Джон Болтон в своїх мемуарах розкрив секрети політичної кухні Білого дому.

Колишній помічник президента США з національної безпеки Джон Болтон — політик, відомий своїми вкрай консервативними поглядами, на 672 сторінках викладає погляд з-за лаштунків на те, які чинники впливали на формування зовнішньої політики адміністрації Трампа, на його відносини з лідерами інших країн.

Інсайдерська інформація про події міжнародного значення допоможе краще зрозуміти важливі політичні процеси нашого часу, зокрема особливості й нюанси взаємодії Білого дому з Україною під час війни на Донбасі. Україна в цій книжці відіграє ключову роль — один телефонний дзвінок у липні 2019 року призвів до першого імпічменту Трампа. Болтон є унікальним свідком тих подій, детально зображує зустрічі між представниками США та українськими політичними лідерами.

Чим цікава ця книжка? У ній є детальний опис комунікації президента Дональда Трампа з представниками інших країн. Зокрема — розмови з Володимиром Зеленським у липні 2019 року, через які Трампу було оголошено перший імпічмент. Книжка є підтвердженням факту обвинувачення Трампа.

Джон Болтон. «Кімната, де це сталося» / — пер. з англ. Г. Пшеничної, Л. Яким, Є. Коротяєвої, Н. Дерев’янко. — Х.: Віват, 2021. — 672 с.

Розділ 6 

ЗІРВАНІ ПЛАНИ РОСІЇ 

ЯК ДРСМД ВИКИНУЛИ У ВІКНО  

Ще працюючи в адміністрації Джорджа В. Буша, я прагнув витягнути Сполучені Штати з Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (ДРСМД). План амбітний, але то було не вперше: я знав, як чинити, бо до того допоміг Бушу виплутатися з небезпечного, морально застарілого Договору про обмеження систем протиракетної оборони 1972 р., який не давав Америці побудувати ефективну національну систему протиракетної оборони. Вчитися довелося дуже швидко. Оскільки одним із небагатьох суттєвих результатів саміту в Гельсінкі мала стати більш інтенсивна співпраця між радами національної безпеки США та Росії, усі необхідні інструменти опинилися під рукою. 

Я запропонував Миколі Патрушеву зустрітися в Женеві, і він пристав на цю пропозицію. Зустріч було призначено на 23 серпня. Росія протягом багатьох років діяла всупереч ДРСМД, натомість Америка не наважувалася його порушити та просто спостерігала за розвитком подій. Договір між США та СРСР про заборону ракет та пускових установок дальністю 500―5500 кілометрів, укладений Рейґаном і Горбачовим, мав на меті запобігти ядерній війні в Європі. Утім, з часом постійні порушення положень угоди з боку Росії, зміни в глобальних стратегічних реаліях та науково-технічний прогрес призвели до того, що його основна мета втратила актуальність. Ще до того, як Трампа було обрано Президентом, РФ фактично розпочала розгортання ракет усупереч ДРСМД у калінінградському ексклаві на Балтійському морі, створивши значну загрозу для європейських країн-членів НАТО. У довгостроковій перспективі навіть більш значущі наслідки мав той факт, що договір ні до чого не зобов’язував решту країн (за винятком — теоретично — інших країн-правонаступниць СРСР), зокрема ті з них, які становили найбільшу загрозу для США та їхніх союзників. Наприклад, чималий, уже розгорнутий ракетний комплекс Китаю, який невпинно зростав, переважно належав саме до категорії, забороненої ДРСМД, і таким чином ставив під загрозу таких союзників США, як Японія та Південна Корея, а також Індію та навіть саму Росію, що досить іронічно. Іранські балістичні ракети середньої дальності загрожували Європі, причому їхня кількість мала найближчим часом збільшитися. Те саме можна сказати про Північну Корею, Пакистан, Індію та інші майбутні ядерні держави. Нарешті, ДРСМД застарів із технологічної точки зору, бо забороняв лише ракети певної дальності, які запускаються з наземних пускових установок, однак не застосовувався до запуску таких ракет із установок морських або повітряних, розташованих таким чином, що випущені з них ракети могли вразити ту саму ціль, що й у разі запуску з наземної установки. 

Простіше кажучи, положення ДРСМД були обов’язковими до виконання лише двома країнами, і одна з них ці положення не виконувала. Отже, розгортання ракет середньої дальності виявилося забороненим для єдиної країни у світі — Сполучених Штатів. Можливо, у середині 1980-х, коли було укладено договір, це мало певний сенс, але в сьогоднішніх реаліях його було втрачено. Як кажуть ліберали, час не стоїть на місці. 

Ми з Патрушевим зустрілися на території місії США в ООН у Женеві. Перед тим співробітники Ради національної безпеки довго та детально обговорювали з представниками уряду США порядок денний. Ми з Помпео кілька разів обговорили питання контролю озброєння, і він погодився з підходом, що я його обрав стосовно Патрушева. Зустріч почалася в стилі холодної війні: з контролю озброєння та нерозповсюдження ядерної зброї, зокрема в контексті Ірану та Північної Кореї. Росіяни поділяли підхід, продемонстрований Путіним під час зустрічі в Москві, та зосередилися на «стратегічній стабільності» — основному понятті, на якому ґрунтувалася російська критика нашого виходу з Договору про обмеження систем протиракетної оборони. Вони стверджували, що протиракетна оборона як така веде до стратегічної дестабілізації, хоча в 2001 р. цього аргументу ще не було, та наполягали на більш детальних перемовинах із цього питання за участі обох рад національної безпеки. Я поспішив розвіяти їхні ілюзії з цього приводу та вкотре пояснив, що свого часу Америка вийшла з Договору про обмеження систем протиракетної оборони з огляду на те, що країни, у яких у той період щойно з’явилася ядерна зброя, а також випадкові запуски ракет становили загрозу для нашої держави. Патрушев зауважив, що наш успіх залежатиме від рівня взаємної довіри, причому згадав ДРСМД, щодо «виконання положень» якого, на його думку, існували «несумісні» побажання сторін. То була чистої води пропаганда. Росія вже понад десяток років порушувала ДРСМД, про що не раз говорилося за часів Обами, утім, марно. Міністерство оборони та Держдепартамент США заполонили юристи, тож ми не могли б порушити будь-яку угоду, навіть якби хотіли. 

Росіяни, як завжди, мали напоготові довгий список порушень із боку США, кожне з яких вони збиралися обговорити в найдрібніших деталях. У нас при цьому був навіть довший список із реальних порушень росіян, причому я всіляко наголошував, що не хочу витрачати час на його розгляд. Ми обговорили теоретичну можливість «універсалізації» ДРСМД через долучення Китаю, Ірану та інших, та про те, щоб ці країни добровільно знищили значну частину свого ракетного арсеналу — без цього вони не змогли б виконувати угоду, — можна було хіба що мріяти. Натомість я підкреслив, що, хоча офіційної позиції Сполучених Штатів із цього приводу наразі немає, існує реальна можливість виходу США з ДРСМД, чим, судячи з усього, викликав чимале здивування. 

Я також сказав, що ми навряд чи погодимося на подовження підписаного Обамою Договору між Російською Федерацією та США про заходи щодо подальшого скорочення та обмеження стратегічного наступального озброєння122 ще на п’ять років, про що молилися московські та більшість американських лібералів. Причин для того, щоб не подовжувати термін дії угоди за інерцією, було чимало, зокрема необхідність перемовин з Китаєм про стратегічне озброєння, яка виникла вперше і до якої, наскільки я бачив, росіяни були не готові. Ми також мали обговорити питання тактичної ядерної зброї (цієї теми названий договір не зачіпав) та нові технології, які агресивно скуповували Росія та Китай (такі як гіперзвукові літальні апарати) і які на момент підписання договору в 2010 р. перебували на ранніх стадіях розробки, про що я висловився досить детально. Нарешті, слід було розглянути можливість повернення до значно простішої концептуально моделі Московського договору 2002 р., у переговорах із приводу якого брав участь ваш покірний слуга. Багато тем лишилося необговореними, проте це був непоганий початок. Після Женеви я вирушив до Києва, де взяв участь у низці церемоній із нагоди Дня незалежності України та зустрівся з президентом країни Петром Порошенком, його прем’єрміністром та іншими урядовцями. Я коротко переказав їм зміст дискусій щодо ДРСМД, адже від цього напряму залежав їхній підхід до планування оборони. Хто знав, що лише за рік із чимось Україна посідатиме таке важливе місце в політиці США?