Лишега: «Принеси менi з-пiд Надвiрної лиса…»

Олег Лишега

Він був світлий і веселий, надзвичайно обдарований у поезії, лінгвістиці, образотворчому мистецтві. З ним познайомився геть-геть давно, не особисто, а спершу з машинописом книжки «Зима в Тисмениці» в одному з приватних львівських будиночків.

Тисмениця споконвіку славилася хутряними виробами й якісне хутро можна було придбати тільки там. Отож одного сонячного жовтневого дня, зустрівшись з Олегом і Дарією Ткач у Франківську, ми вирішили побувати в Тисмениці суто з комерційною метою. Моя дружина страшенно захотіла довгополу шубу.  Олег Лишега на той час мешкав у батьківському будинку, впритул до хутряної фабрики й по дорозі до хати весело розповідав про тисменицьких кушнірів, річки Стримбу й Ворону та всяку живність у них. Олег умів бачити й «хатку хрону», чути «хороводи опеньків», «голубу глину, якою мажеться Еллочка Фітцджеральд» і, звичайно, впольованих у горганських нетрях лисів. Хвости яких обвивали тендітні шиї станиславівських пань.

Товстелезні морви біля їх будинку нічим не нагадували про місцевого вчителя німецької мови Богдана Лишегу, зате в центрі містечка була пам’яткова таблиця батькові Зиґмунда Фройда, що свого часу практикував чи народився в Тисмениці. Охайний квітничок у глибині дворика уже був творінням Олегової сестри Лілії, а антикварний секретер чи бюрко в помешканні нагадували про старопольські часи.

Ще були розмови про Грегора Крука з Братишева теж неподалік Станиславова, про Крука Лишеги відзняли чудовий телефільм. Дружина придбала сріблясту шубу й ми  разом галопували через всю Тисменицю до останньої маршрутівки на Івано-Франківськ.

Про Лишегу я слухав у маленькій кухоньці вдови Грицька Чубая на Погулянці у Львові. Аж поки не побачив на Хрещатику худорлявого мужчину в гімнастерці з двома торбами лаврської глини. Це був початок фантастичних вісімдесятих років двадцятого століття. На Виноградарі, в квартирі Стаха Смирнова, збирався андеґраунд Київської рисувальної школи ім. Тараса Шевченка. Там я познайомився з талановитим Володимиром Матійком, що пізніше виїхав у Прибалтику, потім я побував на Сирці в Миколи Кривенка, на виставці Григорія Гавриленка в Будинку художника, яку відкривав Якутович…

Лишега захоплено читав машинописне «П’ятикнижжя» Григорія Чубая, Стах розповідав про Бориса Гмирю, концерти в квартирі його вдови, і Варвару Губенко, вдову Остапа Вишні…

«Великий міст» Олега Лишеги з»явився у видавництві «Молодь» завдяки тодішньому редактору Івану Малковичу. А «Зима в Тисмениці» була чудово виспівана Олеговим другом Віктором Морозовим без «пили й оркестру Поля Моріа».

Ще Олега можна було бачити на давніх львівських книжкових форумах. Його читання власних поезій часом відзначалися екстравагантністю: міг вилізти на стілець, голосно кричати. За тією позірністю Лишеги важко було вловити те багатоголосся, ту оркестровість його вишуканої лірики. Та поезія чарує на першому диханні. Хоч Олег був за фахом англіком: навчався разом з Морозовим на германістиці Львівського університету. «Скриня», «бригідки», військо в Бурятії, тільки загартували його чутливе серце. Не знаю наскільки на нього впливали Павнд і Лоуренс, котрих любив перекладати… Олег в українській поезії на зламі тисячоліть зостається найбільш неповторним і таємничим. Тільки уявіть: «В таку ніч відкриваються найбільші оперні театри…» або мій улюблений «Лебідь». Хоч чомусь дарчий напис на «Великому мості» ­  Петрові – від Оленя.

Смерть Олега Лишеги для всіх нас стала несподіванкою. В ньому було невичерпне джерело любові до життя. Те, що він, як надвірнянський лис, трафив у пастку безносої свахи, й досі є якимось абсурдом.

Доки чути чутиму звук пили, коління букових полін, доти пригадуватиму «Зиму в Тисмениці» і її чарівника, котрий зветься Олег Лишега…

Петро Мiдянка

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *