Культура — це ствердження норми життя. Тому виставки та інші події в нашому місті в першу чергу слід сприймати як акт спротиву.  Зараз про три події, дуже різні, але об’єднані містом та часом.

1.

В бібліотеці Грушевського 22 березня відкрилась виставка  «Геннадій Гармидер: шлях майстра».  

Це вже друга виставка художника за останній час – перша, де демонструвались його роботи, пов’язані з театром,  кілька тижнів тому відкрилася в приміщенні музею приватних колекцій Блещунова.

Якщо треба знайти художника, чиє ім’я так тісно пов’язане з Одесою, то довго шукати не прийдеться – принаймні для одеситів старшої генерації. Геннадій Гармидер  (21 лютого 1945, Воронеж — 16 березня 2023, Одеса) – безумовно живописець, театральний художник, та книжковий ілюстратор, але в першу чергу він майстер екслібрису та офорту. Причому офорти його пов’язані саме з Одесою. Це в першу чергу куточки старої Одеси, знайомі всім одеситам – мало знайдеться таких старих одеських родин, де б не зберігалася хоча б одна його гравюра.

На відкритті,  яке відбулося скоріш всупереч обставинам – жахливим нічним обстрілам і вимкненню світла посеред заходу, – Дар’я Гармидер, донька художника, відмітила, що виставка була в змозі відбутися саме завдяки нашим збройним силам; можна скільки завгодно розмірковувати, чи на часі зараз такі заходи, але ніхто не компенсує нам ці роки, то треба продовжувати робити те, що ми робимо.  Ми стоїмо саме за наші цінності, і саме такими цінностями і є мистецтво та культура взагалі. Власне, це теза, яка зараз стає найважливішою – парадоксально, але саме під час війни культура набула того значення, в якому їй суспільна свідомість відмовляла в мирні часи – мов, це така «надбудова» над першочерговими вимогами країни. Виявилося, ні. 

Ну і власне про виставку – дружина художника і друзі розповіли, що зараз працюють над спадщиною майстра, відцифрували вже біля трьохсот його робіт і зараз планують видати альбом, вже є сайт, присвячений цьому проекту. До речі, як було зазначено, деякі куточки старої Одеси залишилися тільки на офортах художника, і саме по ним мабуть потім можна буде реконструювати їх в реалі.

Тут треба додати, що авжеж всі одесити, як я вже казала, добре знають вишукане, витончене мистецтво Гармидера (виставка в музеї Блещунова продемонструвала різноманітність його творчості, яка була мабуть закрита від нас, бо славу і любов одеситів йому принесли саме його офорти). Але саме зараз, коли старий центр Одеси визнаний спадщиною ЮНЕСКО і знаходиться під загрозою руйнувань російськими ракетами, професійні зображення отих куточків старої Одеси мабуть стають суттєво важним документом. 

Ну й нарешті. Як казала дружина художника Світлана Крижевська, любов починається зі свого міста, зі своєї родини, а потім охоплює всесвіт!  Мабуть це найважніше. Бо нам є що захищати. Захищаючи маленьке, ми захищаємо велике.

2.

А ось цю подію мабуть можна вважати повною протилежністю будь якій стаціонарній академічній виставці. Театр Перуцького, приємний творчий майданчик, добре знайомий всім одеситам, 22 березня відкрив свої двері для дійства під назвою «Ось таке мистецтво» – як сказано в анонсі «Перформативної виставки із елементами спільного проживання життя художника». Відкритий для глядачів сеанс студій з оголеною натурою, який супроводжується різноманітними акціями – не перша подія такого роду; попередня, «Переступити через» – «робота із внутрішніми заборонами людей» – пройшла на сцені  Одеського академічного театру ляльок. До речі, учасниця дійства, Ута Кільтер, критик освічений, жорсткий та безкомпромисний,  зауважила, що є різниця між перформансом і акціонізмом, і це саме є акціонізм, а не перформанс. Мабуть, і так, я заплуталась. 

Тут треба сказати, що деякі гості, з якими я потім спілкувалася, були трішки шоковані.  Мов би, як так, розкуте дійство, результатом якого став аукціон робіт, імовірно створених під час процесу, це ж не мистецтво…  Особисто я не згодна. Мистецтво оперує різними інструментами, зокрема й шокуючими.  До того ж, якщо ми позбавляємо культурний простір елементу карнавалу, ми ризикуємо впасти в ханжество та заборону всього живого – наявним тут є приклад наших на жаль сусідив.  Ну й не будемо забувати мету акції – це, як сказано в релізі «спроба об’єднати велику родину митців, які пережили війну, та дати їм можливість інтегруватися у культурну спільноту Одеси».  Тобто театр Перуцького, команда Арт-майстерні «Bloom» та творче об’єднання «Алоха театр», які  «розуміють важливість підтримки та взаєморозуміння в суспільстві, де війна залишила свої сліди», відкрили свій простір для травмованих війною. І виступ під час імпрези танцюриста з Херсону, який виїхав під час окупації, а потім взяв укулеле і з тим укулеле пішов на війну, є тому підтвердженням («любить один одного, любить мистецтво бо воно реально рятує»).  Іншими словами антагонізму між суб’єктами дійства та його метою не було. Я тільки додам, що арт-тусовка, яка була присутня в якості гостей, безумовно, додала атмосфери, але за визначенням виявилася не дуже платоспроможною.  Роботи, які мають коштувати тисячі принаймні гривень пішли з молотку за сотні. 

Проєкт реалізувався завдяки «Іншій освіті» та Zuza за фінансової підтримки ЄС.

3.

І нарешті. 23 березня в просторі музею Західного та Східного мистецтва Одесі відбулася прем’єра вистави Лютого театру «Попіл мрій» (незабаром театр презентує її в Чорноморську). Лютий театр, який ставить свої вистави на різних майданчиках, цього разу обрав креативний простір старої підвальної залі, щоб розповісти нам мінімалістичними але дуже вражаючими засобами історію митців, які через війну вимушені були увійти в нову, жорстоку реальність . «…і найкращі з кращих роблять те, що мусять, те, що правильно. Багато українських митців з перших днів повномасштабного вторгнення взяли до рук зброю і стали Воїнами. Герої та героїні нашої вистави – митці різних професій. Фотографія, кіно, драматургія, театральна педагогіка, акторство, режисура – поле їхніх мистецьких пошуків до 23 лютого 2022 року. Сьогодні на світ вони дивляться через приціл снайперської гвинтівки, міномету чи будь-якої іншої зброї, вони рятують життя і годують наших захисників…». Донори – так їх називають актори, які  водночас комуніковали з митцями, записуючи їх монологи,  –  самі є рефлексуючими суб’єктами, які відстежують зміни свого світосприйняття протягом війни, бо рефлексія – це їхній спосіб життя. Тож ми таким чином маємо справу з подвійною рефлексією – тих, хто на війні, і тих, хто потім втілює їх  висловлювання. Саме тому спостерігати за виставою не просто цікаво, а й інформативно. Протягом дійства ми стикаємося з авторськими  дослідженнями в прямому сенсі цього слова.  Жінки на війні. Поранені на війні. Митці на війні. ЛГБТ на війні. Всі вразливі – і всі по-різному.

Жінки на війні – окрема тема. Бо вони роблять те ж саме, що й чоловіки, але з поправкою на фізіологію. І тут завдяки безпощадності самодосліджень ми спостерігаємо те, що зазвичай залишається за кадром, як «неприйнятне» або «неважливе». Що робити, коли місячні на війні. Як носити чоловічій однострій – бо у жінок стегна ж ширше, штани оті обмежують рух та натирають так що не можна сісти – а ти мусиш носити їх півроку не змінюючи ні на що, і яке це було щастя, коли з’явилася нарешті  модель для жінок. 

Що таке постійний холод на війні. 

Як змінюється твоє відношення до крові і смерті.

Чи можна остаточно повернутися з війни.

Всі ці історії суто приватні, індивідуальні – але завдяки тому, що їх розповідають саме митці, вони певною мірою узагальнені. При тому погляд на інтерпретацію війни через мистецтво у самих митців доволі тверезий:

…Коли це гімно закінчиться, то років через двадцять ми зможемо говорити і про те, чого зараз не знаємо, і про те, що ми знаємо, але не можемо сказати, ось тоді й буде правда про війну, а зараз – спекуляція на війні…

…Я бачу, як я змінююся, коли роблю те, й те, і, якщо я повернуся, це буду вже не я, а чи варто тоді повертатися? Але я буду писати, поки живу, а скільки я буду жити, це вже інше питання…

…Мистецтво – це єдине, на що війна позитивно впливає, бо ми вже зрозуміли, що без культури ми не нація…

Останнє висловлювання мабуть і є те, заради чого я зробила цей блок матеріалів. 

Довідка. Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну за даними Українського ПЕН станом на березень 2024 року загиблими вважаються 99 українських митців.

У виставі беруть участь актори_ки театру “Лютий”: Анна Шестакова, Богдана Ренк, Олена Савченко-Безверхова, Олег Шевчук, Юлія Бондаренко, Тімофій Безверхов.
Перформативна частина – Юлія Мала
Помічниця режисерки – Катерина Волинська
Технічний супровід – Євген Дворський

Режисерка: Галина Джикаєва

Проєкт реалізується за підтримкою «Імпульс. Трансформація. Платформа», «Trust for Mutual Understanding та Movement Research» в рамках реалізації спеціальної програми «Фонд підтримки проєктів перформативного мистецтва в Україні 2023-2024»

Текст: Марія Галіна