Зовсім скоро (у грудні) у видавництві Супервидавництво Моя книжкова полиця вийде друком книжка «Крута історія України. Від динозаврів до сьогодні».
Четверо друзів у книзі беруться дослідити нашу історію, дізнатися: «які динозаври жили на наших землях, хто боровся за незалежність, яку маємо зараз, чому українці саме такі». Авторка, історикиня Інна Ковалишена розповіла Kyiv Daily про те, що історія України дітям цікава. Про те, що патріотизм не повинен будуватися на брехні та про Серйозний Історичний Роман.
Чи відчуваєте ви зростання інтересу українців до свого минулого?
— Так, інтерес українців до минулого зростає від самого початку революції. Це добре видно, наприклад, по соцмережах: цьогоріч напередодні Геловіну Фейсбук та твіттер були повні не лише згадок про це свято, а й про те, що ніч на перше листопада — річниця Листопадового чину і проголошення ЗУНР.
Все більше цікавляться минулим, як процесом, тоді як раніше історію сприймали радше як розсип дат і кількох постатей, що їх потрібно пам’ятати. Цьому сприяли і нові книги, і суспільна дискусія про декомунізацію, і пошуки власної, не скопійованої з радянської, військової традиції на початку війни. Втім, ці процеси тривають і нам ще багато потрібно зробити.
«Історія дуже вигідна річ: я завжди можу знайти в ній те, що зацікавить конкретну дитину»
Дітям цікава історія країни?
— Дітям взагалі цікаво все. Цікавість — це природний механізм, який допомагає їм пізнавати світ. На жаль, дорослому суспільству частіше вигідно аби діти сиділи тихо і не втрапили в халепу через власну цікавість — тож її методично знищують всюди, від сім’ї до школи. Ален якщо цю цікавість не знищувати, а підтримувати, дітей можна зацікавити будь-якою наукою. Звісно, до певної межі: не кожна дитина захоче стати фаховим істориком чи математиком. Але навчити її основам і головне, навчити вчитися і шукати потрібну інформацію — можна.
Історія в цьому плані дуже вигідна річ: я завжди можу знайти в ній те, що зацікавить конкретну дитину. Так, наприклад, одна моя учениця любить куховарити, тож розповідь про історичну епоху починається з її кухні, популярних інгридієнтів, спецій та шляхів їх добування.
Історія України дітям, безсумнівно, теж цікава — адже це оповідь про минуле, яке стосується не якихось екзотичних країв, а міст і сіл, у яких вони живуть, місцин, які вони бачать власними очима.
Як створити баланс: розповісти цікаво, але й чесно?
— Історія достатньо цікава сама по собі і щоб прикрасити її не треба брехати. Завжди є якісь подробиці, кумедні чи, навпаки, героїчні, історії, котрі оживлять найнуднішу оповідь. Коли я ще сама була школяркою, підручник за дев’ятий клас мене дуже засмутив — там були самі цифри промисловості різних країн у XIX столітті та показники ВВП. Я гадала, що це дуже нудно. Але вчителька запропонувала нам обговорити те, як розвиток промисловості міняв життя людей, як поширення газет міняло літературу, і т.д. — і я була в захваті. Без жодного обману.
Історичні факти плюс патріотизм: патріотизм це завжди маніпуляція і завжди відводить убік від правди та точності історичних подій?
— Ідея патріотизму, як маніпуляції, як на мене, абсолютно хибна. Її використовують авторитарні і тоталітарні держави. А ще її використовують завойовники: Росія постійно каже нам, що патріотами України можуть бути лише люди, виховані в брехні. Мовляв, правда усіх негайно відверне, наша армія складе зброю і ми капітулюємо перед Росією, бо Україна гірша. Але ж справа не в тому хто гірший, а хто кращий — справа у тому, що на нас напали, а ми захищаємося. А нападник говорить: «Ви не маєте права захищатися, тому що ви для цього недостатньо безгрішні». Це — маніпуляція.
Патріотизм не повинен будуватися на брехні. Перш за все тому, що на брехні його і не збудуєш. Я хочу чесно говорити про ті речі, якими ми можемо пишатися, і про ті речі, за які нам може бути соромно. Але при цьому не займатися абстрактним самобичуванням, а тверезо подумати про обставини, причини та наслідки. І про те, як не допустити повторення.
Саме так я намагалася подати у своїй книзі деякі непрості історичні події. Врешті, як каже один з героїв моєї книги: так, це наша задача — судити своїх предків. Але ж ми можемо бути як суворими, так і милосердними.
«Як каже один з героїв моєї книги: так, це наша задача — судити своїх предків. Але ж ми можемо бути як суворими, так і милосердними»
Для дітей якого віку ваша книга?
— Для дітей приблизно 8-12 років. Для тих, кому хочеться окинути українську історію оком, перш ніж цікавитися окремими епохами, чи для тих, кого слід цією історією зацікавити, бо досі ніхто цього зробити не зумів. А ще для тих, хто хоче навчитися шукати причинно-наслідкові зв’язки подій, адже я намагалася наголошувати саме на них, хоча з малим обсягом книги це було не так просто.
Що ви читали у дитинстві та як вирішили стати істориком?
— Я в дитинстві читала так багато, що важко сказати що ж перше зацікавило мене історією. Напевне, першими були енциклопедії школяра з розділами про історію, та цикл про Ніну — дівчинку Шостого місяця Муні Вітчер. Мені було десь вісім, а це фентезі розповідало трошки про давні цивілізації Єгипту, Мезоамерики та інші. І от ці уривки про давні цивілізації виявилися найцікавішими. Згодом я почала прицільно читати історичні книги та посібники з історії для школярів. Спершу безсистемно, потім навчилася відрізняти цікаве від нудного, правду від брехні (хоча це досі непросто). Десь в середині нульових мені подарували енциклопедію з історії України, яку я перечитувала багато разів, але вже тоді з дечим була незгодна, а дещо не розуміла до кінця. Тоді й вирішила вивчати історію глибше — щоб розібратися.
Розкажіть про досвід із бета-рідрами-дітьми. Як відбувалася взаємодія?
— Одним із бета-рідерів була дитина редакторки видавництва і там я майже не брала участі (посміхаеться) а іншим став Ілля, син моєї подруги. Я дуже переживала за один із перших розділів, що він не буде цікавим дітям потрібного віку, і попросила подругу показати його синові. Тому сподобалось і він запитав коли буде продовження. От ми й продовжили: я писала книгу і готові фрагменти надсилала подрузі, а вже вона давала їх почитати сину, коли їм обом було зручно.
Після цього була кумедна історія: я приїхала з ними побачитися і подякувати Іллі за допомогу, а він спершу соромився зі мною балакати (хоча доти ми непогано спілкувалися), адже тепер я не просто тьотя Інна — я цілу книжку написала!
Ви автор фентезі, любите цей жанр? Що можете про нього розповісти?
— Фентезі я ніжно люблю, так. Особливо історичне та псевдоісторичне (це коли реальні історичні події переносять до фентезійного світу). Я навіть довгий час співпрацювала із веб-журналом «Світ фентезі», і хоча поки, на жаль, тимчасово не можу продовжувати співпрацю, всіляко вболіваю за нього і закликаю його читати.
Фентезі мені подобається можливістю напряму грати з міфами та архетипами, компонувати їх, як робили це свого часу Софокл та Есхіл. Говорити з людьми метафорами і водночас куди прямолінійніше, ніж це дозволяє реалізм — адже фентезі дарує читачу певну дистанцію, яку можна тримати, якщо наближатися надто боляче. Піднімати складні питання і шукати виходи.
Коли я починала писати, то часто зустрічала думку, що фентезі — це прихисток для початківців, котрі не можуть поки взятися за Серйозний Історичний Роман. Але для мене фентезі — це просто інший спосіб осмислення історії та сучасності, відмінний від суворого реалізму та інших жанрів. А кожен спосіб осмислення світу важливий і необхідний.
«Патріотизм не повинен будуватися на брехні. Перш за все тому, що на брехні його і не збудуєш. Я хочу чесно говорити про ті речі, якими ми можемо пишатися, і про ті речі, за які нам може бути соромно»
Над чим ви зараз працюєте? Викладаєте? Пишете наступну книжку? Про що вона буде?
— Так, зараз я викладаю. А ще пишу свій Серйозний Історичний Роман. Щоправда, він теж фентезі. Ми з моєю співавторкою, Катериною Пекур, пишемо книгу про переддень хрещення Русі, «Слово про землю перших». Там Іскоростень спалив дракон, а в лісах Чернігівського князівства лісові духи перетворюються на страшних песиголовців. Але разом із тим для цієї книги ми шукали надзвичайно багато історичної інформації, співставляли ціни, їздили з Києва до Чернігова тією дорогою, якою їхав наш головний герой, розпитували реконструкторів, археологів та перелопатили всі книги про ту епоху, до яких могли дотягтися.
Ця книга буде вже зовсім-зовсім «дорослою», але після я думаю взятися ще за свою ідею підліткової трилогії про Стародавній схід.
