Як стандарти краси ув’язнили Гічкока.  Хто він — культовий кінорежисер, який виховав ціле покоління глядачів? Хлопчик, який не міг вирости? Шоумен? Новатор? Жінколюб? Чи все разом?

У книжці, що нещодавно вийшла друком у видавництві Лабораторія, біограф Едвард Вайт розкриває дванадцять різних сторін відомого кінорежисера. «Дванадцять життів Альфреда Гічкока», в якій геній Гічкока розібраний на атоми, відкриє найпотаємніші двері в життя геніального митця.

Більшу частину вісімдесятирічного життя Гічкокові було так само нелегко з їжею, яку він водночас любив і ненавидів, від якої отримував радість і втіху, огиду і сором. Він щодня замислювався про моральні та фізичні ускладнення від їжі й пиття — і ці думки прослизали в роботу, стаючи сюжетними поворотами, потужними тематичними символами й важливими елементами моральних портретів. Він бридився впливу їди на своє тіло — непокірну гору плоті, яку не міг змусити собі коритися. Він «міг випадково ковтнути горішок кеш’ю й одразу набрати десять кілограмів» — пояснював режисер, описуючи свою боротьбу за омріяні розміри й форми. У світлі камер елегантні тіла корилися всім його командам; Тіппі Гедрен піднімала брову, а Ева Мері Сейнт змахувала волоссям, лише якщо він цього прагнув. Навіть такого впертого майстра перевтілень, як Монтґомері Кліфт, можна було змусити нахилити голову туди, куди сказав режисер. Ніякими самопожертвами чи самообманом Гічкок не міг досягнути такого рівня контролю за власним тілом. Усе свідоме доросле життя його називали «товстуном», і це не просто фізична характеристика, а спосіб взаємодії зі світом. Страждання, спричинені вагою (точніше нездатністю її контролювати), годі переоцінити. «Мені незручно у своєму жирі», — визнав він в інтерв’ю 1964-го.

Ніхто з друзів і колег не вірив, що від самого дитинства зовнішність завдавала Гічкокові самих лише душевних мук. Про стосунки з власним тілом він розповідав кафкіанськими термінами, називаючи себе в’язнем гротескного панциря. «Я почуваюсь закутим у лати з жиру», — скаржився він, переконаний, що вага заважала іншим бачити в ньому повноцінну людину.

Утім, Гічкок не був би Гічкоком, якби не знайшов спосіб узяти щось корисне від власних гризот, зробивши зовнішність товаром і елементом особистої міфології. Подібно до людей, котрим незручно у власному тілі, він вдавав, що вважає всю цю ситуацію дико смішною, й жартував із самого себе на випередження. У промові, яку він кілька разів виголошував у 60–70-х, режисер відповідав на запитання, що цікавило журналістів останні кількадесят років: «Хто ж він — справжній Альфред Гічкок?». По-перше, казав він публіці, “справжній Гічкок” зовсім не той, на кого дивляться ваші очі; цей товстун — самозванець. Із абсолютно кам’яним лицем режисер пояснював, що плутанина почалася, коли він попросив каскадера-дублера зіграти його перше камео. «І ці бездушні люди в акторському відділі взяли на роль такого товстуна! Решту ви знаєте. Він став публічним образом Гічкока». Непорозуміння тривало, аж поки через кілька років він не дав «точного й детального опису свого справжнього “я”», після чого акторський відділ найняв Кері Ґранта — хоча публіка ще довго вважала його куцим товстуном із лисою головою й кислим беземоційним лицем.

Трепетне ставлення до своєї зовнішності сусідило в ньому з глибоким прагненням публічності; він творчо підходив до оприлюднення обличчя і тіла й цінував миті, коли таку примітну зовнішність можна було повернути на свою користь. На певному рівні мозаїку власного силуету, яку він дарував на Різдво 1927 року (коли вперше став публічною знаменитістю), можна сприймати як самокритичний жарт; дев’ятьма мазками пера він перетворив себе — круглоплечого пузаня, якого щодня зневажливо споглядав у дзеркалі, — на мистецький твір. З іншого боку, вона стала ще й показовим прикладом самореклами. Відтоді Гічкок поставив власне тіло на службу публічному іміджу, створивши для себе нову напіввигадану особистість — багатошарову й складнішу від усіх персонажів його фільмів. На піку слави він одним рухом відтворював малюнок свого силуету для мисливців за автографами, серед яких був і Енді Воргол, який попросив режисера намалювати власний профіль на стосі полароїдних знімків під час спільного обіду в квітні 1974-го. Сам колишній рекламник, Воргол оцінив Гічкокову метикованість, із якою той відтворював і використовував свій силует для уславлення численних голлівудських фільмів і впізнаваності всіх серій із циклу «Альфред Гічкок представляє».

Його мучили не тільки власні розміри, а й форми — зокрема «буханцювате тіло», успадковане буцімто від матері. На одному з родинних фото — вочевидь, Альфредів брат Вільям; він сидить верхи на коні, а поруч, біля родинної крамниці, стоїть батько. У Вільяма точнісінько така сама фігура, через яку побивався Альфред: куляста дебела голова, круглий торс і трохи коротші, ніж треба, кінцівки. Хлопцеві на фото років вісім чи дев’ять — десь у такому самому віці Гічкок насолоджувався пахощами місцевої пекарні, де його пригощали печивом (цей коштовний спогад він зберіг до старості). Якраз тоді хтось із однокласників назвав його тіло «кумедним»320. Може, малий і не хотів нічого поганого — але репліка влучила в саме нутро. Гічкокові завжди бракуватиме емоційної стійкості, щоб сприймати такі негативні коментарі крізь пальці. Неоднозначні відгуки, відмови й (дійсні чи уявні) хитрощі пробивались усередину й западали в душу навіть на піку слави. Тоді, у школі, малий Альфред прийшов додому й довго оглядав себе у дзеркалі, повертаючи голову з боку на бік і вивчаючи риси власного обличчя. Коли мати зацікавилась і підійшла ближче, син спитав, чи він і справді дивно виглядає. Відповідь була коротка і вбивча. «Переростеш».

Можливо, відчуття існування в не зовсім своєму тілі з’явилось у нього саме тоді — як і фіксація на профілі. Звичне малювання й перемальовування силуетів стало спробою контролю цього руйнівного самозванця й інверсією голлівудського кліше «знімків у вигідному ракурсі». Він невтомно привертав увагу до свого «кумедного» профілю, але на тих, хто демонстрував схожу фіксацію на власній зовнішності, реагував дуже різко. Журналістам полюбляв розказувати, як одна свідома своєї краси молода акторка спитала, який її бік він вважає найкращим. «Ви на ньому сидите», — відповів Гічкок. 

Часом він намагався переконати американців (і, можливо, себе самого), що фізично незвичайним його роблять недосяжні стандарти голлівудської краси. Він ніколи в житті не міг би себе назвати тендітним, однак «в Англії так виглядають усі — й нікому нема діла», сказав він 1979-го. Звісно ж, це звичне перебільшення (ясна річ, неправдиве), але в його основі лежить важливе зерно істини. Англія Гічкокового дитинства — часопростір, де великі тіла вважаються втіленням здоров’я. «Кругловидість» — ось як це тоді називалось; в Іст-Енді 1899-го гострі, мов бритва, вилиці й модельну зовнішність загалом асоціювали з бідністю й туберкульозом. І королева Вікторія, й її син Едвард vii уславилися дебелістю й гаргантюанськими апетитами. Як і Гічкок, «із чиїм обідом ліпше було не жартувати», Вікторія поглинала неймовірні запаси харчів; вони з Едвардом щодня мали ситні трапези з багатьох страв. Саме в цю епоху трансформується британський раціон — передусім у Лондоні, де кухарі на зразок Оґюста Ескоф’є запроваджують те, що ми нині називаємо класичною французькою кухнею, — російську модель сервірування столу й модель сучасного ресторану. У домі Гічкоків ніколи не подавали вишуканих наїдків — далеко частіше на тамтешньому столі з’являлися печене м’ясо  й риба з картоплею у фритюрі, яку продавали в одній з двох родинних крамниць на Селмон-лейн. Однак Гічкок завжди вважав своє довоєнне дитинство піком гастрономічної культури: не через тодішні ненасит і достаток, а через просту розкіш — ідеал, який він плекав у всіх життєвих царинах. Один з колег сформулював цей підхід словами «насолода від вишуканої ефективності». Гічкок збирав тогочасні меню й охоче їх перечитував — навіть під час своїх регулярних дієт, коли цей процес ставав витонченим самокатуванням. На вечері, влаштованій для Джоан Гаррісон та її чоловіка, письменника Еріка Емблера, подавали страви з Гічкокового улюбленого меню 1892 року.

 Хай там як, а комплекція й форма дуже різко виділяли його з англійського натовпу. Тендітна, мов пташка, Альма завжди переймалась його вагою й періодично сідала разом з ним на дієту, демонструючи любов і відданість, яку завжди вкладала в усе гічкоківське. «Він надто масивний, — казала Альма 1972-го. — Постійно намагається сидіти на дієті, але для нього це так складно. Він же так любить морозиво». Напевно, 1917 року Гічкока звільнили від строкової служби саме через ожиріння. В країні, охопленій націоналістичною лихоманкою, де всі юнаки мали довести свою мужність, таке звільнення водночас заспокоювало й виставляло тебе на посміховисько. Ізоляція й очуднення ще сильніше увиразнилися в 1920-х, коли стрункість і тендітність стали ідеалом краси обох статей. У мистецькому середовищі Ваймарської Німеччини, де Гічкок розпочав режисерську кар’єру, тендітність стала об’єктом поклоніння. Навіть монстри в тамтешньому кіно були високі й стрункі. Тінь, яку лишає на стіні постать Носферату (у Гічкоковій творчості до неї дуже багато відсилок), довга, а не широка; його кінцівки такі ж нарочито довгі й тонкі, як Гічкокові — куці й товсті. Худий чоловік, ув’язнений у товстому тілі, яким себе уявляв Гічкок, міг бути чоловіком двадцятого століття, ув’язненим в оболонці дев’ятнадцятого.