Неочікуване у всіх сенсах інтерв’ю: музикознавиця і художній керівник Kyiv Symphony Orchestra Любов Морозова розмовляє  з Аліною Гармаш, яку знає весь музичний Київ, тому що Аліна знімає майже всі знакові концерти. Аліна буде працювати й на Bouquet Kyiv Stage — побачите, посміхніться. Можливо, ваше (тобто її-ваше) фото збережеться у пам’яті Фестивалю.

Аліно, давайте розпочнемо здалеку. Що для вас краса та справжність, і як вони поєднуються?

— Відповім з позиції фотографії. Мені здається, істинна краса проявляється, коли відходить Его, і моє, і героя зйомки. Відчути цю красу напрочуд сильно дає можливість саме репортажна фотографія, тому що між мною та об’єктом на фото не може бути нікого. Діалог має бути відсутній, людина навіть не може здогадуватись про те, що я десь поряд. Якщо вона бачить об’єктив, то починає транслювати якусь версію себе, і тоді зникає ця справжність. Тому я майже не роблю персональні зйомки, адже там вже з’являються накладання особистостей.

Ви зараз розповідаєте про себе, як говорять про себе люди, які мають справу з духовною музикою, або співаки в хорі. Для того, щоб співати в хорі, треба відпустити себе, злитися з потоком. Чи була у вас якась творча практика до фотографії?

— Я закінчила художню школу у 14 років, і в певний момент зовсім припинила малювати. Але все ж потяг до творчості мене не полишив, вилившись через сім років у форму фотографії. Щодо хору — у мене є мрія в 40+ років співати в хорі, бажано у госпел хорі. Я не релігійна людина, але в госпел музиці є щось особливе.

Що в ній є, що вас приваблює?
— Співзвуччя голосів. Але я намагаюся відриватися від сенсу слів. Коли мені дуже погано, я слухаю госпел, – це допомагає.

Госпели так чи інакше функціональні. Сюжети, смисли їхніх текстів можна подумки оминати, але саме вони первинні. Те, що ви сказали про ремесло, це завжди про чашу та її наповнення. Зазвичай про сенси кажуть дуже багато, а про форму — дуже мало. Ви як художниця постійно маєте справу з обома. Що для первинніше — форма чи зміст?

— Не завжди і не конче повинен бути сенс в його тривіальному розумінні. Кажуть, що хороша фотографія — завжди з історією. Іноді історії занадто зрозумілі і недвозначні. Втім, для мене дійсно хороша фотографія — це та, де можна не побачити, а відшукати історію для себе, і вона не для всіх однаково очевидна. Фотографія може бути технічно правильною, але в ній немає нічого, за що може зачепитися око. І навпаки — можуть бути допущені всі можливі технічні помилки, але щось відгукується. В цьому і є сенс.

Ви в будь-якому разі полюєте на людей. При цьому щодо ваших фотографій я би сказала, що ви намагаєтеся спіймати гармонію. Колись я читала інтерв’ю з Борисом Михайловим, і він говорив про те, що його в першу чергу цікавить не людина, а ситуація. Що цікавить вас?

— Людина  в ситуації. Більшою мірою, я хочу знімати тільки музику, як музикант відчуває себе на сцені.

Як почалася ваша історія з музикою?

— Моя мама — піаністка та викладачка сольфеджіо. Абсурдно, що в дитинстві я ходила на всі позашкільні гуртки окрім музичного. Переїхавши до Києва, вступила на філологічний факультет (спеціальність — шведська мова). І всі чотири роки займалася усім, тільки не навчанням. Звичайно, я висмикувала з програми те, що мені було потрібно, але часто замість вечірніх пар бігала по концертах. Два з половиною роки тому я закохалася в одну американську групу настільки, що вона без перебільшення змінила моє життя. Це гурт Tedeschi Trucks Band, які грають синтез блюзу/джазу/госпел/американи. Поїхала на їхній концерт в Копенгаген, повернулася і вирішила, що треба все змінювати. На той момент працювала в американському кол центрі. Відчула, що бути просто глядачкою на концертах мені недостатньо, я хотіла бути причетною до музики. Природним вибором стала фотографія. Водночас я вирішила, що треба спробувати себе і в музичному менеджменті, що мені потрібно бути настільки близько до музикантів, наскільки це можливо. Все життя відчуваю себе найкраще в ролі «a fly on the wall». Для мене це — цілісний стан. Можливо, моє покликання в тому, щоб підсвічувати інших людей. Безмежно вдячна фестивалю Bouquet Kyiv Stage, що вони прийняли мій запит на волонтерство, коли у мене було лише п’ять фотографій в портфоліо. Bouquet став моїм першим серйозним проєктом.

Останнім часом в українському середовищі набирає обертів таке хобі, як birdwatching. Те, про що ви зараз говорили, нагадує birdwatching.

— Так, people watching.

Бердвотчери сидять зі спеціальною технікою та ловлять птахів, це вже майже окрема професія. Ви зі своєю технікою ловите музику. Як ловити музику?

—  Треба абстрагуватися від того, що поруч є інші люди. Мені досі складно знімати, знаючи, що позаду мене сидить публіка. Я переважно знімаю знайому музику, так я знаю, чого очікувати, який настрій я несу на зйомку. Просто люблю всіх людей, яких фотографую. Це менше про техніку,  більше про почуття.

Як спіймати «той самий» ракурс, «той самий» кадр? Як ви відчуваєте його наближення?

— Це вміння, яке приходить з досвідом. Чим більш хаотична постановка та дія на сцені, тим складніше щось спіймати. Але переважно це вже інтуїція. Я відчуваю, коли треба чекати п’ять хвилин з наведеним об’єктивом на одній людині, поки не наблизиться той самий момент. Це потребує концентрації.

Скажімо, у Філармонії досить жорсткі правила щодо фотографування. Я навіть пам’ятаю ситуацію, коли клацання затвору з балкону призвело до того, що диригент зупинив хід симфонії та виразно так подивився на фотографа. Я думаю, фотограф був готовий провалитися крізь землю, хоча він просто виконував свою роботу. Які є запобіжники для того, щоб не відчувати, що ви заважаєте?

— Велика частка роботи полягає в тому, щоб бути непомітною і для сцени, і для глядачів. Глядач — головна людина на концерті, він прийшов та заплатив гроші. Тому моє життя проходить або на підлозі, або за колонами (привіт, Філармоніє). В яких позах я тільки не сиділа!

А звук затвору?

— З новою камерою його вже немає.

Є фотографії, про які люди скажуть «Вау!». Коли для вас наступає «Вау!», в який момент ви задоволені?

—  В основному це максимально неочікувані та незаплановані фото. Найкращі кадри, які я зняла — жоден з них не був запланований. В цьому є виклик.

У нульові різко стали доступні дзеркальні камери, і кожен, хто хотів, купив їх для себе. Де та лінія, яка відрізняє людину з фотоапаратом від фотографа? Наприклад, у музиці аматорство та професіоналізм розмежовуються дуже просто: ти професіонал, якщо отримує за це гроші.

—  Ви маєте рацію щодо фінансової сторони; це тяжка робота, і треба вміти просити за це гроші. Жоден фотограф із світовим ім’ям не знімав безкоштовно. Популярність також грає свою роль. Є фотографи, які знімають безліч фото щодня, заповнюючи ними свої сторінки, але люди до них не приходять, їхня діяльність нікому не відгукується. Можливо, відмінність людини з камерою та фотографа полягає у тому, що фотограф знає, що НЕ публікувати. Коли з 1000-2000 кадрів за репортаж людина обирає один-два, які насправді мають цінність.

Ви є вимогливою до себе?

—  Так. Раніше була більш вимогливою, критикувала себе за моменти, які просто було треба відпустити; це дуже обмежує. Зараз я вимоглива до себе в більш реалістичному плані, синдрому відмінниці майже позбулася.

Ви про те, що помилка також може бути прекрасною?

—  Саме так.

У вас на фотографіях є люди, відомі в певній вузькій музичній тусовці, так і лідери музичної сфери. Кого знімати складніше, кого — легше?

— Це не залежить від музиканта. У кожному жанрі музики є свої нюанси. Наприклад, метал знімати складніше, тому що за секунду концерту на сцені відбувається дуже багато – шалена активність, різкі спалахи світла… Класика має інші темпи, але її складніше знімати цікаво.

В музиці ви, вірогідно, покрили всі стилі.

— Майже всі. Реп, здається, не знімала. Я можу оцінити, коли він якісний, але зазвичай його не слухаю.

Дивлячись на вашу шалену активність, можна сказати, що це теж — показник класу, коли від людини немає куди дітися. Яка у вас в середньому завантаженість?

— Зараз вона зашкалює. Як і всі люди в музичній сфері, ми вирвалися з локдауну з розумінням, що у нас є тільки літо, поки нас знову не закриють. Тому всі зараз працюють на 300% своїх можливостей. Це складно, вимушена обирати, що я знімаю, і від багатьох пропозицій відмовлятися, тому що фізично неможливо все зняти. Складно ще й тому, що фотографія — не моя основна робота. Я працюю асистенткою шведського соціального підприємця, також веду дві групи як музична менеджерка — ТЕЛЬНЮК: Сестри та Nazgul Shukaeva Project.

Це все — професія, чи є певне розмежування? Щось для грошей, інше для душі, — як ви це поєднуєте?

—  Я хочу рухатися в сторону музичного менеджменту, це насправді мене захоплює. Але фотографія ніколи не зникне, адже це — споріднена справа.

Ви намагаєтеся створювати образ непомітної колібрі, при цьому вашого «Я» дуже багато. Вам не здається, що тут є певне протиріччя?

—  Так, воно є. Звільнитися від Его неможливо. У фотографіях є «Я», але це «Я» проявляється не в момент зйомки, а в момент вибору, кого я знімаю, і як це пропускаю крізь себе.

Підхід, який ви описуєте, змушує вас, приймаючи на себе форму «ніщо», пропускати все через себе. Це як з їжею — ми можемо харчуватися фастфудом, пропускаючи через себе шкідливу їжу, і потім погано себе почуваємо. Як з цим у вас — чи справді ви все переживаєте так, коли воно проходить крізь вас, чи потрібен вам відпочинок та можливість «чистого аркушу»?

—  Ви правильно сказали, що це дійсно наповнює, повністю закриваючи мою потребу у творчому вираженні; вся енергія, яку я віддаю, повертається мені у повному обсязі. Відпочинок потрібен, але поки мені з цим складно. Зараз не могу його собі дозволити. Ще один неприємний момент — я вже не можу слухати живу музику без камери. Навіть коли йду на концерт без фотоапарата, бачу все картинками і шкодую, що не можу зробити кадри.
 
Чи є фотовидання, в які вам хотілося б потрапити? Ви публікуєтеся в основному разом з текстом про музичну подію. Чи хотілося б вам, щоб фотографії жили якимось окремим життям, і де?

— Безумовно, було б приємно потрапити в топові світові журнали. Але, мені здається, що фотограф досягає природнього піку успіху, коли він може собі дозволити надрукувати книгу. У книзі повинні бути фотографії, які дійсно вартісні настільки, щоб бути надрукованими на глянцевому папері.

Яка кількість фотографій у вас уже є, що могли би бути надрукованими в книзі?

— Не думаю, що поки зробила такі фотографії.

Чи є у вас гуру в сфері фото, на яких ви орієнтуєтеся?

—  Із відомих імен це була Diane Arbus, звичайно, Annie Leibovitz; зараз є багато європейських фотографів, в основному це майстри стріт-зйомки, — Sean Tucker, Alan Schaller, обидва британцi. Перед тим, як почала займатися фотозйомкою, дивилася на роботи київського фотографа Юрія Грязнова (Kiraigigs). Напевно, це найкраще, що я бачила в українській концертній репортажці.

Так чи інакше, усе, що відбувається на сцені — постановка. Чи не хотілося б вам йти в сторону більшої природності, підглядаючи життя, і якщо так, що б це могло бути?

—  Якщо говорити про непідробність моменту, це — стріт-фотографія. Безмежно захоплююся стріт-фотографами, тому що там ти мінімально впливаєш на результат. На концерті ти приблизно знаєш ситуацію, знаєш, чого очікувати. А в стріт-зйомці цього контролю немає за визначенням, ти можеш ходити знімати рік, і за рік отримати кілька дійсно цінних кадрів. Можливо, саме в стріт-фотографії найменший відсоток Его, тому що сенс зйомки не в результаті, а в процесі.

Ви розповідаєте про це так, як грибник розповідав би про те, як він шукає білий гриб у лісі. Замислюючись над цим, я розумію, що в реальності ми втрачаємо безліч прекрасних моментів, які випадково залишають відбиток на сітківці ока, зникаючи у часі, і якщо їх випадково не спіймає фотограф, вони ніде не залишаться. Які у вас відносини з часом, чи є у вас вічна тяга мистецтва зупинити момент і закарбувати себе у вічність?

—   Ми, люди, доволі безпорадні істоти в цьому плані, ми не можемо розраховувати на те, що якісь моменти залишаться в нашій пам’яті. Вірю, що є потреба увічнювати в пам’яті все, що відбувається; це стосується всіх видів мистецтва. Будь-яка сфера мистецтва — це про відбиття того, що відбувається зараз.

Фото — Аліна Гармаш, Віталій Маріаш

Instagram Аліни Гармаш