Бачили кольорові реклами з 1950-х? Усміхнені дівчинка-підліток та її малий братик малюють щось у великий зшиток, татусь із книжкою сидить за столом, мама – заклопотана, але щаслива – визирає з кухні з повними руками апетитних наїдок. Згадали?
Тут теж 1950-і, 1951 рік точніше. На обід шматок м’яса, який татусь ріже дивовижно гострим ножем, і м’ясо пирскає навсібіч кров’ю. Є ще картопля і цвітна капуста. Молодший Томас цвітну капусту терпіти не може. Старша Марго більше цікавиться ножем, аніж їжею. Мама мовчить, принишкла, боїться чимсь зачепити мужа, бо отримає по пиці за це, знає уже: от синець під оком і скривавлена ватка в носі – сліди чоловікових кулаків. Після вечері батько буде вголос читати дресированій родині про десять кар єгипетських і застерігатиме від спілкування з сусідами: та, бач, комуністка, а той-от був за нацистів. Мама мріятиме про Вихід із Єгипту. Томас заплющить очі і бачитиме Ісуса (у нього теж проблеми з суровим батьком, так повідомить). В акваріумі з мечоносцями почервоніла вода, буцімто перетворившись на кров, – перша кара єгипетська настала. Марго дурнувато гиготітиме і не зводитиме погляд із гострого ножа. Вона в цій історії взагалі-то фараонів первісток, є чого нервово гиготіти.
На рекламну картинку ця родина не годиться, уже ясно. Зате в самий раз – для дитячої (на молодших школярів розрахованої) повістини визнаного нідерландського письменника. Дев’ятирічний Томас і шістнадцятирічна Марго – головні герої «Книги всіх речей» Гюса Кейера.
Попри головну тут тему родинного насилля, книжка на диво світла: вона не про зло і зневіру (хоча і про них), а про чесність перед собою та іншими. Приходить до малого Ісус, каже, що батько заслав його на хрест, а сам помер від туги. І ні, це не блюзнірство. Це скажімо та ж історія, в якій навколо нас живуть відьми. Чому ні? Якщо в маленькому хлопчику живе сирітка-Ісус, то по сусідству може і відьма поселитися. Відьми тут прекрасні, до речі, нестерпно. Вони слухають гучну музику, читають вголос вірші, люблять мудрі книжки, носять рожеві штани, хоч і маються дупи, які можуть перекрити всю вітальню, вони можуть зробити так, щоб не було страшно. І вони знають, що чоловіки, яким їм загрожують, – просто перелякані і збентежені. Там є нереально сильна сцена, коли дочка-підліток буде погрожувати батьку, і він знає, що то не порожні погрози: «Ми однаково злі», – скаже Марго. Цієї миті Томас бачить: Марго перетворюється на відьму. Значить, родину порятовано.
Сумно, бо так чи інакше, первістком довелося пожертвувати. Марго не загинула, звісно: в книжці все закінчується гепі-ендом. Просто нагло і болісно подорослішала.
Між іншим, окрім Томаса, в книжці дуже мало чоловіків: батько-садист, сусід-колабораціоніст, якого арештували під загальне улюлюкання людей-з-короткою-пам’яттю, є померлий муж-комуніст сусідки, який брав участь в Опорі, є живий муж тітоньки, який теж підняв на жону руку. Це повоєнна Голландія, і війна є причиною того, що щось зламалося в тутешніх чоловіках. І діти тут всі – це діти війни. Ой, забула ж розказати. Томас закоханий! Його пасія – шістнадцятирічна подружка сестри. У Елізи є шкіряна нога (протез) і покалічена рука (нема пальців). І ніхто тут не питає, що сталося з цієї дитиною: відповідь очевидна.
Гюс Кейер виріс в порядній глибоко релігійній католицькій родині. Що не завадило йому, дорослим уже, казати: не пам’ятаю, щоб дитиною вірив в того Батьківського Бога. Що не завадило йому писати кожну(!) свою книжку про втрачену віру. Хоча ні, певно саме ця книжка – не про зневіру, попри те, Томас скаже, що бога з нього вибив (буквально) батько. Але вона – про пошук, судомний і болісний, у що вірити. «Книга всіх речей» – так зветься нотатник-щоденник Томаса. Він же пише Книгу пророків! Хай замість неопалимої купини – дерев’яна ложка, якою його шмагає татусь.
У фіналі повісті «відьми» і Томас зберуться на гучну вечірку. Вони слухатимуть платівку Луї Армстронга. Здається, я знаю, яку саме пісню вони слухають… Go down Moses.
«Чоловік сів на табуреті коло ліжка. Він не озвався жодним словом. Та це було зайвим, бо Томас знав, що робити. Зняв штани, тоді трусики. Ліг на батькових колінах сідницями догори.
Почалося покарання. Дерев’яна ложка зі свистом розтинала повітря.
Лясь!
Біль розітнув шкіру, мов ніж.
Лясь!
Спочатку Томас ні про що не думав, та після третього удару в голові почали з’являтися слова.
Лясь!
Бог…
Лясь!
жахливо…
Лясь!
його…
Лясь!
покарає…
Лясь!
і…
Лясь!
нашле…
Лясь!
на…
Лясь!
нього…
Лясь!
усі…
Лясь!
кари…
Лясь!
єгипетські…
Лясь!
бо…
Лясь!
він…
Лясь!
ударив…
Лясь!
маму.
Речення закінчилося, але покарання ні. За мить у Томасовій голові була пустка. Та раптом слова зринули знову – жахливі слова. які раніше жодного азу не спадали йому на думку:
Лясь!
Бога…
Лясь!
Немає…».
Текст: Ганна Улюра
