Продовжуємо розмову з паном Леонідом про книги видавництва «Дух і Літера».
…Я хочу вам розповісти про «Кобзар» Шевченка з ілюстраціями Василя Седляра («Дух і Літера», 2016). Це ― легендарна книга. Свого часу вона була підготовлена в кінці 20-х, а випущена ― на початку 30-х років минулого століття. Але увесь наклад пішов під ніж. З часом був репресований і абсолютно геніальний Василь Седляр, може, найталановитіший учень Михайла Бойчука. Шевченка вони не могли репресувати: він відійшов у кращі світи до появи більшовиків. Але вони його спотворювали, цензуруючи та змінюючи тексти.
В українському соціумі впродовж десятиліть була легенда, про «Кобзар», ілюстрований Седляром, проте майже ніхто його не бачив.
Якось прийшов до мого знайомого – Артура Рудзицького. Він мені показав оригінал того «Кобзаря» (їх, може, збереглося там з десяток, не всі пішли під ніж. Сказав: «Видаймо її». І я погодився. Бо ілюстрації там чудові, графіка Седляра на рівні найкращих графік Анрі Матісса, Сергія Ейзенштейна. Нічого такого в ілюстраціях «Кобзаря» не було за всю історію попередніх видань. Мені це дуже сподобалося. Там не тільки були цікаві ілюстрації, а й розподільчі знаки між текстами – прості начебто, але мистецькі. Словом, перед нами була, може, одна з останніх класних авангардних книг того часу. Артур каже мені: «Єдина проблема ― треба знайти гроші, для того щоб її видати. Звернімося до олігархів! Нехай вони допоможуть видати цю книгу!». Я його запитую: «Тобі олігархи багато допомагали?». Він каже: «Ні». Я: «Мені теж. Вони тому і олігархи, що збирають гроші на відміну від нас із тобою. Почнімо працювати, а там буде видно». Ми працювали над підготовкою видання більше року. Як з’ясувалося, за роки, що минули від першого видання канон «Кобзаря» змінився (переставили певні тексти). Крім того, для радянської влади авторитет «Кобзаря» не був незаперечним. Якщо в тексті було написано: «московські загарбники», то вони спокійно замінювали це на «татарські загарбники». Таких випадків там чимало, як і в інших виданнях того часу. Фальсифікували, особливо в 30-ті роки, як хотіли і кого хотіли.
Свого часу я купив книжку «Текстология произведений советской литературы» («Наука», 1967). Там літературознавці аналізували, як змінювалися тексти класичних радянських творів: «Цемент» Федора Гладкова (1925), «Разгром» (1926) і «Молодая гвардия» (1945) Олександра Фадєєва. Ці книжки видавалися 20, 30, 50 разів, але кожного разу змінювалися і структура, і сюжети, і стилістика. Фраза «Стовп ― це дуже добре відредаговане дерево» віддзеркалює ту роботу. Ці тексти, які, може, на початках хоча й були ідеологічно не близькими нам, проте були більш-менш талановито написані. Відредаговані вони перетворювалися на жуйку.
Словом, ми почали працювати з тим текстом. Примірник Артура Рудзицького зберігся від дідуся, який свого часу був редактором першого видання легендарного. Артур Рудзицький написав текст про історію видання книги, про історію ілюстрацій. Потім з текстом працював досвідчений редактор Степан Захаркін, який добряче його доповнив. В результаті вийшла, мені здається, фахова та дуже ґрунтовна передмова до нашого вилання. Книга в півтора рази більша, ніж будь-яка книжка: більша за формат А4, великі поля ― так було задумано Василем Седляром. Коли ми вже тут, у Могилянці, працювали над цією книгою, до нас ходили по черзі майже всі викладачі і професори. Бо легенда книги була, але її майже ніхто не бачив. До речі, не бачив ніколи і я перед тим.
Коли ми підготували книгу до друку, постало питання, де взяти кошти на друк. Ми більше року працювали з декількома авторами, редакторами. Я прийшов до свого партнера-друкаря Павла Сачека (з яким ми працюємо вже 25 років) і кажу: «Павле, ось ми виконали таку роботу. Я її оцінюю так: 25 ― 30 відсотків. Я пропоную тобі надрукувати книгу за рахунок твоїх ресурсів, аналогічно тому, як ми зробили свою частину роботи. Видаємо «Кобзаря», а потім ділимо наклад пропорційно нашим внескам». Він, побачивши, що книга ― класна, сказав: «Згода». І ми випустили ту першу тисячу «кобзарів» (на сьогодні вже в нас є 4 тисячі). Легендарні книги кожної національної культури купують набагато краще, ніж всі інші. Мені колись розповідав один мій знайомий з Ізраїлю: «Думаєш, я виживаю за рахунок того, що видаю ці інтелектуальні книжки? Нічого подібного. Періодично мені замовляють «Тору» (надрукувати 10 тисяч примірників). От я і маю гроші на інші видання». Думаю, є щось схоже і в українській культурі, і в будь-якій іншій.
Словом, ми надрукували наше видання легендарного «Кобзаря». Відразу зробили декілька презентацій. Подзвонили нам з Національного художнього музею України і сказали: «Люди добрі, у нас є певна кількість робіт Василя Седляра. Пропонуємо зробити презентацію у нас». Ми, звичайно, погодились. Вони «розсунули» свої виставкові плани заради цього ― не так часто повертаються в культуру великі майстри. Ми зробили у великому форматі ілюстрації до книги, а музейники вивісили роботи, які у них були. Виставка успішно тривала декілька місяців в Національному художньому музеї.
Потім книжку купували, про неї говорили, ми отримували подяки та нагороди. Ось так ми без олігархів видали «Кобзар» з ілюстраціями Василя Седляра. І книга стала частиною вже сучасної української культури.
Там ще була така історія, про яку майже ніхто не знає. Ще до того, як знищили тираж першої книжки, було видано наклад книги частково з кольоровими ілюстраціями. Нам сказали, що «в одного колекціонера відбитки є». Бо жодного з оригінальних малюнків з книги ― ані чорно-білого, ані кольорового ― не збереглося: радянські ідеологічні війська підчищали «подчистую». Ми звернулися до того пана і він нам дав нам ті унікальні відбитки, а ми їх відтворили. Звичайно, ми повторили усі малюнки першого видання. Видання, що збереглося у Артура Рудзицького, чорно-біле було хорошої якості, тому якості нашої книги це погіршило. Ми випустили «Кобзар» з кольоровими та чорно-білими ілюстраціями, згідно з авторським (Седляра) задумом. Тим, хто не знає історію створення цієї книги, дуже раджу ознайомитися.
Переходимо до наступної.
― Я хочу вам розповісти про книгу «Фігури днів. Манекени» Дебори Фоґель («Дух і Літера», 2015). Дебора Фоґель ― письменниця, есеїстка, мистецтвознавиця, яку почали відкривати європейці, може, лише в останні декілька десятиліть. Перед тим знали, що вона була близькою до Бруно Шульца, але саму її, як творчу особистість, практично ніхто не знав. Один з найкращих українських перекладачів Юрко Прохасько, знавець німецької мови, тексти якого я дуже люблю, запитав мене колись: «Пане Леоніде, я шукаю книжку Дебори Фоґель, що була видана у Львові ще до війни, але ніяк її знайти не можу. Чи не підкажете?». Кажу: «На жаль, нічого знаю». Пройшло років п’ять. Юрко мені телефонує і каже: «Пане Леоніде, я знайшов цю книжку в австрійській бібліотеці. Якщо я її перекладу, ви її видасте?». Кажу: «Звичайно, з радістю». Тут Юрко мені і каже: «Пане Леоніде, я знаю слова, але не знаю єврейських літер (книга написана та видана їдишем)». Тоді я йому запропонував: «Знаєш, мої дівчата тобі перепишуть ці їдишські слова кирилицею чи латинкою, як ти захочеш». Ця робота була зроблена. Потім Юрко блискуче переклав вірші. Зробив класно, як і все, що він робить. Мої колеги, які знають їдиш, звірили тексти та переклад – мінімальні неточності були виправлені. Книга була підготовлена для друку українською. Ми почали шукати, як зробити артистичною цю книжку, все ж таки це книга високих поезій. Звернулися до Віктора Гукайла, чудового художника, з яким ми працюємо багато років. А він сказав: «Ось вам мої роботи. Вибирайте, що хочете і робіть, що хочете». Словом, підготував дизайн книги Саша Ходченко, наш дизайнер, узгодили з Юрком ― і книжка побачила світ. А потім Гукайло сказав: «Знаєш, це, може, найкраща книжка з моїми ілюстраціями, які я робив». Ну, він трохи перебільшив, але ж воно, правда, вийшло дуже добре. Ось так ми відкрили поезії Дебори Фоґель. А з часом ― і прозу. Наскільки я знаю, Національний художній музей України планує велику виставку, присвячену Деборі Фоґель. Така виставка була у Польщі до коронавірусу. Організатори виставки пропонують показувати виставку в Україні. Але коли це буде – важко зараз сказати. В музеї ― капітальний ремонт, а він, як правило, розтягується на роки. Наведу один вірш Дебори Фоґель у перекладі Юрка Прохаська «Легенда про золоті кораблі»:
«Легенда про золоті кораблі» іноді море кобальтово-задумливе, іноді ультрамариново-меланхолійне, а золото тепле і ніжне або буденно-далеке. з шербуру вийщло судно «європа» з ліверпулю – «ґеорґік», а одно називалось навіть нескромно «манхеттен». кораблі перевозять золото морями круглими, як життя монотонне, круглі шматки блиску і щастя. згодом у банках та конторах лежать купи солодкої туги, в резервному федеральному банк нью-йорка, в юніон-банку лондона й мадрида: речі й збіги фатальні і щастя світу: подія… *** якби не було на світі золота, його б вигадали на знак життя і щастя. море кобальтове, море ультрамаринове, морем пливуть золоті перевезення, як помаранчі, як кораблі оселедців, ніхто не знає про золоті перевезення безіменні й фатальні. чому золото перевозять у скринях, нашу тугу й наше щастя, а не на вітрилах відкритих самотніх і гордих, мов легенди…
Дуже важливо, що український читач знає не тільки в чотирьох класних перекладах практично усю прозу Бруно Шульца. І я не знаю, чи є це в інших культурах (в російській ― точно немає, там один хороший переклад Асара Еппеля). Останнім був переклад Юрія Андруховича. Блискучі переклади Миколи Яковини, Тараса Возняка, Віри Меньок, Лева Скопа, Тетяни Думан. Крім того, ми видали інші тексти Бруно Шульца – «Книгу листів» («Дух і Літера», 2002, 2012). Листування його залишилось, на жаль, дуже мало, бо майже всі його кореспонденти загинули під час Шоа. Видали літературно-критичні статті Шульца і, головне, ― його «Книгу образів» («Дух і Літера», 2014). Я думав, що збереглося 50 ― 60 малюнків. А коли наші польські друзі дали дозвіл і передали свою верстку нам (ми переклали тексти українською), то з’ясувалося, що там сотні і сотні блискучих робіт майстра. Зараз один з найкращих наших перекладачів з польської Андрій Павлишин, який свого часу підготував до друку книгу про Бруно Шульца Єжи Фіцовського «Книга листів» («Дух і Літера», 2002, 2012), готує шульцівську енциклопедію. Ми видаємо Бруно Шульца, Дебору Фоґель, бо їхня спадщина належить і полякам, і євреям, і українцям. Дуже важливо, що всі ці видання дають можливість нам познайомитися з кращими європейськими авторами середини ХХ століття. До речі, про Єжи Фіцовського: це саме завдяки йому світ познав Бруно Шульца. Значну частину свого життя він присвятив збиранню текстів та малюнків майстра. Як на мене, це певна самопожертва талановитого письменника Єжи Фіцовського в ім’я геніального Бруно Шульца.
― Далі я вам розкажу про наші книжки часів Майдану. Так вийшло, що ми видали 3 великі книги «Майдан. Свідчення» («Дух і Літера», 2016, 2018, 2020) на 600 ― 700 сторінок великого формату кожна. Коли відбувся Майдан, для мене було очевидним, що це непересічна подія в історії України. Ми відразу після перемоги Майдану почали записувати ― не «генералів», командирів, а пересічних людей, які брали участь в тих подіях. Бійців, лікарів, годувальників, постачальників їжі та ліків, автомайданівців… От з бійцями було найтяжче. Запитуєш: «Що ж було?». Ну каже: «Я його штовхав, а він ― мене». Були і санітари, і медики, і люди, що забезпечували ресурси для Майдану ― всі категорії тих, хто там був. Причому з різних спільнот ― національно-свідомих, демократично-орієнтованих, футбольних фанатіа з різними національними, мовними, сексуальними орієнтаціями. Всі протистояли отому «януковичівському бєспрєдєлу», що відбувався в країні. Ми записали близько 300 таких спогадів. Інші теж нотували спогади, проте у нас був величезний досвід у цій справі. Свого часу ми записали близько 3,500 спогадів про Голокост. Була спочатку наша програма Інституту Юдаїки, потім ― програма Фонду Спілберга. Нам було важливо записати не фрагмент, що відноситься до якоїсь події, а дати можливість людині виговоритися, пояснити свої мотиви і докладно розповісти про те, що було. За таким принципом ми і зробили першу книгу «Майдан. Свідчення: Київ. 2013-2014». В цьому велика заслуга моїх колег, Анни Прохорової і Олени Андреєвої. Вони зробили основну роботу по запису, а потім ще сотні людей включилися в розшифровку тих текстів, редагування і все інше, що становить технологію підготовки та видання книги.
Як на мене, це дало панораму Майдану, яку не дає жоден інший матеріал. По-перше, він охопив усі етапи ― від початкових акцій до перемоги, а по-друге ― ролі і дії кожної з груп учасників подій. Коли це все було розшифровано, у мене на столі лежало 4 тисячі аркушів з текстами. Думав, що з ними робити – не міг осягнути, осмислити, структурувати їх. Я запросив до співпраці Уляну Головач, професорку Католицького університету, перекладачку Платона. Вона мені сказала: «Пане Леоніде, я не впораюся». Я кажу: «Пані Уляно, якщо ви переклали Платона, то, впевнений, ви і тут «не ударите косичками в грязь»». Вона ризикнула. З часом згадувала: «Знаєте, пане Леоніде, робота з тими текстами була одним із найцікавіших етапів мого життя». Так само і я можу сказати. Отже, 4 тисячі сторінок. Що робити? Придумав таку схему: звернувся до моїх друзів, кожному дав певну частину тих текстів і кажу: «Став оцінки від одного до п’яти ― найбільш важливі і такі, які можна поки що відкласти». Після цієї акції ми працювали з півтора тисячами аркушів, почали їх структурувати і редагувати. З одного боку, ми зберегли особливості стилістики людей, які говорили. Ми зберігали і мову: якщо людина розповідала українською ― українською, якщо російською ― російською. Редагували дуже делікатно, прибираючи речі, які людина розповідала з чужих слів (це не її досвід), якісь звинувачення, які були, як правило, опосередковані, а не прямі. Так вийшли поступово на структурування цього матеріалу. Зібрали довідки про авторів, погодили з ними тексти, підготували і видали книгу. Вона отримала нагороди, її помітили. Тарас Возняк сказав мені: «Ви ввели цих людей в історію, вони літописці подій».
Робота була виснажлива, величезна. Але ж в той же час стало зрозумілим, що особливі ролі на Майдані були у лікарів, санітарів і фельдшерів. І ми вирішили записати спогади цих людей. Дуже багато для нас зробили наші закордонні партнери. Одним з перших забрав поранених до Польщі тодішній міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський. Потім консул Республіки Польщі в Україні Рафал Вольський розповідав докладно, як в міру сил допомагали. Вирішували задачі, які у мирні часи консульські служби не вирішували: у людей не було не лише віз, а навіть звичайних документів. Які там візи, коли людині треба рятувати життя? Словом, ми змогли записати спогади і розповіді про те, як рятували наших бійців, наших поранених і в Польщі, і в Німеччині, і в Ізраїлі, і в інших країнах. Як працювали і допомагали нам українські діаспори Сполучених Штатів і Канади. Це була широка панорама солідарності світу з нами. Хотілося це зафіксувати, бо проходить час і багато чого згадати важко. Колись Мирон Петровський сказав таку фразу: «Промови забуваються, статті губляться і тільки книжки залишаються». Це абсолютно точно. Ми зробили цю книгу, і це був другий том: «Майдан. Свідчення: Допомога постраждалим. Міжнародна солідарність» («Дух і Літера, 2018). Знову-таки, досить важко ми над ним працювали, але дуже хотілося, і ми його зробили.
Вирішили, що все вже з історією Майдану – чимало маємо інших планів. Аж тут почали погіршуватися взаємини з Польщею (не будемо розбиратися в причинах). В цій ситуації я кажу: «Колеги мої! Зробімо том, присвячений польській солідарності з Україною. Серед тих усіх солідарностей польська, може, була найбільш важливою, найближчою. Там було чимало людей, які психологічно і світоглядно були з нами». Ми почали працювати над цим томом, хоча його зробили вже на певній відстані від подій. Тексти побудували не так, як попередні. Попередні два томи базувалися на записах спогадів. Цей том – третій – ми вже зробили трохи інакше. Частину текстів взяли як публіцистику польських авторів, які друкували тоді в найбільш популярній у Польщі «Газеті Виборчій» і в інших медіа. Так як більшість авторів текстів ― наші колеги, друзі, то вони дали нам право на переклад та передрук. Окрім того, ми записали інтерв’ю з лікарями, фельдшерами, активістами, які опікувалися нашими хворими в Польщі. Там, правда, ми вирішували такі проблеми, що деякі люди (за той час змінилися політичні лідери в Польщі) казали: «Я не можу друкуватися, коли поруч буде текст автора з іншого політичного табору». Нам здається, що це тільки наші проблеми? Ні. На жаль, нам інколи доводилося знімати з верстки деякі тексти, що були важливими. Зізнаюся в гріху, що один з таких текстів для однієї людини, яка надала нам дуже цікаві спогади, ми включили в книжку, яку надрукували в одному примірнику і подарували автору. У нього є така книга. Може, колись ці дріб’язки часу відійдуть на певну відстань, а книга залишиться. Знову ж таки, ми зробили цю третю книгу про Майдан, презентували її в українському посольстві Варшави напередодні коронавірусу. Потім і у Києві представляли, проте в силу політичних протиріч в польських елітах книга не отримала того розголосу, якого повинна була набути.
Разом з тим нас менше цікавить прямий розголос в політичному середовищі. Важливо, що польська і українська спільноти, котрі були солідарні в ті часи, отримали цю книжку, а ми зафіксували події тих років. Будь-який досвід людської солідарності ― надзвичайно важливий. Так і в записах чи історіях Голокосту, Голодомору та інших трагедій. Чимало ми знаємо про катів, які вбивали людей і зовсім неадекватно мало знаємо про тих, хто рятував приречених українців, євреїв, ромів, військовополонених. В міру сил намагаємося розповідати про людяність. «Людяність у безодні пекла» за висловом Жанни Ковби.
Наступна.
― Я довгий час мріяв про те, що ми зможемо зробити антологію дисидентських текстів. Мені було зрозуміло, що мої діти і онуки вже не читатимуть десятки і сотні текстів спогадів моїх сучасників, які за цей час з’явилися. Вони вже будуть жити в іншому світі, з іншими проблемами. Проте, події дисидентського періоду в українській історії надзвичайно важливі. Вони є етосом часу. Коли майже вся країна мовчала чи ховалася, ці люди (дисиденти ― ред.) безкомпромісно воювали з авторитарною системою Радянського Союзу. Багато з тих людей, які пройшли ці гулаги, ці тюрми, ці табори, написали свої спогади. Надзвичайно цікавими були і тексти, які їм вдалося переправити з в’язниць і таборів на волю. Часто пронизливими були їх виступи в судах над ними. Знову ж таки, йдеться про спогади, які стали текстами української культури. Багато з дисидентських текстів стали доступними загалу із запізненням – тоді, коли суспільство вже вирішувало нові проблеми. З цієї причини осмислення дисидентського досвіду і сьогодні не повне і часто неадекватне. Для мене було дуже важливим, щоб про цей унікальний досвід «прямостояння» (В. Стус) знали наші діти й онуки.
Здавалося, що я знаю ці тексти (правда, знаю їх чимало) і легко назбираю таку антологію. Але доторкнувшись до теми, я зрозумів: ні, не зможу. Я запросив до співпраці Олексія Сінченка, який свого часу працював із Михайлиною Коцюбинською, Євгеном Сверстюком, Романом Корогодським та Дмитра Стуса. Ми декілька місяців ходили і обговорювали, які тексти могли, а які не могли бути в такій книзі, як це все зібрати в один том. До книги увійшли тексти Левка Лук’яненка, Мирослава Мариновича, Василя Стуса, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Миколи Руденка та ін.
Ми витворили певну структуру, підібрали тексти, кожен там свою частку вніс. Потім Олексію Сінченку, як найбільш досвідченому із нас упоряднику книжок, Дмитро Стус сказав: «Добре, Олексію, ми попрацювали. Тепер твоя черга». Олексій дуже добре підготував ці тексти і ми випустили том про дисидентський рух – «Дисиденти. Антологія текстів» (Дух і Літера, 2018). Книга розійшлася, було чимало відгуків і нагород.
Є продовження цієї історії – «Ukrainian Dissidents. An Anthology of Texts» (ibidem Press, 2021). Німецьке видавництво, що видає книжки і німецькою, і англійською мовами і розповсюджує їх від імені Columbia University Press. Ми запропонували Андреасу Умланду, політологу, який працює в Україні, є редактором департаменту цього видавництва, видати «Дисидентів» англійською. Він сказав: «Залюбки рекомендуватиму». Ми звернулися до Українського інституту, який надав фінансування ― і книга вийшла. Це не так часто буває. Це перші кроки, коли українські книги виходять закордоном не в перекладах, зроблених в радянські часи. Тоді умовно видавали англійською чи німецькою, тому що носіїв практично не було. А це справжня, добре зроблена, відредагована книга. Радіємо цьому та сподіваємося, що це тільки початок.
Така історія ще однієї книги серед тих семисот, які маємо у видавництві.
Розповідайте ще, цікаво ж.
― Я розповім вам про одну з книжок, яка у нас вийшла, може, років 20 тому. Йдеться про щоденники Андрея Шептицького («Дух і Літера», «Свічадо»). Для вивчення творчості Андрея Шептицького існує цілий інститут, який працює з його текстами, видає його книжки. Ми тоді працювали над історією Голокосту в Україні. Одна з найкращих наших дослідниць пані Жанна Ковба випустила книгу «Людяність у безодні пекла» ― про рятування євреїв на заході Україні. Пані Ковба обійшла зі своїми студентами десятки, якщо не сотні, міст, містечок і записала спогади людей. Книга її ― чудова. Свого часу один з лідерів української діаспори сказав мені: «Пане Леоніде, я чекав на таку книгу все своє життя». В радянські часи ця тема була закрита, а Жанна Миколаївна вже за незалежності стала однією з перших дослідниць теми. До речі, цього року книгу переклав її син англійською, і є шанс, що вона прозвучить і в світі.
Історія така. Приходить Жанна Миколаївна і каже: «Пане Леоніде, мені здається, що я в архіві знайшла щоденники Шептицького». Я питаю: «Жанно Миколаївно, як давно ви їх знайшли?». Вона каже: «Та півроку тому». Знову питаю: «А що ж ви мовчали?». Каже: «Я не була певна, що це його щоденники». ― Ану покажіть. Вона показує мені ці тексти, я з другої сторінки бачу, що це Шептицький: ніхто інший не міг так говорити і не мав того горизонту тогочасних подій в Україні. Йдеться про його щоденники періоду нацизму. Я кажу: «Жанно Миколаївно, у мене жодних сумнівів немає». «Так що, ― каже, ― будемо видавати?». ― Будемо видавати.
Жанна Миколаївна знайшла ті тексти в архіві, де було написано: «Щоденник українського націоналіста» Саме тому були у неї сумніви. А вона дуже ретельна людина. Я кажу: «Знаєте що? Я зараз зателефоную Мирославу Мариновичу і будемо думати разом, як її видавати». Вона каже: «Добре». Я телефоную Мирославу і кажу: «Пане Мирославе, ми віднайшли щоденники Шептицького воєнного часу». Він каже: «Так, так, я знаю. І Карлсон справжній існує, і всі інші легенди також правдиві». Я знову: «Пане Мирославе, я не жартую. Це всерйоз. Жанна Миколаївна до вас приїде і покаже». Він каже: «Добре, чекатиму». За тиждень Жанна Миколаївна поїхала до Львова, показала пану Мирославу, і ми разом із видавництвом «Свічадо» почали працювати над рукописом.
Я написав невеличку післямову до цієї книжки, в якій зазначив: «Видання цієї книги ― певна подяка від імені єврейської громади митрополиту Андрею Шептицькому за те, що він і його колеги зробили для рятування євреїв, в тому числі і єврейських дітей в монастирях василіян».
А потім багато років я шукав, хто би міг написати про історії порятунку єврейських дітей в василіанських монастирях. До кого б не звертався, ніхто не міг цього зробити. Потім моя співробітниця Тетяна Бородіна сказала мені, що на одній з конференцій була ну цю тему доповідь Юрія Скіри, який працює в Українському Католицькому університеті. Я з ним зв’язався. Пан Юрій сказав: «Я підготував дисертацію на підставі запису спогадів тих подій». Кажу: «Надсилай». За кілька днів я прочитав дисертацію. Відповідаю: «Дуже добрий текст. Будемо друкувати». Трошки його підкорегувавши, ми видали книгу – «Покликані: Монахи Студійського Уставу та Голокост» (Дух і Літера, 2019). Юрій Скіра ― ретельний і професійний науковець. Він розумів, що люди, які живуть в монастирях, не дуже розкриваються перед чужим. І він пішов зі священиком пішов за цими адресами. Його записи надзвичайно інформативні. Адже задокументована безпрецедентна історія: про людей, які рятували в різних монастирях дітей, котрі були на межі життя і смерті, рятували усією василіанською спільнотою. Це безпрецедентно в історії Другої світової війни. От такі шляхи Андрея Шептицького і його брата Климента Шептицького, подвиг і людяність яких треба увічнювати. Та ж Жанна Миколаївна зробили дуже багато для цього. Сам Андрей Шептицький ховав у своїй бібліотеці рабина Кахане, і ми видали спогади рабина Кахане, де він про це розповів. Зараз шукаємо кінематографістів, які розкажуть про це світові. Всі інші розповіли свої історії солідарності – поляки, данці, білоруси… Українці, як завше, зволікають.
Я розповім ще про нашу серію книг «Постаті культури». Для мене і моїх колег це одна з провідних серій, над якою працюємо. Довгий час я ходив і думав: це добре, що за останні десятиліття науковці зробили чимало для того, щоб історія звучала не в радянських версіях, заідеологізованих та сфальсифікованих, а була вже адекватною – чесною, європейською, світовою, на сучасному методологічному рівні, на рівні професійної роботи з джерелами. Чимало для цього зроблено Наталією Яковенко, Наталією Старченко, Ярославом Грицаком, Олею Гнатюк, Тамарою Вронською, Оленою Стяжкіною та багатьма іншими українськими науковцями. Цей прорив відбувся, але ще не став загальновідомим. Це різної швидкості процеси. Науковці все ж таки ― в перших рядах, вони дають інші картини, змінюючи радянські брехливі схеми на сучасні концепти, історії тих чи інших періодів розвитку. Але в усіх культурах світу, окрім суто історичних праць, існують ще й біографії, які доповнюють цю історію, розбудовують її. Значною мірою події залежать від постатей, які впливають на хід історії. Для мене було абсолютно вражаючим, наскільки події Другої світової війни залежали від позиції прем’єр-міністра Великої Британії – Вінстона Черчилля. І як зовсім навпаки було у Франції, влада якої погодилася з режимом Віші ― не йти проти нацизму, а колаборувати: був спротив цій позиції, але домінантно Франція у ті роки продовжувала жити, приймаючи нацистські порядки.
Отже, знаємо про роль особистості в історії. Дуже важливо було розпочати, а потім продовжити серію книг «Постаті української культури». Спочатку я бачив це як частину нашої історичної пам’яті, як «Постаті української історії», але потім зрозумів, що це непідйомна тема, тому що треба було говорити і про військових, і про політичних діячів, і про науковців, і про інженерів…. Чесно кажучи, на рівні звичайної свідомості про це щось знаю, але ж більш близькою є мені культура. Я вирішив, що ми почнемо з культури.
Запросив Олексія Сінченка. Кажу: «Олексію, пропоную разом над цим працювати». Він відповів: «Залюбки». І почали. Але ж треба якісь гроші мати, бо ці книжки не є самоокупними, як і більшість книжок non-fiction. Я цю ідею повторював декілька разів у різних авдиторіях, у тому числі і моєму доброму товаришеві, одному з керівників IT-компанії Андрієві Анісімову, який близько 30 років тому разом зі своїм другом створили фірму, де зараз працює більше 2 тисяч людей. Андрій мене запитує: «Скільки треба грошей, для того щоб розпочати таку серію?». Я сказав: «Якби в мене було [я назвав розмір інвестиції], я би розпочав цю серію». Він до мене промовив: «Ці гроші в тебе є».
Ми вирішили, що почнемо цю серію з текстів Романа Корогодського. Він написав про багатьох дисидентів блискучі портрети, які залишаються актуальними і зараз. Книга вийшла під назвою «До брами світла» («Дух і Літера», 2016). Потім ми почали звертатися до наших друзів, колег, бо знали, хто над чим працює. Одною з перших була книжка, яку нам запропонував Леонід Ушкалов. Ми звернулися до нього: «Пане Леоніде, от ви пишете про Григорія Сковороду. А чи не хочете?». Він сказав: «Хочу». І вже незабаром ми отримали рукопис книжки про Сковороду. Для мене це було перевідкриттям Сковороди: і глибше осмислення, і прозорість мови, і точність історичних текстів тощо. З часом, коли у нас була презентація цієї книги, зібралося майже 100 людей в усіх залах «Книгарні Є», на Лисенка. Після блискучого представлення книги, пан Леонід каже: «Ну, все, я більше про Сковороду писати не буду. Я видав про нього 17 книжок». Я запитую: «Пане Леоніде, а про кого ви б хотіли написати ще?». Він так подумав, подумав і сказав: «Про Драгоманова». ― Укладаймо угоду? ― Укладаймо. Пройшов певний час і він запропонував нам чудовий рукопис з біографією Михайла Драгоманова. Я прочитав текст за одну ніч. Зателефонував йому: «Пане Леоніде, таке враження, наче ви ходили за Драгомановим все його життя і чули голоси всіх його друзів і колег». Словом, ми видали цю книгу – «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов» («Дух і Літера», 2019) – і вона мала величезний успіх: була нагороджена різними відзнаками.
Паралельно ми звернулися до інших наших колег. Володимир Панченко сказав: «Я працюю над біографією Зерова. Я радо відгукнусь на вашу пропозицію». Робота над книгою наближалася до закінчення, коли пан Володимир отримав діагноз –онкологія. Володимир Євгенович розумів, що ситуація складна, і прискорив свої роботи. Він встиг написати «Повість про Миколу Зерова» («Дух і Літера, 2018) і навіть отримати низку нагород за неї. Добре, що це відбулося ще за життя одного з найкращих українських науковців та чудової людини.
***
Мені сподобалося провокувати письменників. До нас у Центр Юдаїки прийшов Богдан Жолдак. Він писав тоді цікаві антирадянські та антиросійські детективи. Я його запитав: «Богдане, а про кого ти б хотів написати?». «Та ні, ― каже, ― це ж не моє?». ― А якщо б?.. «Ну, ― каже, ― мабуть, про Миколу Лукаша». Я кажу: «То що, спробуєш?». За рік нам Богдан дав рукопис про Лукаша. Ми видали книгу «Під зіркою Лукаша» («Дух і Літера», 2018). Вона зовсім не схожа на академічні тексти Ушкалова чи Панченка. Вона інша, як сам Микола Лукаш був не схожим на інших. Книга Богдана написана парадоксально, імпресіоністично, талановито. Її читачі розділилися: хтось дуже високо її оцінив, хтось не сприйняв, та мабуть інакше й не буває.
Далі ми почали працювати з Андрієм Пучковим. Він запропонував рукопис про українських митців ― від Адріяна Прахова до Григорія Логвина, включно з Володимиром Ясієвичем, Григорієм Павлуцьким і Абрамом Мардером – до видання біографії 5-и постатей. Найкращим у його тексті було те, як він поєднував знання біографії цих майстрів, часто власні враження про тих, кого знав, і глибокий мистецтвознавчий аналіз їх творів. Це заклало фундамент у нашу співпрацю з Андрієм Пучковим і серії «Постаті культури». Перед тим, ми видали книжку пана Андрія «Київ Мандельштама». Потім Андрій Пучков передав нам рукопис книжки про Юліана Кулаковського – одного з найпродуктивніших гуманітаріїв початку ХХ століття. Після цього вийшла книжка Андрія Пучкова про Олександра Корнійчука – несподівану особистість для серії «Постаті культури». Я питав: «Кого він зараз цікавить?». Але Андрій представив письменника, драматурга, який намагався пройти «між крапельками» в ті страшні часи. Корнійчук був найбільш популярним драматургом радянського часу. Андрій Пучков написав дуже ґрунтовну біографію свого героя. На мою думку, книга мала б бути трохи меншою, бо не так багато часу у сучасників читати, як було у людей попередніх поколінь. Проте вона дуже багато прояснює в розумінні радянського часу і його кумирів.
Мені дуже хотілося, щоби в серії «Постаті культури» з’явилася книга про українських перекладачів. Саме вони втримали культуру в «темні часи» (40-х ― 80-х), коли цензура нещадно кромсала тексти вітчизняних письменників. Перекладачі часто ховалися за постаті тих, кого перекладали: «Це він писав, не я». Хоча часто все було навпаки: озвучували думки перекладачів. Я просив Андрія Пучкова подумати над пропозицією. Він сказав: «Знаєте, це не моя тема, я не впораюся з нею». Тоді я запитав Максима Стріху. Він мені сказав: «Пане Леоніде, це дуже цікава пропозиція. Я хочу це зробити». І майже за півроку (у нього були великі напрацювання) приніс рукопис про українських перекладачів. Ми її видали трохи осторонь серії, бо він не представив портрети перекладачів, він дав історію перекладу. Але дизайн серії ми зберегли. Дизайн серії для нас важливий: більшість книжок виходять з ілюстраціями Івана Остафійчука. Пан Іван ― один з геніїв української культури. Він нам надав право використовувати свої роботи. Велика подяка йому за це.
Дизайн серії «Постаті культури» розробив Іван Григор’єв, класний художник. Останнє, що ми зробили з ним ― книжка про історію лялькових театрів України. Це Art-кинига з надзвичайно цікавими ляльками, що збереглися в музеї історії театру, включно з геніальними ляльками «бойчукістів». З нами працюють чудові художники-дизайнери: Іван Григор’єв, Олександр Ходченко, Павло (Пінхас) Фішель. Одна з тих книжок, яку Григор’єв нам підготував, раніше була про театр «Дах» («Дух і Літера», 2012). Про жоден театр світу немає такого блискучого альбому, як цей. Він працював над книгою з Тетяною Троїцькою, акторкою театру, дружиною режисера Влада Троїцького, та дослідниками історії театру Марією Ясінською та Сергієм Васильєвим.
Серед книжок «Постаті культури», які вийшли останнім часом, я хотів би зазначити ще декілька. Одна ― книга Івана Дзюби «Золота нитка: нариси про (не)знаних» («Дух і Літера», 2020). Іван Михайлович писав раніше і до останнього часу такі точні концептуальні портрети, як ніхто інший. Тому я звернувся до Івана Михайловича. І сказав: «Іване Михайловичу, зробімо книгу про діячів української культури з ваших текстів». Ми це зробили. Мені здається, що книга вийшла надзвичайно точною, цікавою. Вона вміщуює портрети Миколи Шлемкевича, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Чумака, Василя Блакитного, Миколи Хвильового, Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Юрія Клена та Миколи Бажана.
Друга книга ― книга легендарного Дмитра Омеляновича Горбачова з чудовою назвою «Лицарі голодного Ренесансу» («Дух і Літера, 2020). Йдеться про художників початку ХХ століття. Як завжди, у Дмитра Омеляновича дуже цікаво написано ― наче популярно, але за тим стоїть глибина знання про цих митців. Стільки, скільки він зробив по збереженню спадщини цих майстрів, її популяризації, не зробив ніхто. Я дуже радий, що ця книжка вийшла в нашій серії і доповнює всі інші, які були і ще будуть. Ми маємо ще добрі плани з Дмитром Омеляновичем, які, думаю, реалізуємо. Книга «Лицарі голодного Ренесансу» вийшла майже паралельно з іншою книгою, яку теж підготував Дмитро Омелянович, «Український художній авангард: маніфести, публіцистика, бесіди, спогади, листи» («Дух і Літера», 2020), де зібрані найкращі програмові тексти і Олександра Богомазова, і Анатоля Петрицького, і Марка Епштейна, і багатьох інших. Це одна з найпопулярніших книжок цього року. Дай боже всім іншим такої наснаги, як у Дмитра Омеляновича. Радо будемо видавати наступні книги і з ним, і з іншими його учнями, і з тими, хто досліджує українське мистецтво.
Я не буду вам розповідати про інших 15 книжок, бо це буде трохи занудно. Але скажу тільки про ті, які от-от вийдуть. Ми готуємо з Володимиром Войтенком книгу про українських кінематографістів на підставі тих матеріалів, які друкувалися в чудовому журналі «Кіноколо», редактором якого був впродовж 12 років пан Володимир.
У нас на виході біографія Василя Гроссмана, великого антирадянського письменника. Він належить і Україні, бо більшість подій у його книжках відбувалися тут, він одним з перших розповів про Голодомор у книзі «Все тече». Якби його рукопис не закрили в сейфі КДБ, то про ГУЛАГ, у світі б почули раніше, перед Солженіциним.
Ще у нас на виході книжка Каті Рапай «Коло Якутовичів» (про родину Якутовичів, про Ольгу Рапай-Маркіш, Ніколая Рапая, Григорія Гавриланка, Сергія Параджанова та інших.
Ми задумуємо й інші книги цієї серії.
Єдине, що ― серія еволюціонує. Сьогодні вже не так багато письменників, які готові писати монографії про ту чи іншу постать, як це робили Леонід Ушкалов чи Володимр Панченко. Тому нові книги будуть включати біографічний нарис, спогади сучасників, тексти героя. Якщо ми будемо спиратися тільки на монографічні біографії, то багато важливих постатей української культури роками чекатимуть на своїх біографів. А мені хотілося б видати і книги про Леся Курбаса, і книги про Олександра Архипенка, і про Олександра Кривенка ― і про багатьох інших людей, які для нас з Олексієм Сінченком та Андрієм Пучковим є знаковими постатями української культури.
