Із мейлів до міста К.

Форум Видавців

Михайло Назаренко та його щоденник XXVI книжкового форуму видавців. 

День перший, п’ятниця

…І якщо ти вважаєш, що бачила, як біля вокзалу все перекопано, – запевняю тебе, ти ще нічого не бачила.

…Мабуть вперше я, приїхавши на Форум, навіть не пробігся трьома поверхами палацу культури: не було часу. Встиг зареєструватись, і тієї ж секунди, коли мені надягали браслет, прийшла СМСка від книгарні «Є» з нагадуванням про 35% знижок. Вони щось знають – цікаво, звідки! Недивно, шо (майже) всі видавці скаржаться на погані продажі.

Побачив лише похапцем кілька книжок, про появу яких і не знав: український переклад «Ортодоксії» Честертона, монографія про образ Юди в нашому мистецтві XV–XVIII століть…

Три заходи підряд: два круглі столи за моєї участі й презентація першого українського перекладу Мілтона («Видавництво Жупанського»).

Останнім часом мене розчаровує (щоб не сказати – дратує) формат круглого столу. Зазвичай – це багато людей і 45 хвилин, за які не можна проговорити жодної думки до логічного кінця, тому що кожне з питань розумного модератора насправді можна обговорювати весь відведений час і навіть довше. Інакше це не питання. Тобто мені цікавіше брати участь у таких заходах, аби дізнатися, що саме думають мої колеги (з якими потім можна продовжити розмову), ніж слухати подібні дискусії із зала. Взагалі, мені здається, що діалоги (пам’ятаєш, як на «Арсеналі» – Макарова з Жаданом?) – формат цікавіший і, зрештою, корисніший для учасників і слухачів… але й складніший, звісно.

Цього разу в рамках форумної програми «Фантастика» ми розмовляли про літературний канон – не лише фантастичний – і про те, «як сюжети подорожують між різними формами медіа». Завдяки модераторам (Олександрові Михеду й Володимирові Арєнєву) розмова вийшла насиченішою, ніж я думав попередньо, а завдяки тому, що кожен з учасників дивився на проблеми зі своєї перекладацької, редакторської, видавничої дзвіниці, я й дізнався дещо нове. На подібних заходах так нечасто буває.

У дворі Tech StartUp School, де проходять «фантастичні» заходи, стоїть статуя Діви Марії, а перед нею – символічне зображення шляху до вирішення проблем, яким можна користуватися й для гри в класики («Jump like a bug from 1 to 10!»). Такої версії «жонглера Богоматері» я ще не бачив.

Презентація «Утраченого раю» у Львівській обласній універсальній бібліотеці (колишньому казино, колишньому будинку Партполітпросвіти, а зараз усе відбувалося чомусь на тлі реріхівського білого прапору з червоним колом і крапками). Про англійську літературу мені тільки дай поговорити, про протофантастику – поготів, тож, здається, вийшло цікаво для слухачів (і навіть для мене самого: мілтонівська теологія і космологія досить неортодоксальні, тим цікавіше їх осмислити й переказати, як годиться, тобто спрощуючи, але не викривляючи). Видання зроблене чудово, з повним комплектом ілюстрацій Доре, суперобкладинкою, тисненням тощо; але ключове питання, звісно, – наскільки хорошим є переклад покійного Олександра Жомніра. Багато в чому хороший, але мені не вистачає в ньому бароковості, химерності Мілтонових образів. Втім, сам перекладач бачив свій текст лише як один із можливих варіантів; зрозуміло, що іншого Мілтона ми дочекаємося в кращому разі років за тридцять.

Поетичні читання в театрі Леся Курбаса «почути причетну»: Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Маріанна Кіяновська. Зрозуміло, що будь-який художній твір – це про причетність до чогось; але цікаво, що і як звучить тут і зараз.

«Вітер аеропорту. Все в небесах лишити. / Щойно зійшли із трапу. Ось де вона, земля. / Ти починаєш жити з серцем перепрошитим. / Тут буде Батьківщина. Якір для корабля».

[Вірш про «бабу Катерину»:] «…і досі єдине місце на світі / де я не боюся бути – / то її присутність / нехай тільки через спомин».

І слова Кіяновської про причетність як всотування Іншого і як навчання; причетність як фрактал, де кожна частина ізоморфна цілому.

Ще один круглий стіл – «Як трансплантувати чужий досвід і не померти від больового шоку: культурний переклад»: Катерина Калитко, Сергій Жадан, Оксана Луцишина, Ян Ваґнер (німецький поет, есеїст, перекладач), модератор Роксоляна Свято. Тут справа не в тому, що говорять, а хто говорить і, відповідно, як. Тобто що скаже Жадан, більш-менш зрозуміло; цікаво, які слова й о́брази він цього разу добере. І, не менш важливо, йому віриш, бо він транслює через себе наш колективний досвід, роблячи його індивідуальним, тобто нашим, тобто моїм. Те ж можна сказати й про інших учасників – крім шанованого німця. Він говорив правильне й розумне, але настільки «загальнокультурне» (література як новий досвід; навіть пейзажна поезія може бути політичною і т. д., і т. д.) – що до нас це має дуже вже опосередкований стосунок. Ми це знаємо, але нашому травматичному досвіду це не допоможе -– на відміну від залізничної байки, яку Жадан перетворив на притчу про неможливість порозуміння; від оповіді Калитко про напівспаленого «Кобзаря», якого її дід і двоюрідний дід знайшли 1945 року; від міркувань Луцишиної про те, як в українській та англійській мовах не збігається спектр емоцій. Ваґнер не винен: просто в його світі всі вже знають, як писати поезію після Освенцима.

І ще – для пам’яті: слова Олега Короташа, процитовані Жаданом. Ми знатимемо, що ця війна закінчилася, і закінчилася нашою перемогою, коли з’явиться не український Ремарк, а український Гашек.

Нескоро.

* * *

Форум

День другий, субота.

Виставка «Ангели» у Львівській галереї мистецтв – блискуча, як і всі проекти Гудімова, які я бачив. У тому, як це зроблено, мене зацікавило два пункти. Перший: виставку розбито на тематичні блоки, в яких розташування експонатів аж ніяк не хронологічне: ми виходимо в межичасся, позачасся, де, власне, й існують ангели. Друге: принципове поєднання високого, масового (в діапазоні від античних глечиків до народної ікони й від Доре до коміксів), а зрештою – й кітчу (в кінозалі – Мурнау, Вендерс і «Люди Ікс»). Все перетворюється на кітч рано чи пізно. І на якого-небудь Котарбінського вже починаєш дивитися з підозрою. Хороший виставковий проект – той, який змушує нас рефлексувати над базовими поняттями.

Власне Форум – нарешті я дістався зони купівлі-продажу. Й нічого не купив. Знижки на «Якабу» і в книгарні «Є» розбещують, забитість книжкових полиць вдома стримує… і, на жаль, значущі праці з теорії літератури у нас не так часто з’являються. 

Тож єдине придбання сьогодні – збірка Маріанни Кіяновської «Гематомагавафа: живі перетворення», стилізована під самвидав (аж до шрифту) і, до певної міри, насправді самвидав: купити її практично неможливо. «Узок круг этих революционеров»: за словами Кіяновської, вона особисто не знайома лише з однією людиною з числа присутніх. Говорити про тексти не буду – я не дуже вмію говорити про поезію, поготів сучасну. Кіяновська – це посутній голос нашої літератури («голоси» – якщо згадати її «Бабин Яр»), от і все. 

Не дуже люблю модерувати, але інколи доводиться: сьогодні говорили про великі романи й цикли (себто великі за обсягом) – як їх пишуть, перекладають, видають і, звісно, читають. І от, власне, чому роль модератора мене не задовольняє: 45 хвилин, а що встигли? (Так, я вчора вже жалівся на це.) Завжди так: спочатку здається, що питань замало, а потім виявляється, що замало часу. В будь-якому разі вдячний Володимирові Арєнєву, Сергієві Легезі, Марії Шагурі, Євгенові Стасіневичу.

А питання, що саме ми шукаємо (й інколи навіть знаходимо) у довгих, але не задовгих текстах, – не абстрактне для всіх учасників процесу. Зокрема, тому, що уявлення про Великий Український / Американський / Вестероський роман для багатьох занадто тісно пов’язано з образом непідйомної цеглини. «Букову землю» Марії Матіос я, до речі, потримав у руках. Не певен, чи я це читатиму, при всій повазі до «Нації» та «Солодкої Дарусі», але от фентезійні епопеї на десять тисяч сторінок (no joking here) – не буду точно. Три тисячі сторінок «Барокового циклу» Ніла Стівенсона, звісно, проходять по категорії #видайтеукраїнською. Немає тут загального правила.

І наостанок – презентація українського видання «Дому, в якому…» Маріам Петросян за участі авторки й перекладачки – тієї ж Кіяновської. Я не люблю і не розумію цей роман – власне, тому й не розумію, що не люблю (не навпаки!): не було бажання перечитувати й заглиблюватись. Мені взагалі здається, що Петросян намалювала пляму Роршаха, а далі кожен вичитує (вчитує!) своє. Марія Галіна нагадала мені про свою рецензію («Новый мир», 2010, № 4), в якій перерахувала й проаналізувала основні інтерпретації. Все одно не допомагає. Показово, що сама Петросян (а вона чудово відповідала на ду-уже вже «фенські» питання модераторки: цікаво й іронічно) – сама Петросян говорила про те, який уривок з найпершої редакції роману в ньому залишився, про вплив Белля, Фолкнера і Бредбері, про війну з редакторкою, про ескапізм зрештою – про все, крім «що» й «навіщо». Кіяновська сказала, що переклала «Дім», аби розширити можливості української мови, української уяви; ОК, а роман – про що? (Правильна відповідь: якщо книжка культова, такі питання стають непристойними. Ти б іще про художні якості Лавкрафта теревенив.)

…Натовпи туристів у центрі просто скажені. Черга до закладу під назвою «Цукор» – така ж, як на Хрещатику – в «Білий налив» (а у львівський «Білий налив» черги взагалі немає). І, як в усіх туристичних містах, варто одійти на квартал убік, і вулиці порожніють. 

Форум

Вулиця з дивною назвою Каліча Гора. На більшості будинків назву просто замазали. Соромляться?

* * *

День третій, неділя.

…Вірменський собор, недільне богослужіння, чарівний спів, паралельні рейки світла з заґратованого вікна. Греко-католицький храм Преображення, майже навпроти; проповідь на біблійний текст, який я не упізнав: «Фарисеї – то були тоді такі статусні люде…». Це все про одне.

…На Форумі я відчуваю себе дещо l’estranger: щось десь відбувається, може, навіть масштабне і вікопомне (як-от візит Арундаті Рой) – але мене цікавить інше, і я час від часу відчуваю, що не бачу загальної картини. 

Але бувають цікаві внутрішні рими.

Круглий стіл про ретрофутуризм (тобто минулі уявлення про майбутнє, а заодно про альтернативну історію тощо): і для мене, який сидить в цій темі, було багато цікавого й неочевидного. А менш ніж за годину – розмова про, господи прости, «постгуманізм як практики» (з не такою вже й жартівливою назвою «Люди є? А якщо знайду?»). І тут було що послухати, хоча, звісно, гуманітарії, поготів філософи (вибачте), про це можуть сказати значно менше, ніж природничники. (І, відповідно, технарям не варто пхатися в нашу царину – за поодинокими винятками.) Ми, гуманітарії, не творимо постлюдину, ми про неї нічого не знаємо – нам би зрозуміти людину як таку. Маріам Петросян взагалі заявила, що, з огляду на екологічну ситуацію, хотілося би певності, що взагалі існуватиме якась людина, не те що «пост-». Показово, що жодного разу не згадали Лема, хоча цитати з його «Голосу неба» та «Провокації» аж напрошувались, – а їм вже по сорок-п’ятдесят років; ну, і де ваше майбутнє? Власне, от: в Україні будь-яка розмова про майбутнє миттєво перетворюється на розмову про минуле. Який стосунок Майдан або Чорнобиль мають до «постлюдства»? А йшлося, зокрема, й про них. Оскільки нам від цього нікуди не дітися – і поки нам від цього нікуди не дітися, – ані постгуманізму, ані його практик ми не побачимо. Точніше, може, вони й прийдуть, але, так, як прийшли інтернет і мобілки: ну, ось вони, всі ними користуються, а в нас іще канон літератури ХХ століття не сформований і книжку Плохія про Чорнобиль, як кажуть, погано видали. Але, підкреслю, дискусія все одно була цікавою – тільки не про те, що було в назві.

…Іще кілька книжок: ні, нічого не купляв, але щось отримав у подарунок (дякую!), щось як авторські (теж дякую!).

…Мало ходив містом, навіть свої звичні маршрути не встиг оновити. «Чарівний ліхтар» на Федорова закрився. «Синя фляжка» тримається. В букіністиці на Рогатинців ціни вже такі, що навіть і дивитись немає особливого сенсу.

Це я про минуле чи про майбутнє? («…спогад про якийсь образ – це лише жаль про певну мить, і будинки, дороги, алеї такі самі, на жаль, зникомі, як і роки»: хоч як я не люблю Пруста, а цей пасаж згадую регулярно.)

…Приїхав додому, а в під’їзді — чиїсь хороші новини. «Спасибо всем за сопереживание и поддержку! Кошка нашлась».

Хай усі новини будуть такими.

Текст: Михайло Назаренко

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *