотів було вийти на свій балкон прямо в трусах, але подумав, що там, мабуть, вже виїхав Анатолій Степанович, і він знову казатиме, що треба їсти, а мама додасть: «Ви подивіться на нього, а він ще бігає, худає!». Тому Толік надів сорочку і визирнув з балкона.

Анатолій Степанович сидів біля кам’яної жаби, гортав каталог супермаркету і періодично кричав: «Владік!». Він кликав без емоцій, просто вимогливо, чітко й розмірено, наче мав вбудований метроном. А жіночі голоси кричали більш розпачливо, з різним інтонуванням і надривом. Відчинилась хвіртка, і у двір влетіла Григорівна. Її салатний халат зверху приліпився до неї, бо вона упріла, а знизу віявся, бо вона постійно бігала і всюди заглядала: «Владік! Владік! Ко мнє! Ко мнє!». Владік був старий і родом з Дніпра, і в роки його цуценятства власники собак ще не підозрювали, що дресировані пси можуть розуміти українську. Було в цьому щось сумне і гомерично смішне, що Григорівна з людьми говорила українською, а зі своїм слинявим псом одразу переходила на російську: «Лєжать!».

— Ти б, дорогенька, заварила нам кавусі, — казала вона мамі, а потім кричала: «К ногє!», і Владік, трясучись, притискався до її шльопанців, знаючи, що це іншомовне гавкання звернене саме до нього.

Зуся і Друся ані на українську, ані на російську, ані на будь-які інші людські мови не реагували, зате чудово спілкувались із сусідським котом.

Одновухий смугастий кіт жив через дорогу і часом приходив у двір поговорити зі свекрухою і невісткою. Усі троє були стерилізовані, тому розмови крутилися навколо буденних речей: їжі, відпочинку, сімейних справ. Котяче спілкування викликало заздрість Анатолія Степановича. «Що то божа твар! — казав він. — Куди б не приїхало, а з любим може побалакати!» Хоча він дарма бідкався, бо міг мовою жестів знайти спільну мову із будь-ким, навіть зі службою газу, яка приходила відрізати Толіку газ, поки того не було вдома, і Анатолій Степанович якимось чином знав, скільки у кого з газовщиків дітей і по чом метр садового шланга.

— Владічок пропав! — залементувала Григорівна, побачивши Толіка. — Стільки його сюди везла, щоб він умер десь під колесами іспанської машини! Щоб його собаки іспанські роздерли! Щоб він іспанської щурячої отрути хапнув! Щоб він дороги додому не знайшов!

— Отак точно кляла моя покійна баба, — спокійно сказав Анатолій Степанович.

Владіка ніде не було. Мама попросила Толіка підійти до сусідів, де жив смугастий кіт. Це були єдині сусіди, бо решту вулиці займала скеля, а інші будинки тулились десь унизу в долині.

Толік хотів бути повелителем гори, і ця скеляста вулиця була одним із вирішальних аргументів, чому він обрав таки цю хату, що кишіла керамічними янголами. Він з дитинства хотів залізти кудись вище, де його ніхто не дістане: ні мама, ні Іруся зі своїми надокучливими подружками, де Анатолій Степанович не кликатиме блідого високого Толіка під жигуля, під яким смерділо машинним маслом, мокрим камінням, іржею й особисто Анатолієм Степановичем. Як виявилось, і ця хата була недостатньо висока. Всі його страхи дістали його тут і оселилися поруч.

Сусідами в Толіка була типова місцева пара: вони говорили так, що мама щоразу думала, що вони ось-ось розлучаться. «Не все у них слава богу», — хитали вони головами з Григорівною, але сусіди все ніяк не розлучались. Та й не збиралися.

Мама стояла в їхніх воротах і не могла пояснити, кого шукає. Вона навіть гавкала, але боялась видатися божевільною, тому казала спокійно «гав-гав», без реалізму. А Григорівна впала в істерику і могла тільки ридати. Толік підійшов до сусідської хвіртки і спитав, чи вони не бачили пса. «Ну як пса, — виправився він, — таке щось, типу, схоже на пса. Він старий, і ми боїмося, що він умре». Толік показав на телефоні фото Владіка, той дивився у камеру, на голові мав рожеву заколку. Сусідка сказала, що наче щось бігало зранку у них по садку і за ним ганявся кіт. Вона думала, що то кроленя. Ймовірно, то був Владік.

— Куди ти його загнав? — спитав Толік у кота. Кіт розтягнувся на сонці, потім встав, сцикнув на ворота і пішов у хату.

— Ясно, — сказав Толік, — як побачите — скажіть, будь ласка.

— Це у вас всі з України? — спитала сусідка.

— Ага, — кивнув Толік.

— Як там ситуація?

— Погано.

— Може, вам тісно, хай би хто переночував у нас?

— Кімнат достатньо, — сказав Толік, — але, звісно, тісно.

Толік все частіше, з перших днів війни, ловив себе на думці, що всі довколишні люди його вибішують просто через те, що у них все добре. Ці усміхнені обличчя, морозива, навіть сусідські сварки — він був певен, що вони сваряться не через ядерний конфлікт, що ніхто не кричить: «Господи, який ще сервіз, просто заберіться вже звідти!».

— Вам так пощастило, що ви можете їх прийняти, — сказала сусідка.

— Так, нам усім дуже пощастило, — відповів Толік і розвернувся йти до себе.

Вже біля хвіртки додому він зустрів Ірусю з Поліною.

— Ти бачив? Бачив? — Іруся показала екран телефона, там було фото розваленої квартири. — Це хата моєї колеги, — сказала вона.

— Капець, — відповів Толік і відчув щось середнє між ненавистю, страхом і соромом. Він так часто відчував цю суміш, що хотілося цьому почуттю вже дати свою назву. Загалом уявлялось, що війна — це дуже чорно-білі почуття: ось вам чистий дистильований жах.

Виявилось, що жах має сотні відтінків — жах із відтінком гніву, роздратування, а бувало, навіть любові. І коли війна підбиралася ближче, розвалюючи сусідні квартири, забираючи знайомих людей, з’являлося відчуття безнадії із присмаком адреналіну, наче сидиш на старті американських гірок. За це адреналінове відчуття, з яким Іруся показувала розвалену квартиру колеги, згодом ставало соромно. Адреналін вимивався, лишався просто тупий жах.

— Я виходжу зараз на зміну, — сказала Іруся, — пошукайте цього пса.

Анатолій Степанович завжди дуже сміявся, коли Іруся казала, що «виходить на зміну». В її випадку це означало, що вона відповідатиме на коментарі в інстаграмі. «Ото зміна, — сміявся він, — дивись, не перетрудися». Іруся просто піднімала брови і хмикала. Вона з дитинства була навчена не сперечатись із Анатолієм Степановичем.

— Мені теж є чим зайнятись, — сказав Толік, — окрім шукання собаки. Він сам прийде, це ж пес.

— Та воно таке як не пес, — озвалась Поліна, — я піду пошукаю.

Толік вже зайшов було у двір і хотів зачинити хвіртку, але потім розвернувся і пішов за Поліною.

На долину вже спускався вечір. Стежки тут були глинисті, кам’янисті, порослі випадковими пальмами, соснами й колючими кущами, з яких на Різдво роблять вінки на двері. Полінині фруктові тренування не минули просто так, вона як сарна зникла десь на стежці, і хоча Толік вагався лише кілька хвилин, та уже не зміг наздогнати її до лісу. У низинках глина була розмокла, Толік усе послизався на мокрому брудному камінні і пришвидшував крок.

Коли опиняєшся наодинці з лісом, у тебе наче вивільняється серце — воно стукає гучніше, ніби тріпоче там у грудях і хоче вирватись. Стає чутно власне дихання, тебе навіть дивує вигляд власних долонь, як тільки над головою змикаються крони дерев. Таке бувало часто в дитинстві, коли Толік ховався в кущах від гамору дому і конкретно від потуг Анатолія Степановича зацікавити його жигулем. Толіку здалося, що він чує кроки, хотів крикнути, але зупинився, думаючи, що його вже і так прекрасно чути: серце гуло на весь ліс. Він побіг уперед на звук шарудіння. «Мабуть, таки досить пити стільки кави, від цього стукоту можна оглухнути», — думав він, і кожен крок йому гупав у голову. Добігаючи на шурхіт, він побачив у кущах здивовану оленячу морду, і щойно їхні погляди зустрілись — олень вигнув спину і з тріскотом подався в кущі. На відео ці тварини граційні й легкі, але в житті олень більше нагадав проломистого кабана, а не ніжну лань. Лань, мабуть, теж так голосно валить кущами.

Толік присів на камінь. Він помітив, що не любить цю глину під ногами, бо ліс йому видавався інакшим, ніж вдома, а про «вдома» думати було боляче, хоч він останніми роками туди і не рвався. Дерева змикались вгорі, під ноги сипалися соснові голки, які ще не встигли упасти раніше. Вдалині шурхотів, зникаючи, олень. Серце трохи заспокоїлось, подих став рівнішим, і раптом він почув, що шурхіт близиться знову. Він насторожився, зібрався тілом і втупився у кущі. На стежці з’явилася Поліна.

— Ти що тут робиш? — вона підняла одну брову.

— Я думав, це олень, — сіпнувся Толік.

— А, ну похоже.

— Та просто щойно тут ходив олень.

— Добре, що не кабан.

Поліна озирнулась навколо. У сутінках кущі здавалися все густішими.

— Воно ж у дикій природі не виживе, — сказала вона.

— Та чого, це ж все-таки собака.

— Ну хто йому буде заколювати чолку?

Толік уявив, як Владік намагається вижити в лісі: заколка йому сповзла на очі, і він мотиляє головою, чатуючи на здобич.

— Не виживе, — сказав він.

Вони пішли стежкою вниз. В урвищі ставало все темніше, все вищими були скелі, все ковзкішою глина, мокрішим каміння. Поліна спокійно йшла попереду, а Толіку знов гупало у вухах і дуже хотілося додому.

— Я б тут і лишилась аж до ядерної катастрофи, — озвалась вона, не обертаючись на стежці.

Він дивився на її ноги, на два несиметричних пухирця під колінами. Комарам, видно, подобалось, що там ніжніша шкіра. Толік згадував, коли востаннє так ходив кудись із дівчиною. Останнє його побачення було перед Різдвом. Красива тайка, яка постійно казала Толіку, що в нього гарні очі, і сміялася з усіх його жартів. Толік тоді почав навмисне жартувати несмішно самому собі, а вона все одно сміялась. Замість того щоб відчути себе королем гумору, він почувався як пристаркуватий німець у відпустці в Таїланді.

— Може, і Владік так подумав і захотів тут лишитись аж до апокаліпсису?

— Не впевнена, що він вміє думати. Мабуть, його просто кудись загнав сусідський кіт.

— Це якось ненормально, щоб кіт загнав кудись пса.

— Та ти бачив того кота? Я б сама від нього втекла.

Поліна зупинилась у сутінках сосен і скель, вдихнула повітря, заплющила очі і раптом як заверещала:

— Вла-а-а-аді-і-ік!!!

Толік аж присів, серце заколотилось.

— Той олень, мабуть, десь там усрався, — сказав він, коли луна від її голосу вляглась у низині.

— Добре, якщо тільки олень.

— Ти попереджай, коли так верещиш, бо наше завдання знайти живого Владіка. Мертвого буде знайти значно складніше.

Проте ні живого, ні мертвого Владіка ніде не було.

— Просто обідно, що вона стільки його везла, аби він десь тут згубився, — сказав Толік.

— Знаєш, я така стала товстошкіра зараз, мені нічого вже не обідно.

— А ти з матір’ю своєю говориш? — спитав Толік те, що знав тільки від сестри.

— В лютому востаннє говорила. Вона переконувала, що по моєму місту не б’ють. Що мені здається.

— Як же їй застилає, що і за дочку власну не боїться.

— Просто думає, що мені ввижаються їхні снаряди. Хіба можна боятися моїх видінь?

Толік дістав з кишені пачку цигарок.

— Будеш?

Поліна підняла брову.

— Не дивись так, — сказав Толік, підпалюючи цигарку, — це Рауль мені віддав пачку, як я пінбол забирав. Я не палю багато. Так іноді, під настрій. А зараз, якщо чесно, настрій такий весь час, що хочеться узять оцю всю пачку, підпалить разом і запхати у рота. А так то я знаю, що воно не нужне, тільки час жере і гроші, — Толік не міг спинити свою балаканину.

— Та кури собі, я тобі не мама.

— Бачиш, дожить до таких літ, — Толік вказав на себе, — і ховатись від мами по кущах з цигаркою.

— Треба кордони ставить свої, — сказала Поліна.

— Нині для всіх кордони скасували. Я й звалив за кордон, а зараз бачиш, як воно.

— Відстій. Як там казали? Пекло — це інші?

— А скільки ми чекали скасованих кордонів. Так треба було, щоб Путін бомби почав кидать.

— Так завжди. Всі бажання здійснюються в свинячий голос. Готуйся, — Поліна набрала в груди повітря і знову заверещала: — Вла-а-а-д-і-ік!

— У цього пса і так слабке серце, — сказав Толік і втоптав у глину недопалок. — Ти його цими криками доконаєш. Треба так.

Толік встав, витріщив очі і залепетав дурним голосом:

— Владічок, Владюся, хто це там у нас ховається?!

Владюся мовчав.