1 жовтня у Національній філармонії України відбудеться ювілейний концерт найстарішого професійного камерного оркестру країни. Під орудою диригентки Наталії Пономарчук прозвучать твори, які формували музичний простір Києва на час заснування й становлення оркестру.   

Заснований у Києві 1963 року диригентом Антоном Шароєвим Київський камерний оркестр один із перших відроджує перервану традицію камерно-інструментального музикування,  що в Україні – у козацьких середовищах, у поміщицьких маєтках – сягає ще XVІІ століття. 

На початку ХХ століття зацікавлення камерним оркестром в європейській музичній культурі обумовлено, з одного боку, розвитком камерно-інструментальних форм і жанрів, посиленням інтересу до мистецтва бароко, а з другого – тенденцією до «камернізації» музичного мислення. Митці, що зверталися великих симфонічних форм, стали по-іншому підходити до музичного матеріалу: це й деталізована (майже ювелірна) робота з тематизмом, експерименти з динамікою (від мікро- до макронюансів), ритмом, подекуди наскрізна поліфонічність, «персоналізація» звуку (зокрема, вслухання у нього чи в його відголос), особлива увага до струнної групи оркестру та її можливостей. 

В Україні сплеск інтересу до камерно-інструментальних жанрів припадає на другу половину ХХ століття. Виникають численні камерні симфонії, твори для струнних і струнного оркестру, різноманітні оркестрові мініатюри, етюди, маленькі серенади, concerto grosso… У цьому напрямку працюють дуже багато композиторів. Чимало із них виконанням своїх творів – часто прем’єрних – завдячують саме Київському камерному оркестру.

Згадує Олена Зінькевич, докторка мистецтвознавства, професорка НМАУ:

– …Зимовий вечір. Біля філармонії – збуджена студентська юрба: намагаються якось прорватися на концерт. Аншлаг, квитків, навіть «стоячих» (такі свого часу були) – немає.

Протискуючись через натовп (квиток, слава богу, у мене був), потрапляю, нарешті, всередину і мчуся розшукувати Ігоря Блажкова (на той час – головного  диригента Київського камерного). Знайшла:

«Ігоре Івановичу, допоможіть, там студентів не пропускають!»

Допоміг. Пропустили. 

А причина масового хвилювання – виконують забороненого тоді Ігоря Стравинського! Вперше після десятиліть замовчування: не виконували, не вивчали, не видавали! І – нарешті! 

У мене збереглася програмка того філармонічного вечора: 26 лютого 1970 рік. Звучав «Аполлон Мусаґет».

Але Київський камерний прочинив двері не тільки для Стравинського. Молодий колектив (молодий –  і за складом виконавців: із більшістю з них слухачі щойно «ділили парту» в Київській консерваторії) відкривав нам «загублений світ» української музики:

Не можна забути прем’єру «Алкіда» Дмитра Бортнянського! 

А поступове просування в концертні програми шістдесятників: «Маленька камерна музика» Леоніда Грабовського, «Серенада для струнних» та «Медитація» Валентина Сильвестрова, «Сім мініатюр» Валентина Бібіка…

З яким захватом була сприйнята «Лютнева табулатура» Мирослава Скорика!

Оркестр «дав старт» поколінню 1970-х: згадуються  прем’єри  Олега Ківи, Євгена  Станковича, чия Перша симфонія (Larga) викликала невдоволене буркотіння в колі консерваторів і захоплений прийом у молоді.

А скільки нового було здобуто із замкненої раніше скрині європейського мистецтва: «Просвітлена ніч» Арнольда Шенберґа, флейтовий концерт Вільгельма Фрідемана Баха із зібрання Берлінської Академії співу, Проста симфонія Бенджаміна Бріттена…

Здавалося, що всі ми – Київський камерний, його авдиторія та молода композиторська генерація – одна команда, чиї зусилля спричинили справжню музичну повінь  в українській культурі!

У ювілейному концерті у рамках циклу «Київський простір» прозвучить п’ять знакових творів п’яти українських композиторів. 

Про свій твір розповідає композитор Леонід Грабовський: 

– «Маленьку камерну музику №1» для 15 струнних було скомпоновано 1965 року на прохання засновника та керівника Київського камерного оркестру Антона Шароєва. Він і виконав твір уперше протягом концертного сезону 1966-67 років у Києві й Таллінні.

Твір належить до проміжного періоду формування мого зрілого стилю. Він поєднує ідіому сонористичного періоду цього часу та елементарні форми 12-тонових рядів на основі ідеї мультиплікації в досить лаконічній формі. Так, 1 та 3 частини засновані на певній послідовності 4-звучних акордів у широкому розташуванні, типовому для струнних інструментів; ця послідовність транспонується на всі 15 сусідніх півтонів, утворюючи таким чином густо насичений багатозвук кластерного типу – у 1 частині вона має арпеджовану фактуру в динаміці ррр, а в 3 – моноритмічну в динаміці ff.

2-га частина являє собою поліритмічний канон в унісон у 15 ритмічних масштабах – з почередним вступом інструментів, що проводять 12-звуковий ряд,  від контрабаса соло до І скрипок і від цілих нот до 1/15-х, і з постійним diminuendo від ff до ppp, утворюючи поступовий перехід від макро- до мікрополіфонії, яка в кінці справляє враження вже чистого сонору. 

Нарешті, 4 частина – це варіації на певний ряд звукових точок, розпорошений поміж інструментами. Цей ряд спочатку поступово скорочується (звуки замінюються павзами, завдяки цьому довжина ряду залишається постійною), а потім розростається якби «навиворіт». Варіації відділені одна від одної незмінним однотактовим  рефреном.

«Маленька камерна музика №1» становить певний виняток серед моїх творів у сенсі найбільшої демонстративної відкритости основ її форми та лаконізму й простоти побудови.

Ще один твір у програмі – Серенада для струнного оркестру Валентина Сильвестрова. Твір написано 1978 року у період стильової еволюції композитора, відхід від додекафонії до діатоніки. Тут ще чуємо авангардні ноти, але вони є, радше, передумовою, а відтак – своєрідним тлом для традиційного тонального розвитку музичної тканини, що символізує, зрештою, нестримне замилування класикою. Саме це визначає нинішній творчий почерк одного з найвідоміших у світі сучасних українських композиторів.

«Сім мініатюр» для струнного оркестру (1975) Валентина Бібіка у 70-ті роки виконувалися Київським камерним оркестром настільки часто, що стали його своєрідною візитівкою. Про музику Бібіка досить влучно висловився Роман Кофман (головний диригент Київського камерного оркестру у 1990–2016 роках): «Музика Бібіка, окрім інших достоїнств, справжня оцінка яких, я впевнений, ще попереду, – має рідкісну властивість… Ця музика змушує слухати себе. Я щасливий, коли можу слухати музику, як слухають музику природи – не вникаючи у хімічний аналіз крапель дощу чи в секрети переломлення сонячного променя. Такою є музика Валентина Бібіка».

Композитору Євгену Станковичу характерна трагедійність світовідчуття, постійне передчуття катастрофи, що породжує саме життя, яке одночасно йде пліч-о-пліч зі смертю… Для нього властива драматична концепція Часу як механізму безперервного перетворення майбутнього в минуле. Це відчувається і в написаній 1977 року – наскрізь ліричній – Симфонії № 4 («Sinfonia Lirica»).

Concerto grosso Віталія Губаренка – це відображення інтересу композитора до епох бароко й романтизму. Тут особливого значення набувають знакові елементи цих епох: з одного боку, риторичні фігури музики бароко, а з іншого – неймовірні трансформації художнього образу у їхню повну протилежність, що характерно для романтиків. Твір написано 1982 року. Це один з останніх творів митця, створених у рідному Харкові. Через три роки потому Губаренко переїхав до Києва. Тут і похований на Байковому кладовищі.

Програма концерту: 

• Леонід Грабовський. Маленька камерна музика № 1 для струнних
• Валентин Сильвестров. Серенада для струнного оркестру
• Валентин Бібік. «Сім мініатюр» для струнних, тв. 20
• Євген Станкович. Симфонія № 4 «Sinfonia Lirica» для струнних
• Віталій Губаренко. Concerto grosso для струнного оркестру, тв. 33

Початок – 19.00

Текст: Олеся Найдюк