Зовсім скоро у видавництві ArtHuss вийде друком другий том книги Галини Скляренко про українське мистецтво «Українські художники: з відлиги до Незалежності».
У змісті імена від Юрія Луцкевича до Леоніда Войцехова, тобто це —практично перша об’ємна праця, підручник на задану тему.
Галина Скляренко – відоме ім’я в українському мистецтвознавстві. Її ім’я — знак якості. Вона — провідна наукова співробітниця кількох інститутів, лауреатка премій, не лише радянських, але й сучасних, авторка арт-проектів…
Мистецтвознавиця відслідковує сучасні тенденції арт-світу і вбачає в ньому пошук нових сенсів, увагу до проблем. Скляренко надає великого значення художнім центрам та галереям, завдяки яким широка публіка може ознайомитися з мистецтвом. Проте нестача таких можливостей в Україні спонукала Галину Скляренко написати кілька праць про сучасних українських художників. Наприклад, книга «Сучасне мистецтво України. Портрети художників» має на меті вийти за рамки конкретних біографій і охопити парадокси культури, трансформацію художньої мови.
Галина Скляренко. Українські художники: з відлиги до Незалежності. У 2-х книгах. Книга друга / К.: ArtHuss, 2020, 304 ст.
Люсьєн Дульфан
….Люсьєн Дульфан народився у 1942 році у м. Фрунзе (зараз — Бішкек). Пізніше він напише триптих «Пам’яті батька та матері. 1942», зобразивши в ньому не лише портрети рідних — оповитий серпанком поетичний образ жінки та написану у яскравих тонах постать вусача-одесита, а й трагічний «контекст епохи»: в центрі триптиха — сумний пейзаж засипаних снігом надгробків єврейського кладовища… Після закінчення Другої світової війни родина переїхала до Одеси.
У 1958–1963 роках Л. Дульфан навчався на художньо-педагогічному відділенні Одеського державного художнього училища, серед викладачів якого (у 1948–1968 роках) була й чудовий живописець Дина Михайлівна Фруміна (1914–2005). На її думку, своєрідність одеського малярства формувалася на перетині впливів західного мистецтва та природного оточення — сонця, моря, м’якого південного клімату, що визначали його камерність та колоризм. Однак, якщо на початку ХХ століття Одеса й справді була одним з «проєвропейськи орієнтованих» міст України, — варто згадати хоча б легендарні міжнародні виставки 1909–1911 років, що увійшли в історію як «Салони Іздебського», завдяки яким в Російській імперії вперше були показані твори світових лідерів західного модернізму, — то в радянських умовах жорсткої відгородженості від навколишнього світу ці спрямування поступово перетворилися на своєрідний міф, спогади, мрії, прагнення, що відгукувалися в малярстві підкресленим естетизмом, позаідеологічністю, опертям на ранньомодерністський європейський досвід, по-своєму інтерпретований художниками. Проте з відлиги ситуація змінилася, поодинокі виставки та публікації про світове мистецтво, хоча й частково та несистемно, стали повертатися в країну, захоплюючи активних творчих художників новими можливостями та образністю. Варто навести спогади художника А. Лози (що закінчив Одеське училище у 1959 році), які виразно передають настрої часу: «Починаючи з другого курсу училища інформація про живопис йшла щільним безперервним потоком. Альбоми, книги, музеї країни, виставки у Москві, журнали з мистецтва, молодіжне середовище, вчилися один у одного. Імпресіоністи, сезанністи, рожевий та блакитний Пікасо вже були минулим. А Малевич з Кандинським зрозумілі, але не привабливі. Вінегрет з усього. Реалізм без берегів…».
В картинах Дульфана ці складові відбилися виразно й своєрідно, перетворивши «живу еклектику» стилів, напрямків, цитат на потужну креативну енергію. Можливо, саме йому випало найбезпосередніше відтворити й дух «міста біля моря», побаченого не лише крізь пейзаж та природу, а й крізь особливе сприйняття життя, в якому повсякденні ситуації набувають несподіваної метафоричності та гротесковості…
З однокурсниками й молодими колегами йому пощастило: серед них були О. Ануфрієв, В. Стрельников, Л. Межберг, майже одночасно з ним на художню сцену Одеси вийшло нове, потужне покоління, що визначить яскраве явище «одеського неофіційного мистецтва 1960–1980-х років», до якого окрім названих входили В. Маринюк, Л. Ястреб, В. Хрущ, В. Цюпко, В. Наумець… Про Валентина Хруща він згадуватиме з особливою симпатією: «Він був художник з абсолютним смаком, естет найвищого класу. Витончений колорист, стиліст, ремісник, знавець столярних інструментів, фотограф неперевершений, що залишив після себе цілу школу молодих художників, самоук-філософ». Хрущ теж приязно ставився до Дульфана, про що свідчить хоча б вирізьблений ним його портрет з дерева… Людина відкритої життєрадісної вдачі, Л. Дульфан захоплено поринув у художнє життя; як згадуватиме М. Жаркова, «готовий був дружити зі всіма талановитими, цікавими людьми, обожнював перебувати в самому осерді справжніх одеситів, що люблять та цінують гумор». Гумор та іронія міцно увійдуть і в його картини…
Вперше його роботи експонувалися у 1963 році на Другій обласній виставці етюдів, де разом з ним брали участь О. Соколов, С. Сичов, В. Хрущ, В. Цюпко, Ю. Шуревич та ін. Тоді, на початку ліберальних 1960-х, на міських виставках можна було побачити твори досить широкого кола художників. Варто згадати низку виставок у редакції газети «Комсомольское знамя», де майбутній дослідник мистецтва Одеси Євген Голубовський очолював тоді відділ культури, тут відбулися персональні виставки Л. Дульфана, Л. Ястреб, В. Маринюка, А. Антонюка та багатьох інших. У 1966-му разом з В. Басанцем та О. Волошиновим Дульфан бере участь у черговій Обласній виставці етюдів. У 1967-му його картина «Цирк» експонується на Всесоюзній виставці молодих художників у Москві… Однак часи поступово змінювалися. Показовою в цьому плані стала «історія» з груповою виставкою В. Стрельникова, В. Маринюка, С. Сичова, Л. Дульфана, А. Лопатникова в залі Спілки художників в 1971 році. Як зазначалося в резолюції Правління: «У відповідності з планом роботи Одеської організації СХ УРСР був призначений творчий звіт групи молодих художників. Комісією по роботі з молодими художниками та живописною секцією була проведена робота з комплектування групи художників та відбору їхніх робіт. Однак, враховуючи, що роботи мали пошуковий характер, майже не було робіт, які б розкривали багатоманіття дійсності і сьогодення, в окремих роботах позначилася хибна концепція відображення дійсності, Правління (…) постановило творчій звіт (…) провести без показу робіт широкій громадськості (…) У з’язку з поганою організацією звіту, звіт фактично перетворився на виставку для широкого огляду. (…) … автори самовільно зайнялись рекламою “виставки”, розвісивши в низці установ міста і біля входу у виставковий зал СХ яскраві саморобні афіші, із зазначенням часу проведення обговорення, не погодивши його з Правлінням. (…) Скориставшись відсутністю контролю з боку Правління, (…) зазначені автори порушили уставні та етичні норми, що визначають діяльність Спілки художників СРСР» (5). Проте на той час Одеса вже мала «традицію несанкціонованих виставок»: її розпочала легендарна тепер «Парканна виставка» В. Хруща та С. Сичова 1967 року у сквері Пале-Рояль біля Оперного театру, що мала привернути увагу до неофіційної творчості, маніфестувати прагнення вільного «виходу до глядача»…
Селекція «дозволеного» та «недозволеного» в мистецтві відбувалася поступово, повільно й неухильно виштовхуючи в андерграунд незалежних художників. Між тим для Дульфана стан неофіційного, невизнаного, невідомого був неможливим: він хотів будь за що показувати свої твори, чути відгуки, хотів уваги та визнання і досягав цього наполегливо та активно. З кінця 1960-х він постійно бере участь у всесоюзних та міжнародних виставках радянського мистецтва, що проходили майже в усіх країнах Европи. Однак вступити до Спілки художників зміг лише за сприяння Москви у 1973 році, а право на пристойну майстерню та участь у місцевих і республіканських виставках доводилося виборювати роками…
Ранні картини Л. Дульфана досить різноманітні за стилістикою та темами, однак вже з самого початку — далекі від жорсткої ідеологічності та естетики соціалістичного реалізму.
