Лякатися варто не ран, а шрамів

Халіль Свейлех

Зав’язка цієї історії бентежить. До відомого літератора подзвонила молода жінка і сказала, що має щось важливе для нього. Вони почали повільно фліртувати і перекидатися у фейсбуці інтерпретаціями популярних в мережі любовних віршів. 

І тут же поруч є вірш, винесений в епіграф. Я, мовляв, не перша жінка, яка тебе кохає, але ти перший чоловік, якого я прагну; ми обоє, мовляв, знаємо щось важливе про біль і уміємо бачити шрами; я, мовляв, не злякаюся твої шрамів, а твої руки сховають мої шрами. Це вірш Клементіне фон Радікс, дійсно відомої в мережі авторки. Клементіне – небінарна поетка, її любовна лірика тільки здається такою, от і цей вірш не про двох людей, а про дві комплементарні сутності однієї людини. Так що може таки бути, цілком таки може бути, що та напружена еротична зав’язка стосується не любовної історії, точніше любовної, але не до іншої людини те кохання. 

Історія про те, як залюбив себе до сліз старіючий письменник? – О, давайте! Щоразу (що кількатисячного разу) цікаво!

На щастя, книжка не лише про це. 

Вона зателефонувала йому п’ять років тому, саме тоді почалася війна, яка досі триває. Мій наступний роман, – обіцяв він тоді, п’ять років тому, оптимістично, –  буде про любов, і в тому романі він точно сягне рівня Муракамі (я не жартую, такі його претензії). А тепер, попри все, він намагається виконати обіцянку. Попри те, що пише таки про війну, лише про війну. Він не любов відчуває, він відчуває війну. Які шрами вони збиралася гоїти голими руками, якщо там – відкрита заражена рана?  

«Тест на каяття» Халіля Свейлеха – сирійський роман, написаний тамтешнім живим класиком під час війни в Сирії; так його і прочитали – як свідчення інтелектуала про воєнний досвід. Книжка ця викликала бурхливу реакцію, про неї багато писали винятково суперлативами, її відзначили шанованою премією і тому подібне. За останні роки ми читали безліч перекладних романів про воєнний досвід, порівнюючи їх із тими відчуттями, що формують уже наш воєнний досвід і тими творами, які пишуть про нашу війну. «Текст на каяття» – перший подібний роман українською, що стосується Сирії. Пошуку аналогій і співзвучь не уникнути. 

Тлом і темою роману стає колективна депресія (як це зве одна з героїнь), тривожний і травматичний стан, в який занурюється мирне населення під час війни, що начебто безпосередніх дій в боях не бере (снаряди, що падають на сусідній вулиці, й не рахуються).  Самотність, порожнеча, рутина – от три симптоми, які раз за разом акцентують герой Свейлеха. Сидить годинами в фейсбуці, веде семінар для сценаристів, більшість із яких приходять на заняття обкуреними, як і він сам, шукає собі жінку для душевних теревенів, але неподалік, бо воліє і сексу, ковтає антидепресанти, слабенькі, але багато, ненавидить тих, хто з країни втік. І щодня не знає, яким буде його наступний день. Рутина і неспокій, від яких він втікає в шаленої штучності любовні стосунки, усвідомлюючи їх зсампочатку як акт ескапізму. Одна з книжок, якою зачитується той герой під час війни – «Секс і страх» Паскаля Кіньяра, книжкою зокрема і про те, як страх керує порнографічною уявою і навпаки. 

Між тим всім формується любовний трикутник: безіменний чоловік за п’ятдесят – розлучена жінка за тридцять Амаль Нажі (це нік, реальне ім’я Асмаган Машааль), поетеса, що живе в провінції, яку обминула війна – жінка під тридцять, студентка-кіношниця, громадянська активістка Наранж Абдельхамід. І наприкінці з’явиться Журмана Саллюм, фотографка, чимсь подібна на героїню того ненаписаного любовного роману, близька знайома обох жінок в його житті. Ці стосунки він назве «буферною війною». Ці стосунки тримаються на абсолютній глухоті всіх сторін. Глухота стає метафорою в «Тесті на каяття»: одна з жінок має травмоване вухо, на слух травма не вплинула, але чоловік той весь час шукає доказів, що дівчина оглухла (не знаходить ясно). Вони насправді один одного не чують. І кожен вважає, що причина тому дуже поважна – каліцтво іншого.

Він звинувачує одну жінку в тому, що вона не годна з ним розділити травму екстремального досвіду, бо та не чула вибухів вночі, а іншу, яка пережила речі ледь не за межею терпіння, просто не слухає.

Цей епізод гідний переказу. В його групі вчиться студентка, профіль якої він знаходить в фейсбуці. Мовчунка в хіджабі раптом постить цитати з Анаїс Нін. Наш підтоптанний мачо нюшить секс-на-дурняка і кличе її на робочу зустріч. Вони гуляють містом, вона робить селфі. І він починає їй читати лекцію «з несподіваною філософською серйозністю» про ущербність Я, яке воліє зафіксувати себе. Це прояв влади, каже він, спочатку убивство об’єктивом, потім убивство снайперською гвинтівкою, каже він (він криво переказує Зонтаґ, до речі). Вона перериває: «Чи зґвалтування, як це сталося зі мною». Він ніц не робить. Він продовжує вивалювати на неї інтелектуальну вторсировину. Тоді вона нарешті перепитує: «Ти не хочеш послухати мою історію?». Так формуються любовні стосунки, прошу. 

Герой мерзенний, не наше право оцінювати моральні перспективи героя роману, це робота автора, а от право автора Свейлех таки реалізував: цей чоловік – протагоніст, він – позитивний герой «Тесту на каяття», жодної моральної дистанції між ними і читачем роману не передбачено. Мерзенна людина. Робимо висновок і відкладаємо книжку? Та ні. 

Він не почув історії Нараж, навіть після того, як вона її розказала кілька разів. Він порадив їй зробити пластику, щоб приховати спотворене ґвалтівником вухо, він порадив їй їхати з країни, він обговорив з нею можливість суїциду. І переключився на Амаль, яка якраз приїхала до Дамаску. В момент, коли Амаль нарешті затягнула його у ліжко, йому здалося, що він цілує спотворену Нараж, він згадав, як бачив в новинах інфу про єзидську дівчину Мурад (https://povaha.org.ua/berta-fon-zutner-i-nadiya-murad-nobeliantky-patsyfistky-ta-jihnya-pryvatna-vijna/), яку ґвалтували по тридцять разів на день і (щоби не переказувати пів сторінки евфемізмів Свейлеха, скажу прямо) втрачає ерекцію. Безсилля як воно є. Але однин момент: він плутає чомусь ім’я Мурад (її історія стала дуже болісною буквалізацією юридичної категорії «воєнні зґвалтування»), він називає Надіє Бігар. Він позбавляє її імені. І наступного разу він піде від жінки, з якою також не спромігся на секс, відчуваючи себе «воїном, що зазнав поразки». Зґвалтована на війні Нараж напише пост: щоразу коли торкає свого лобка, бачить обличчя ґвалтівника. «Порнографічна ейфорія», – констатує герой, бо либонь якось треба назвати те, що він нарешті почув і не може зробити вигляд, що не чує. Страхом це назвати йому бракне сміливості.   

Жінки – реальні, уявні, помножені на три, поділені на три – в цьому світі ніц не важать самі по собі. Їхні тіла – поле, де відбуваються війни, їхні тіла –  поле, де рефлексують війни.  

Жертва або агресор – ролі, які доводиться розігрувати завжди і всюди? Або домінуєш або підпорядковуєшся, так? Отож любовні стосунки як війна і навпаки? Не надто свіжа думка, ясно, але не зовсім так. В одній зі сцен герой і одна з його жінок грають в антоніми. Так кава стає касторовою олією, чернь – аристократією, ненависть – любов; коли доходить час підібрати антонім війни ним несподівано стає «якийсь тропічний фрукт». Миру тут нема навіть теоретично, є фрукти. Нараж, між іншим, – це «помаранча».     

На одній з лекцій він цитує кіно: жінка з поголеною головою, ув’язнена в нацистському концтаборі, бачить клаптик зеленої трави і ступає по траві босою ногою. Я, – продовжує цю сцену герой «Тесту на каяття», – дозволив би тій траві прорости на її голові, закутати і сховати всю її постать. Дуже конкретну (хоч і не позбавлену символізму) сцену він воліє бачити як знак, як щось, що переросло символ і готове стати Реальним. І тут всі ці ігри в Юлію Крістеву (Барт, Остін, Крістева, Бодріяр і Еко – він їх цитує без лапок і в лапках та переказує так часто, як тільки (не) можна) відкривають найцікавіший пласт роману: відповідальність інтелектуала, поставленого обличчям до екстреми (зацитую і я щось, бо завидно). Цей роман – тихе слово в дискусії аналітиків і постструктуралістів. Для героя Свейлеха саме говоріння уже є дією, точніше протидією, сила слова, що його використовують безсилі як пародію на силу, слово, яке зрештою мусить змінити реальність. А по факту: можна щось робити – можна про щось говорити, дуже небагато слів готові стати дією. Кіно, яке він переказує, – це «Наречена» Райша і Рюккера, екранізація автобіографії Еви Ліппольд, борчині антифашистського підпілля. Вчинок – роман – кіно, себто дія, а за ним слово, не навпаки і не одночасно. Боса нога, яка ступає по табірній траві і трава, яка росте з поголеної жіночої голови – це різні реальності, на символічному рівні різні. Герой Свейлеха воліє однієї з них тоді, коли змушений жити в іншій. І коли друга заявляє про свої права… дивись всі ті повторювані сцени з еректильною дисфункцією. Безсилля, тільки це слово годне стати таки в цьому світ перформансом (за Остіном, ясна річ): момент називання стає дією.

Найкращий епізод «Тесту на каяття». Він серед ночі переглядає документальне(!) кіно про Другу світову, що на нього натрапив, перемикаючи канали. Під дією вина, сигарети з гашишем і нереалізованого сексуального бажання, йому те кіно раптом здається розважальним тб-шоу, нереалістичним і життєствердним, порівняно з подіями його життя… Здається, він той текст здав. Здається, текст таки негативний.  

«Віртуальне листування додало нам хоробрості висловити те, що ми не могли сказати особисто: наче метафорична мова з її загадковими ухильними фразами, можливими варіантами трактувань, рядками з поезії, взятими з одного популярного блога, поступово зруйнувала стіни стриманості завдяки виразам, які на перший погляд видавалися випадковими (а насправді це були навмисне розставлені тобою пастки), всупереч тому грубому натиску, з яким я атакував твої міцні оборонні мури, намагаючись проникнути у заборонену зону. Втім, ти була занадто обережна, аби ступити у темну спокійну воду, що починалася одразу за межею пристойності. Ти підливала олії у вогонь флірту, а потім сама ж гасила і одним словом чи фразою охолоджувала запал, з яким ми збирали хмиз у лісі зваби. Це був твій спосіб утекти, не оголошуючи капітуляцію.»

Текст: Ганна Улюра

Халіль Свейлех. Тест на каяття / Переклад Оксани Прохорович. Київ: Нора-Друк, 2021. 208 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *