Видавництво «Дух і Літера» уже зверталося до спадщини Дебори Фоґель і оприлюднило дві книжки перекладів – з прози і з поезії цієї непересічної, але мало читаної у нас авторки.
Робота з повернення Дебори Фоґель в контекст української літератури триває, але повільно і складно. Бо вона складна, визнаємо це. Читати вірші і прозу Фоґель, розплутувати її елегантні ігри з формою, її відчайдушно очевидні спроби зростити речовинність реального світу з абстрактним переживанням цих речей в реальних таки фізичних відчуттях – цим милуєшся і захоплюєшся, до цього страшно наблизитися впритул. І от з’явилася третя книжка перекладів, на цей раз – есе, критичні розвідки, рецензії Дебори Фоґель. І саме ця книжка може і мусить стати путівником для читання її прози і віршів (та цінна і як арт-критика сама собою). Десь там ближче до початку «Білих слів» Фоґель зауважить: модерністське мистецтво не втілює у всій повноті філософських і естетичних ідей, на яких базується, воно працює з тенденціями і відзвуками. «Білі слова» – така-от колекція відлунь, з якими працювало мистецтво уже самої Фоґель.
І тут перша наскрізна ідея «Білих слів», вона стосується технік і філософії монтажу. Саме модерністи і авангардисти спочатку в живописі і фото, потім в літературі, надали монтажу статус не просто техніки, а способу мислити і відбивати реальності (саме так, у множині). Фоґель взагалі називає монтаж жанром. Ми почали сприймати монтаж як елемент символічного і абстрактного мистецтва. Фоґель говорить, і має рацію, що монтаж – це тенденція реалістичного мистецтва. Як поєднуються в колажах різного штибу дальній і крупний план, пряма і зворотна перспектива, елементи різних стилів і фактур, так же вони поєднуються і у реальному житті. Світ складається з різноманіття стилів і форм, скомпілювати їх – значить, створити міметичний твір, наслідувати самій природі речей. Очевидна ж теза, правда? Нам вона має бути очевидною, нам, які побачили ігри-на-виліт постмодернізму і стрімке повернення до реалістичних стилів (транс-, мета-, постпост- чи як його там на часі ще назвуть). Але давайте назвемо реалістами Малевича і Пікассо. Давайте назвемо реалісткою саму Фоґель… Незручно ж, правда?
В есе про Малевича вона робить захоплюючий експеримент: аналізує окремо форму і окремо теми. Якщо митець свідомий форми, то протиріччя з темами не буде, це очевидно. У випадку Малевича так і є. Але там є один момент, який і самій Фоґель важить. Малевич відомий зміщеннями перспективи, щось важливе буде більше за щось неважливе, де б воно в просторі картини не знаходилося; а якщо щось є важливим, але загрожує перейти в патетику і пафос, то ця річ чи постать у Малевича будуть подвоєні, десь на картині буде маленька копія величної постаті чи речі. В кожній своїх розвідці Фоґель робить ту саму вправу: важливе тут буде більшим, навіть якщо намальоване на заднику, але насправді-важливе буде тут же подвоєне іронічною мініатюркою. Зрештою, Фоґель, яка пише про Малевича, генієм якого захоплюється, сама постає такою мініатюркою, що іронічно подвоює велетня. Фоґель, яка пише про живопис і прозу Бруно Шульца, з усіх сил намагається стати такою мініатюркою при митці, якого обожнює, і при людині, яку шанує.
Друга теза, до якої Фоґель повертається знову і знову: фальсифікація досвідів завжди призводить до формального плагіату. Коли ми брешемо про щось, що не пережили і не відчули, нас зраджують уже слова, що ми їх неправильно підібрали. Досвід стосується передусім форми: протягом життя, рік від року, ми учимося не живи, а учимося, як саме жити. «Коли мистецький твір має право на існування?» – питає Фоґель. І дає дуже чітку відповідь: «Коли він історично потрібний та водночас одиничний». Тобто, це щось, що потрібно просто зараз і просто всім, але просто зараз і просто на всіх його не вистачить. Ця інтонація пронизує всі рефлексії Фоґель-критика: мистецтво має в основі своєї непозбувне відчуття дефіциту, обмеженого блага, нестачі чогось просто-зараз-потрібного… Ідеальне визначення досвіду, що приходить після помилкового рішення, від якого мав би убезпечити, правда?
В «Білих словах» є три десятки есе самої Фогель і приблизно стільки ж відгуків уже на її твори. (Тексти відібрала, підготувала до друку, уклала і переклала Анастасія Любас, при чому переклади виконані як з польської, так і з їдішу). Саме для есеїстики Фоґель така структура книжки заходить ідеально: озвучені нею тези про неповний перехід ідеї в мистецтво стосуються і її творчості. «Білі слова» – це ідеї, раніше перекладені «Манекени», «Фігури днів», «Монтажі», «Акації квітнуть» – це творчість; а момент переходу ідей в творчість фіксує от та колекція відгуків і рецензій на твори Фоґель, які увійшли до збірки. Головоломка починає поволі складатися.
«У “Базельских дзвонах” Луї Арагон заявляє, що інтелектуал не може осягнути пролетарську душу, бо йому не відома виснажлива й одноманітна праця пролетаріату. Його заява містить певний вид іронії, властивої інтелігенції та її спробам влитися в лави пролетаріату.
У своїй чудові книзі “Неможливі люди” Бела Балаж відважно вказав на дивакуваті мотиви революціонерів, геть не відповідні серйозній роботі задля революції.
Люди, які в пошуку психічних пригод сходять на духовні манівці, ті, для кого зубна щітка стає тривким символом реальності, декаденти та сентиментальні люди, перебільшено культивовані романтики, які не знають, з чого почати у своєму власному житті, – всі вони чисто випадково опиняються перед можливістю зробити щось в повсякденному житті в хапаються за цю конкретну можливість як за рятівну соломинку. Ця конкретна діяльність, що наповнює життя змістом, полягає у поширені нелегальних комуністичних праць»
Текст:Ганна Улюра
1 коментар
Задумався над тим, що означає “повернення Дебори Фоґель в контекст української літератури”? Це означає, що Фоґель в якийсь момент була приналежною до української літератури? Якщо так, то цікаво зрозуміти, у чому це проявлялося.