Чути, як десь неподалік ритмічно потріскує гілля. З-поміж темних шат дерев видніється мерехтіння вогню. А навколо нього – силуети. Це танець напівтіней. Таємнича музика наче пульсує у скроні, здригаючи усе тіло. Щось всередині лоскоче, аж шкребе і струмом мчить від кінцівок до кінцівок. Так, це точно в моїй крові – це багряна нитка, що єднає мене з предками.
У гроні концертів Всеукраїнського фестивалю камерної музики «Дзеркало» у Львівському оперному театрі ім. С. Крушельницької, 16 травня, сцена Дзеркальної зали була віддана у владу чотирьох рук «Kyiv Piano Duo» у складі Олександри Зайцевої та Дмитра Таванця.
Щойно згасло відлуння привітальних аплодисментів львівської публіки – Дмитро Таванець вдихнув життя в перші ноти твору Євгена Станковича «Прадавні гірські танці Верховини».
Я впевнена, у цей момент в українського слухача прокинулася та частинка душі, яка виплекана фольклором, історією рідних земель та природою українських гір. Бо що краще виконавець відчуває та пропускає цю емоцію через себе, тим більше слухач може повірити та проникнутися нею.
Власне Олександра та Дмитро були цілковито занурені в атмосферу композиції: їх об’єднував один нерв, який зграбно творив гострий ритм танцю – каркас цього твору.
На тлі дужих звуків нижнього регістру, з-під пальців Олександри іскрами сипалися високі ноти; гомін рояля щоразу вправно обривався і повертав до одноголосої каверзної пульсації, яка була неабияким викликом для виконавців; а публіка стихла та уважно слухала, передчуваючи захопливий концерт.
Щиросердна, повна життя та свободи.
Кожен її звук, немов крапля роси на світанковій траві, що переливається різними кольорами під променями сонця.
Вона повільно розливається простором, торкаючись кожного, хто її слухає.
«Карпатська пісня» (2020/2022) Золтана Алмаші стала другою композицією в програмі Олександри Зайцевої та Дмитра Таванця.
Хоч за тематикою цей твір суголосний з попереднім – він потребує кардинального перемикання на інший настрій як виконавців, так і слухачів. І це сталося – вже з першого проведення пісні Олександра перемінила і залюбувала публіку: її майстерне володіння агогікою створювало враження, наче музика дихає, розмовляє, проявляє свій примхливий характер. Згодом, з появою партії Дмитра, твір набув просторовості та величності, а барвисті тремоло розпустили пісню мов пишну квітку. Саме під час цієї композиції стало помітно, як по-особливому в цій залі звучить рояль та аплодисменти захоплених слухачів.
Два камінці: різної форми, різного кольору, з різним сенсом, але складають спільний витвір мистецтва.
Один – невеликий, дещо кострубатий і злегка темнуватого відтінку, а інший – пишний, насичений, він яскраво пломенить червоним кольором.
Ось вони поряд – в напрочуд гармонійному й інтригуючому «співзвуччі» музичної «Мозаїки» Євгена Оркіна.
Крадькома, таємничим й водночас невимушеним звуковим відтінком Олександра та Дмитро розфарбували один з елементів мозаїки – «В країні Гномів», що не так легко піддавався, оскільки був повен прикрих штрихів та ритмів. А потім тонкими пензлями вони торкнулися й «Рози де Барселони», яка чаруюче виблискувала глісандо, квітла бравурними акордами і колола іспанською ритмікою.
Подібним до цього поєднання контрастних композицій було й творіння Олега Безбородька «Фанфари та фуга» (2008).
Певна, що для багатьох слухачів було неочікуваним злиття в один твір цих динамічних, велично-гострих фанфар та стриманої, інтригуюче-новаторської фуги, родзинкою якої було додавання до фортепіанної партії брязкоту тамбурина, короткого “писку” кухонного дзвінка, “пластмасового” глісандо та стуку ногою по клапті паркету.
А тепер уявіть, як це – однією рукою грати фугу, а іншою використовувати усі ці додаткові музичні засоби (а Дмитро Таванець ще й між цим встигав перегортати нотні сторінки).
Так, це справді дуже складно, адже твір вимагає надзвичайно великої концентрації та мультифункційності. Але саме це нам переконливо та вражаюче й продемонстрував дует, тож – браво!
Ностальгія обіймає мене теплом та легким сумом, вона переносить мене в часі: спершу в недалеке минуле – романтичну, меланхолійну юність, а потім все яснішим променем простягається до мого, сповненого щастям, дитинства.
Простодушно, смакуючи кожнісінький джазовий мотив, Олександра Зайцева та Дмитро Таванець повели «Сумний блюз» Мирослава Скорика.
Виконавці дуже тонко відчули настрій цього стилю, зокрема твору, і, відповідно, абсолютно змінили емоцію, туше, використання динамічних відтінків та педалізацію.
Справді, на цьому етапі репертуар концерту наче повернув в інший бік, давши слухачам відпочити від розмаїття складних образів і відчути щось зовсім близьке та щемливе.
А потім і посумувати за дитинством, послухавши сповнене енергії, блиску та драйву виконання «Канкану зі старої грамофонної плити».
Звуки мерехтять лагідним світлом, яке пробивається крізь листя дерев, щойно збуреного весняним вітром. А мелодія стікає між пальців сліпим дощем та пливе на хвилях скороминучого часу.
Ефемерність, невагомість, медитативність: так прочиталися твори Богдана Сегіна «Ru-um-bambar» (1998/2023) та Михайла Шведа «Відзвуки» (2005) у виконанні Kyiv Piano Duo.
Саме тут особливо помітним стало те, наскільки синхронізованим як на фізичному, так і духовному рівні є дует Олександри та Дмитра.
Завдяки цілковитому зануренню у твір вони досягли важливого моменту – слухачу не було видимим те, як багато піаністичних випробувань закладено в даних композиціях, адже та звукова магія, яку вони створили – заполонила розум та серця всіх присутніх.
Проте неочікуваний феєрверк цього концерту – Симфонічна поема «Мазепа» (S.100) Ф. Ліста в авторській версії для фортепіано в 4 руки (1854) – не міг не привернути увагу до шалених технічних труднощів цього твору і, відповідно, не продемонструвати віртуозність та артистизм дуету.
Так само як і шпаркий твір на біс – «Changes for twenty nifty fingers» Джона Пітца, назва якого говорить сама за себе. Те, наскільки успішно та красиво виконавцям вдалося пройти цю піаністичну смугу перешкод було зрозуміло з бурхливих аплодисментів та звуків відсування стільців, з яких підіймалися захоплені слухачі.
І я підіймаюся та гордо дивлюся на цих талановитих виконавців, які щойно інтерпретували таку різну, захопливу та до болю цінну сучасну українську музику, і не припиняю плескати у вже до полум’я розігріті долоні. Тому що вони не зупиняються, попри все творять нашу культуру, нашу історію, ідентичність. Тому що це лише початок, відправна точка сучасної української антології для фортепіано, яка безперечно буде рости. А з нею ростиме і кількість гарячих долонь та симфоній відсунутих стільців, що свідчитимуть про щире захоплення, про невимовну вдячність творцям та популяризаторам нашої української музики.
Текст: Марта Стецько
Фото: Віталій Грабар
