Гімн багаторуких тараситів

Іван Семесюк

«Попса — це коли використовують стереотипи замість архетипів» —  перепостив нещодавно у FB Іван Семесюк. Дописавши під чужою цитатою: «Це мав визначити я, але не зміг».

Письменник, поет, блогер, спадковий художник Іван Семесюк  2016-го у свої 36 раптом зібрав музичний гурт. Назвав «Пирятин».

Іван Семесюк
Іван Семесюк

—  Під цим райцентром на Полтавщині є вимерлі порожні села. Старі садиби заросли грабами, а вночі у двір можуть прийти кабани або навіть й лосі. І ця вся дичина поблизу містечка, де є цілком сучасний супермаркет, де тамтешні провінційні хіпстери їздять на моторолерах. Наша творчість теж контрастує подібним чином — дичина і сучасність, — розповідає.

26 липня  в Докер Пабі power country гурт «Пирятин» представить свій другий альбом «Тантра».

Поспілкуватися про платівку з Іваном Семесюком зустрілися  на Русанівській набережній.  

— З дитинства торчу від О.Генрі, Марка Твена і усієї цієї публіцистичної літературної школи американської. Їдкої такої, з гуморком літератури. На другому альбомі американський бекґраунд вже значно помітніше. Зараз підійде наш басист Артем Малюга. У нього, напевно, інша оптика на це. Тому що він музикант реально, як і всі в нашому колективі, крім мене. Не завжди розумію про що вони говорять. Я мислю дуже загальними естетизмами. Але ж ми разом рухалися в цьому керунку.  

Наголошуєте на не любові до українського мелодизму.  

—  Ним складно говорити як універсальною музичною мовою. А хотілося писати таку музику, яка зайде усім, не лише українцям. Тим паче усі норми, самі правила музичного маскульту в ХХ столітті диктувала саме Америка. Суто українська музика, як на мене, не придатна на те, щоби розмовляти зі світом широко. Вона класна, супербімба, але завжди лишатиметься локальним явищем.

До розмови приєднується Артем  Малюга.

— Ввожу у курс справи,  що в «Пирятині» ми уникаємо натяків на східноєвропейське походження музикантів, — пояснює йому про що балакаємо Іван.

Іван Семесюк
Артем  Малюга

— Щось балканське, скашечка, джипсі — табу. За таке зразу растрєл.  

«Гадюкіни» могли собі дозволити у блюзок  щось карпатське всунути.  Потім ще маса людей це зробили.

«Пирятин» сама назва досить фолькова, народна, весела, і тому якісь сумашедші, не послухавши навіть про що йдеться, ставлять нас в один ряд з «ТіК», наприклад.

Артем. А я чув від серйозних  музикантів, лабухів насправді, але професійних: Пирятин? Це отой трешак. Ще є упередження, що в нас матюк попереду. Типу свій «Ленінград». І аудиторія часто ділиться на «о, клас, матюки» й «гівно, бо матюкаються». Але ж це перша лінія оборони, треба напружитися зазирнути що там далі всередині, на це вже не кожен здатний.

Не знаю чи відомий українцям  світовий стереотип про картоплезалежність ірландців. Альбом відкриває пісня «СМТ» пронизана кельтськими нотками. Ще й співаєте:  «Наша місія проста, і закріплена в законі – люби гусей, шануй Христа, тримай картоплю на балконі». 

Іван. Пісня-аграрочка. Її мелодія — це дійсно уклін ірландській традиції, на якій я зрозстав. І той факт, що я ніби став музикантом, тут завдячую саме кельтській музиці. А щодо тексту. В Україні нині є запит на щирість, творчу чесність. І отакими піснями його хочеться задовольнити. До того ж є купа людей про яких ніхто не співає. Їм буде приємно піти на концерт і люто погецати під пісню про себе. На українській сцені мало  продукту котрий не підлаштовується під щось, а виховує свою публіку. Ну тобто є, але, як правило, він десь в андеграунді, орієнтований скоріше на якісь субкультури. Мєлко плавають. Ми взяли таку широку тему, бо дійсно «Пирятин» — це  свого роду неофольклор, сучасний. Пісня СМТ в цьому плані для нас типова.

Якщо любов до Америки виросла з літератури, то звідки кельти?

Іван. Народився і виріс в художній родині. За совка якісні книжки по мистецтву важко було дістати. На поличках, зазвичай, це були югославські, чехословацькі, НДРівські видання. Навіть країн вже таких не існує. Особливо багато було альбомів по Ренесансу на який я досі западаю серйозно. І саме  через ту художню складову я вийшов на музику епохи Відродження. Отримавши таким чином щеплення європейської авторської музики пізнього середньовіччя,врешті вийшов на європейський, і ширше трансатлантичний фольк. Витому числі й кельтський.

Є така аналогія  кельти — українці, англійці — росіяни.   

Іван. Кацапам по зло… бучості до англійці далеко. Тут нам поталанило. Ми з іншим музичним проєктом Ukiez якось їздили в Ірландію виступати. Говорили з місцевими і з нашими, які живуть там і розуміють ту фактуру. Росіян і англіців не порівняти. Англійці – перші успішні європейські колоністи, досвід мають бєшений, і вони радикальні у вирішенні таких питань. Не так як москалі, які переважно інкорпорують або купують місцеву еліту, англійці свого часу її просто під корінь знищували, як то було в Ірландії.

Ірландців з українцями важко порівнювати. Ми різні народи. Вони острівний, морський. Це абсолютно інший менталітет. Ми ж фронтиринй, народ великого плаского простору, посердині континенту живемо, на межі кліматичних навіть зон.

Але базово, зрозуміло, що ми десь родичі – кельти і слов’яни взагалі.  

У нас є хороший спільний товариш Діма Данов — композитор і теоретик музики. Дуже багато розповідав мені про глибинні зв’язки кельтських мелодизмів  з архаїчними пластами українських.  

У Артема був сентимент до кельтів? 

Артем. Є така штука — музична дієта. Коли до мене прийшов запит на гурт “Пирятин”, довелося перелаштувати смаки, слухати  іншу музику. Бо відпочатку хотіли робити селтік-панк, під який би хлопці на Донбасі неслися у танку. Що до “СМТ”, то піснею воно стало не одразу. Нам була потрібна технічна композиція, без тексту, інтро, яким би ми починали концерт і за цей час звукорежисер підкрутив всі налаштування до ідеалу. А одного разу Іван прийшов і сказав: все, пацани, в нас нема більше інтро і приніс текст.

Звернення  до потенційного слухача арії-аграрії наскрізне в альбомі, як народилося?

Іван.  В мене є ще одне амплуа — поет. Я видаюся, часом мене запрошують читати вірші. Це звідти. Рефлексії на життя, яким я його бачу. У свій час я і на стройках ї..ашив, і в селі бараболю копав. Спостерігав під різними кутами життя людей, які чомусь не проартикульовані ну ніяк. І мені городьскій, насправді, людині, нині далекій від цих їхніх двіжух, захотліося прикольно якось усе це діло оформити. Поетично в тому числі. А арії-аграрії — це така опукла ілюстрація моєї спроби запхати це все у форму міфологеми, казки.  

Чьотко праартикулювати цих людей на мета рівні. Арії-аграрії — тут же смислів до біса. Дуже багато, якщо ще й клепку мати в голові, бути ерудованим і цікавитися тим, що робиться на інтелектуальних нивах. Як, приміром,  історики або культрологи рефлексують сучасну Україну.  Арії—аграрії це глибоко, я вважаю. Пишаюся цією формулою.

Хоча це таке очевидне словосполучення, що я напевно не перший хто це придумав. Можливо хтось із письмеників десь колись таке уже брякнув. Але ж пісня нині потужніша за літературу як інструмент. У цьому смислі вона дострілює до публіки набагато точніше.  

«Жити в СМТ – це приблизно те саме, як залізти у маршрутку, що нікуди не іде» — це  сумно, безвихідь суцільна. Казали, що співаєте про місця де не народяться нові урбаніти.

Іван. Це такі модернізовані аграрії. Всі такі технологічні. Колись вони полетять у космос з космічною тяпкою щоби десь там далі сапати, ті самі буряки. Тобто вони мають шанс не втрачаючи історичної тяглості стати більш сучасними, але для цього треба себе побачити зі сторони, усвідомити в просторі і часі.

Мені досить часто пишуть в приват: «чувак, та я живу в Яготин, і я себе впізнав в цій пісні».  

Тобто пісня може стати для когось копняком?

Іван. Для тих хто більш менш прошарений — так. Сидить хтось такий у провінції, але не циклиться на тому способі життя, який вона йому диктує. Це ж досить урангована історія, все там відбувається дуже схематично. Для того щоби побудувати кар’єру провінціала існує купа перевірених архаїчних метод. Треба рано одружитися, на..башити дітей, й крутити в гаражі «жигулі» до кінця своїх днів.  

Але ж серед них таки є чуваки, що здатні самі себе відрефлексувати. Звалити врешті з тої проклятої провінції в Київ, але не втрати певний піїтет до свого походження. Бо це прикольно, народитися в якомусь Яготині чи Пирятині і при тому бути істино прогресивним. І таке свіже покління на щастя вже є.

Гурт «Латексфауна», наприклад.

Іван. Ну так.  І я завжди ілюструю це своїми власними знайомствами. У мене є пацани на десять років молодші за мене, з сільських родин.  Вони набагато понтовіші, ерудованіші, освіченіші за мене. Знають по п’ять мов, вчилися десь в умовному Берліні на свої фермерські гроші, бо батьки в них вкладали. І ці селяни, вони реальні урбаніти, значно більші ніж я, який у Києві народився. Тому це меседж для тих прогресивних провінціалів. І для тих рафінованих киян, які все ж таки живуть в пульсації народного життя. Нормально сприймають, скажімо, якихось суворих прорабів на ремонті, спілкуються, дружать з ними. І таких людей багато, мені здається. Ми для них і працюємо.  

На попередньому альбомі ліричний герой пісні «Яготин» повертався у своє звичне життя провінціала.

Іван. У нас є геть сумні речі, а є й істероїдно веселі. Тому що це життя, воно має багато складових. «Пирятин» може бути і дебілкувато оптимістичним, і мінорними. Останнє, в принципі, типово для української сцени, і це не добре, насправді. Має бути якийсь баланс між цим і ми його пропонуємо. Як би натякаємо на те, що взагалі то «еволюція або смерть». На те, що треба мінятися і тоді все буде добре. Принаймні буде на це шанс.

На своїх героїв ми дивимося дещо відсторонено все ж таки, як антропологи, науковці лаборанти, але щиро ми любимо цих людей, їхню фактуру. «Пирятин» — це ж про любов. Це відчувається по усьому нашому матеріалу. Бо ми любимо цих людей, нашу країну, цей п..здець. Але певна відстороненість, як художній метод, добре працює.

Рагулі  напевно на наш концерт ніколи не прийдуть, хіба організуємо грандіозну піар компанію заради цього. Хоча я все таки надіюсь, що «Пирятин» з арт площини не вивалиться ніколи. Його історична і музична цінність буде саме в цьому. Також хочеться, щоби усе це ідеологічно теж на щось впливало. На тих, хто буде писати музику через 20 років.

Наступний трек на платівці «Цицькі»

Іван.  Це про любов. Про просту таку любов, гаражне кохання, яке теж має місце. Бо в нас є пісні й про складну, заморочену любов. 

Музично різко стрибаємо через Атлантику? 

Іван. Це наша данина Аппалачі, а також музиці старого американського півдня. На Богдана Буткевича, нашого гітариста, така музика дуже вплинула, як і на мене, наприклад. Тому Богдан, напевно і опинився в «Пирятині» врешті.

Плюс, я бачу, що є певний дефіцит україномовних пабних пісень.  Коли я бухав значно більш активно ніж зараз, мені гостро не вистачало чогось такого, щоби нажратися на барі й поволати.

Ну і який поет не захоче заримувати цицьок – рагнарьок (в скандинавській міфології битва між богами і силами зла наприкінці світу).

Богдан у відеоанонсі «Тантри» каже, що альбом чоловічий. Й це рідкість, бо в Україні музика переважно для жінок створюється. Погоджуєтеся?

Іван. Чесно, поки Буткевич про це не сказав, я не задумувався. Але таки проаналізував його слова. Частково має рацію, звичайно. Однак я давно не слухаю ніякої української музики. Мені у ній постійно чогось не вистачає.  

Насправді сама поява «Пирятина» —  це такий собі акт самообслуговування. Бо я хочу слухати таку музику, яку хочу слухати, а її нема. Доводиться з чуваками створювати в часом не комфортній, а часом ох..єній співпраці.  

Артем. Погоджуюсь з Іваном, що ніхто нічого спеціально не робив для цього. Але по факту виходить, що на наші концерти чоловіки водять своїх жінок, а не навпаки, як на «Антитіла» чи «Без обмежень».

Іван. Хоча на наші концерти ходять і абсолютно бєшені тьолочкі. І оруть, і на столи залазять, і цицькі бувало показували. Лютують.

Артем. Да? Мені не показували.

Коли один українець питає іншого як справи, часто у відповідь чує «помаленьку». Тому так пісню назвали?

Іван. Як поет не боюся римувати просто —  скажімо «пиздець — молодець». У справжньому поетичному середовищі це вважається дніщем практично, графоманією. Ну так і є, дійсно.

Я можу заримувати «робе — не робе» і це буде рима, хоча так не робиться. А ми в «Пирятині» можемо собі дозволити і це звучатиме мемово. Чим це досягається не знаю. Певно контекстом. Бо можна в іншому  використати таку риму і це буде отстой.

Взагалі я хотів дати назву пісні «П..здець», але ж у нас вже є «Дали п..зди» і «П..здюки». Подумали може хвате матюків в назвах. «Помаленьку» —  теж хороша.  

Настрій її народився з нещасного кохання, як і всі подібні речі з певним надривчиком. Отут якраз ліричний герой кохає досить складно.  

Артем. Для мене цей  текст Івана про побут який є рутиною в складних емоційних умовах.  Більшість з нас таке переживала. Коли любов, не любов, на роботі проблеми, ще щось заважає повноцінно існувати. Тому і музика відповідна. Починається пісня, лунає основний мотив, а в тебе відчуття, що вона вже була до того, як її зіграв «Пирятин». Завжди існувала

Іван. Ми ж по різному робимо пісні. Іноді я приношу мелодії зіграні на банджо, дудочці, губній гармошці. Деякі речі народжуються у спільних джемах.

У музику це все перетворює колектив і власне Артем як саундпродюсер.  

Тут я не компетентний, бо для мене це магія. Це тонка штука і треба мати розвинутий кальоний смак і багато років праці музичної за плечима, чого у мене нема. Але маю величезний художній досвід, деякий літературний, він дуже спорідений з музичним. І те, і те — мистецтво, і тут багато спільних принципів. Але музикантом все ніяк не можу примусити вважати сам себе. Звикаю.

Артем.  Іване, коли ми зустрілися, в тебе музичного досвіду не було ніякого. У мене навпаки.  Моя задача була  не вбити в тобі цю наївність з якою ти прийшов. Вона особлива, бо ти не намагався попадати в канони. Та ти й не знав про них. Не намагався зробити продукт, який сподобається.  

Герою пісні «Аватар» заздрите,  співчуваєте, констатуєте що такі є персонажі серед нас  чи пишаєтесь його живучості при тому образі життя який веде?

Іван. Чи співчуваємо ми алкоголікам? Звичайно ж. Це наш клієнт. Хоча до нас на концерти і спортсмени ходять, і ЗОЖники, і йоги.  Але такого барного алкаша, відносно успішного, який досі не перетворився на розвалюху, а просто синяка на крепких ногах, ми поважаємо. І ця пісня для нього. Кожному приємно почути пісню про себе, знову ж таки. Ми в цьому плані фетишисти — це наша тема. Тим більш я і в собі, як автор тексту, відчуваю неабиякий талант до алкоголізму. Тобто пісня і про мене теж. Як відомо хороші пісні про війну пишуть не тоі, хто воював, а ті, хто вміють писати хороші пісні про війну.

Насправді коли писав цей текст то чомусь думав про поета Артема Полежаку. У нього, як і у всякого справжнього поета, був складний період в житті з цим пов’язаний, і він його подолав. Молодець.

Артем. Це пісенний реалізм. Чим прикольна уся лірика альбому — у слухача викликає багато питань. Але тут є такий сучасний принцип, коли щось не досказують чи не показують, спеціально. Який можна уявити собі кліп на «Аватар» щоб це не стало чимось поганим? Дуже складно уявити, бо не показувати ж  алканів, які здають пляшки. Це відразу перетворить пісню, навіть не знаю на шо, це навіть не «Ленінград» буде. Жесть. А от слухаєш у тому вигляді й вже згадуєш друзєй з папіной дачі. В позитивному контексті, бо є  люди, які реально квасять усе життя і нічо.

Іван. У кожного в житті був свій алкаш дядя Ігорь, дядя Льоша, дядя Андрєй.  

Ще цікаво, що це одна з тих пісень мелодію якої в роботу приніс я. Була у мене така конвульсивна спроба написати щось в шотландській традиції. Тоді я вчився, як писати мелодії взагалі. Зараз уже маю свою практичну методу як це робиться. Можливо цією схемою інші музиканти теж користуються, не знаю. Вона не зовсім чесна, бо все ж таки відштовхується від реального музичного матеріалу на який ти орієнтуєшся, який поважаєш. В «Аватарі» я хотів залишитися в каноні шотландського ейру, але трошки пришвидшеного. Ось, вийшла така теж достатньо пабна і прикольна річ.  

«Родіна» як на мене центральна річ на альбомі. В якомусь смислі продовження дискусії  яку спровокував у суспільстві у свій час  Володимир В’ятрович. Про те, що Володимира Висоцького, Віктора Цоя багато українців все ще любить. Виріс на їх творчості, може навіть зрозумів, что таке хорошо и что такое плохо из их песен. Але це якоря, які тримають нас в русском мире.    

Іван. Думаю цією піснею ми вперше дійсно серйозно звернулися до публіки. В ній теж є трохи гумору, хоча при тому в ній ми не жартуємо. Є люди які ходять на наші концерти і вони на нас все ж таки орієнтуються в чомусь. А цією піснею ми мали чьотєнько окресили, а що ж саме ми думаємо про найважливіше. Щоб не виникало питань, а шо це за контора, а що у них на умє, як то часто буває з українськими музикантами.

Коли ти просто не розумієш що там насправді в голові, бо десь шось одне п..здонув, а в іншому місці вже щось конформіське.

Щоби не було світоглядної непевності, треба було просто убойну річ створити, котра абсолютно вскрила б наш світогляд. І щоби не було шляху назад і можливості для якихось слизьких маневрів. «Родіна» – — це такий наш план-капкан для самих себе.

П..здилиньк і всьо, попалися. Ну по-перше ми дійсно усі так думаємо як в Родінє співається. В групі у нас більш прості речі викликають масу суперечок. Але світоглядні штуки — що таке Україна, яким ми бачимо її майбутнє, тут у нас плюс мінус як у громадян погляди співпадають. Тому ми як музиканти можемо достатньо плідно співпрацювати, бо знаємо, що нас фундаментальні точки об’єднують, що ми в одному керунку йдемо. І це важливо, бо чимало гуртів в 2014-16 роках розвалилося. Ну бо, наприклад барабанщик був ватнік відбитий.

А чого ми з ним співпрацювали 15 год? Ну, блін, такоє врємя било, он нормальний пацан, ну нємного ватний, але ж всьо нормально було, бухали разом. Ну таке ж було? Було. Все, цей час пройшов.

Артем. «Родіна»  взагалі  входить у  пачку пісень, які б мали грати в українському танку який їде ї..ашить кацапів. Мала вийти ще на першому альбомі. Пам’ятаю як ми її виконували на концертах перші рази. В нас же там було гоцалово суцільне, рубка, танці, відрив башки, а потім Іван  зі сцени казав: «а зараз буде серйозна пісня , пацани, спокуха». Загалом, такі пісні як родіна є тим, що по справжньому об’єднує людей в нашому колективі. От наприклад, доволі довго ми не могли  знайти концертного звукорежисера.

Пропонували  Євгену Пилипенко — класному професіоналу.  Але не було у нього на нас часу, відмовлявся весь час. Коли ж вийшов сингл  «Родіна»  він сам мені зателефонував, сказав, що хоче долучитися до «Пирятина». Дружина не дасть збрехати — я заплакав від радості. Для мене це було дуже важливо.

Моя «Родіна» померла разом  з дитинством, бо може й не так за Цоєм шкодував, як за Михайлом Боряським з фільму «Человек с бульвара Капуцинов», Ліваном-Голмсом.

Іван. «Родіна» помирає поетапно. Досі великими шматками відвалюється у кожного, з більшим чи меншим трагізмом.

У вас особисто як?

Іван.  Ну в мене толком і не було якоїсь такої особливої родіни. Я з дитинства занурений в український контекст достатньо глибоко. Хоча це було не на 100 відстоків, а десь п’ятдесят на п’ятдесят. «Белой акации гроздья душистые»,  уся оця Булгаківщина, вона була присутня в мені. А з іншого боку художня школа імені Тараса Григоровича Шевченка з відповідними викладачами — матьорими такими «петлюрами». Цей баланс завжди в мені був, тим більше це ж Київ, а не Харків чи Одеса.

Столична центричність все таки зробила Київ чітко проукраїнським містом. Коли настав момент, що треба було обирати, то для мене це не було особливим струсом. Бо вже мав готовий конструкт. І я можу жити в ньому льогко, без усього російського. Це пов’язано з моїм довготривалим переходом на українську мову і війною, врешті решт. 

Хоча був же ще й перший Майдан 2004-го. 25 років мені було тоді — дорослий чувак. І уже тоді все було зрозуміло.

А для багатьох людей це було разове гостре прозріння і достатньо важке психічно.  

Банальність, але ніхто стільки не зробив для українського націоналізму скільки Володимир Путін. І у вас же є рядки про те що якщо «Родіна» не кінчиться, то  вкотре буде  намагатися свою пісню із «калаша» заспівать. Чому  українці  продовжують  любити совок ?

Іван.  Це ж травма, певний стокгольмський синдром. Є ж соціальна психологія, яка це все вивчає. Я спостерігаю дуже сильний постколоніальний невроз, бо коли загинається якась цивілізація, така як Совіцький Союз, то не гине одразу. Вона певний час продовжує жити далі, культурно трансформуючись. Культури завжди переживають цивілізації, що їх породили.

Артем. Ніколи мені не подобалась родіна. Я 1985 року. Завжди  «Том і Джері» були кращі за «Ну погоди» для мене. Пам’ятаю лише відголоски совка. Наприклад як стояли в черзі за м’ясом, а міліціонер з дубінкою затикав вхід, у всіх були номерки за якими нас викликали.

Музикою почав займатися в 2003 році, вже тоді я задавав собі питання, а чому поколінню моїх батьків відомий Валерій Леонтьєв і майже нічого не знають про «Бітлів», «Ролінгів». Нормальну музику переписували один у одного на бобіни з пластинок і це було заборонено. Тобто якщо ти слухаєш щось нормальне, ти вже якийсь нелегал.

На початку 2000-х я ще слідкував за творчістю пари гуртів з Росії. А от як війна почалася не можу вмикнути, або слухати щось російськомовне. Особливо  коли цю музику роблять українці. Не відомо для кого цей продукт. Мова зараз це зброя, це можливість хоч якось пересвтановити прошивку людям.  

У мене нарешті з’явилась можливість спілкуватись на рівних з аудиторією. Тому що раніше не розуміли, бо модніше було російською співати.  

Родіна вмирала не боляче. Просто в якийсь момент я осягнув, що нарешті мені не треба пояснювати людям що совок це погано.  

Дивно бачити 30-річних совкодрочерів, але розумію, що скоріше за все це із сім’ї пішло.

Іван.  В мене  взагалі  один  з дідів ледь не сталіністом став на старості год. Політрук колишній.  В 2004 році він мені подзвонив: Ти за кого голосовал? За Ющенка. Всьо, у мєня больше нєт внука.

Батько був україномовний. Мати на якомусь етапі розчарувалась в українському проєкті, хоча у кінці 1980-х трохи навіть побула членом «Руху». У 1990-ті  все ж пішло по п..зді, і економіка, і надії на швидкі зміни. На початку 1990-х в Києві українську мову можна було активно чути в траспорті. Потім все просіло, бо видно зайшли якісь великі гроші російські в нашу медійку. Потім 2004-й і знову постав інтерес до всього українського, але уже більший. І знову розчарування. І так далі. Люди через українізацію, точніше дерусифікацію, поступово виштовхують совок.

Вестернізація нашого суспільства відбувається так само через це. Для когось стати українецем — це повернутися до свого коріння, а для когось це стати частиною великої західної метацивілізації. Для мене це скоріше саме друге.

У мене, щось  таке відбулося, насправді, коли я нормально  польською почав читати. Бо вікно в світ все одно ж з дитинства було через російські переклади.

Іван. Так, на мене Польща в цьому сенсі теж вплинула. Теж почав вчити мову, їздити туди доволі часто. Для мене це досить знайоме середовище, країна, культура, люди яких люблю. Взагалі, зажди з великою приємністю там опиняюся. Тому що коли бачиш Польщу то розумієш, що це Україна здорової людини. Якою вона могла би бути, якби не усі ці довбо..би кругом. Ми ж насправді дуже подібні народи, а зараз знову зближуємось у багатьох питаннях.

Про пісню «Тараща» критика вже пише:  серйозна заявка на появу в культурному полі Центральної України,  яка вже втомилась від розмежування країни за принципом  «Схід-Захід».

Іван. У нас певна проблема з локальними ідентичностями. Це погано. Бо це ж цеглинки, з яких складається суспільство. Є ідентичності, які мають чіткий силует — галицька, наприклад. Є й такі люди як волиняки -типаж достатньо опуклий. Але все рівно в культурному ландшафті такого поняття як Волинь явно не вистачає. В маскульті ж по суті є лише великі метапоняття — східняк і западєнєц. А отієї скажімо Центральної України дивним чином якби нема в маскульті. А це ж найбільша маса людей, яка навіть у відсотковому відношенні найбільше виносить тягар війни. Просто тому що їх більше за усіх, цих наддніпрянцьких мужиків, центряків. Здається лише Лесь Подерв’янський активно торкався цих типажів у своїх історіях.

«Тараща» — це спроба написати гімн цим мужикам з Київщини, Черкащини, з їхнім специфічним почуттям гумором. Цих людей я добре знаю, товкся доволі довго в цьому середовищі. Ужасні направді люди.  

Багаторукі тарасити?

Іван. Найбільш уредний, зло..бучий в найширшому сенсі слова варіант цього типажу живе реально в Холодному Ярі. На Черкащині не раз чув таку думку, так каже місцева нова міфологія.

Є ще ж була така яскрава ідентичність, яка на..бунлась на початку ХХ століття — лівовережна, гетьманська. Через тамтешній козацький стан вона могла би розбудуватися, розвинутися в цікаву локальну ідентичність. Не розмиту, як нині. Пісня «Тараща» — це така собі спроба поговорити про це, ніби натякнути. Тим паче ж видно, що людей це просто всцикає дуже круто. Їм приємно чути як про Таращу, Чигирин, Жашків заспівала група «Пирятин» у якої є пісня «Яготин».

Ці міста присутні в моєму особистому міфі. А в Україні тим часом повно людей, які ніколи не чули цих назв.

Це як у Запоріжжі про нас написали «группа Приятно». Переклали нахрінась нашу афішу російською. Не зрозуміли, що слово «Пирятин» означає і гуглперекладач видав їм пріятно.

В Youtube прочитав коментар пsд «Таращою»: «соло на гармоніці написав сам бог»

Іван. У нас так сталося, що за сольняки фактично відповідаю я. Електрогітари у нас нема. А я фанат губної гармоніки, просуваю її, популяризую як можу.  

«Гадюкіним» данина?

Іван.  Ні. Коли я вчився грати на харпі, то уникав блюзу. Тому що мені це не цікаво. Включаєш уроки гри на губній гармоніці на Youtube і усі чомусь вчать тебе саме блюзу. Ну грайте без мене, маю шось інше. Тим більше в кельтській традиції гармошка представлена слабо. Харпери є, але їх дуже мало. Орієнтуюся на оці кілька імен. Прикольно мати відношення до маленької зграйки класних екзотичних чуваків, аніж стати ще одним блюзовим харпером яких і так дохєра, і яких я ніколи не переплюну.

Артем.  Робився  хард рок. А якщо такий бойвик закладається, то не на бансурі Іван має грати і не на вістлі.  Це більш метидативні інструменти. Тут потрібно було щось більше подібне на електро-гітару. Технічо з всього на чому грає Іван більше за все підходила губна гармоніка.  

 Особистий респект від коріного оболонця за пісню «Народився на Районі»

Іван.  Це мабуть привіт ще одному кластеру нашої публіки.  Елементу міських окраїн з пацанячими замашками. З простим у своїм передбачуваній драматургії життям. Ну і тим паче досі я не чув класної пісні українською мовою про наркомана. Хіба у тих таки  «Братів Гадюкіних»,  але  давно. Культура ж, в тому числі й низова, має бути добре наповненою, повноцінною.

«Ось так доводять до труни уредні звички, пацани», —  в цих рядках якийсь Мінздрав попереджає мені почувся.

Іван. В якомусь смислі це відголосок моєї фізкультурної лірики. Я іноді активно займаюсь фізкультурою і пишу про це короткі вірші. Тому що цього мені теж не вистачає в нашому контексті. Я взагалі ношуся з  ідеєю пару спортивних пісень зробити в Пирятині. Це було б прикольно —  усім протягнути руку творчої пирятинської помочі  – і наркоману, і спортивному пацану, і аграрію, і якомусь влюбльоному ідіоту, усім.

Мене найбільше зачепив образ  « Дніпро широкий океан!»

Іван. Так, образ мощний вийшов. Насправді ж це пісня про Київ. Якщо ви хочете написати пісню про Київ, то, будь ласочка, не вживайте в ній слово  «Київ». Працюйте контекстно, багатошарово. Це дійсно пісня про Київ , хоча можливо це так прямо не зчитуєьтся. Про його спальні райони, про певний тип людей. Уходящий типаж, насправді. Бо зараз вже не дуже модно колотися. Модно рубати бабло, кататися на електросамокаті, ходити в спортзал. А моє покоління ще 20 років тому дійсно масово вимирало по районах. Бо їм скучно було. Дефіцит інформації, дефіцит розваг, дефіцит вражень, дефіцит кар’єри, всього. Але при цьому ніякого дефіциту наркоти.  

Пісня «Тантра» — складна.

Артем. Співається на одному акорді. Це мить яка застрягла в часі.

Іван. Складна по сенсах і музично. Від одного соло до іншого, а в кінці джига смерті ,як ми її з Богданом для себе назвали.  Здавалось би ірландська джига за формою, але так танцює Шива — бог смерті і руйнації.  

Для мене «Тантра» — це  силова медитація. Насправді цю пісню треба було назвати «Чорна тантра». Чорна медитація, в принципі, переслідує ту ж саму ціль, що і біла. Ти все рівно наче демонтуєш особистість для того щоб те, що залишиться розчинилися в Нірвані. В тантричних практиках є два шляхи — чорний і білий. Ще тантра є зараз частиною маскульту — тантріческій секс, і вся ця комерційна кінська залупа. А насправді ж тантра — це досить складні монастирські і відлюдницькі практики. Чорна тантра — це насправді дуже похмура річ, яку я нікому б не рекомендував. Маю чесно кажучи таке кармічне відчуття, що нам треба написати Білу тантру, щоб закрити це питання. Для рівноваги.

Артем. Шива приглашает кавалеров.

Іван.  По тексту це наслідок мого старого інтересу до філософій не дуальності в широкому смислі, як я собі це уявляю. До деяких сучасних різновидів  буддизму маю певний піїтет й інтерес, також до адвайти. Єдине, що образ сармата звідки там узявся мені складно сказати. Але знаю, що до іранських степів, де колись кочували сармати, буддизм теж докочувався. Може звідси й образ.

Наступна композиція «Вуса». Були в нашій  в нашій історії різні. 

Іван.  Угу, товаріщ Сталін… Ці вуса теж були.  

Наскільки памятаю спочатку був вірш, а вже потім музичний джем. Текст сів на форму класно Але такої мети написати пісню про вуса не було. Хоча все таки прикольно, що для вусанів, а їх достаньо серед наших спільних знайомих, є своя пісня. Є наприклад мої знайомі історичні реконструктори козаччини XVIIстоліття. Завдяки цій пісні вони почали ходити на концерти, дуриганити трошки під неї.

І це теж маленька ідентичність — вусані. Є люди для яких це частина стилю, навіть ідеології. І це ж достатньо український символ. А ми ж намагаємося згрібати усі можливі сучасні українські архетипи.

Основний прикол «Пирятина» —  співати  про життя в усіх його формах від побутових, і аж до якихось таких космічних.  

Музично на цьому треці ми занурюємося  у пост панк. 

Артем. Прямо в саме серце б’єте. «Вуса» — це було як держзамовлення. У  нас всередині колективу виникла потреба такої пісні, причому, що я планував кач в стилі AC/DC. Але  барабанщик спродюсував постпанк, вийшов цікавий музичний коктель.  

Іван. Мені цікаво коли колектив торкається геть різних жанрів. Я не дуже ерудований в цьому смилі, але свого часу панк трохи слухав. Якісь натяки на панкуху, для мене це завжди круто.

«Рідко в українські музиці з’являється композиція з настільки красивим фанковим саундом», — ще один комент із  Youtube. Цього разу пр про пісню «П..здюки»

Іван. У нас достатня кількість кмітливих слухачів. На наші концерти ходять розумні, часто музично прошарені люди, вони можуть бути досить простими, але це точно не дегенерати. Публіка з інтересом, вогнем в очах і часто серед них трапляються інтелектуали. Вони часом як завернуть у коментах! Думаєш потім: ніхріна собі аналіз, я й сам не знав, що такого наробив.

Текст «Пиздюків» нема що обговорювати. Достатньо трагічний насправді.

Про Зима за сраку куса собаку.

Іван.  Я скажу так, в мене був непростий період в житті пару років тому, може менше. Так сталося, що я опинився без автомобіля, без бабла, без ніх..я. Короче, жесть. Зима, і єдиний мій транспорт щоби вибратися з мого приватного сектору — це велосипед. На мене раз напали собаки, я їх х..ярив тим велосипедом. І ось з таких моментів і складються тексти,  потім приходиш додому і віршовано рефлексуєш.

«Човник» критики вже втигли охрестити оптимістичною трагедією

Іван. Драма скоріше. Орієнтувався я так само на шотландскі ейри, бо мелодійне натхнення черпаю саме там.  

Пісня про любов, канєшно. Вони усі такі достатньо особисті, в кожній є реальний живий досвід. Голих фантазій аби просто приколитися ми не практикуємо. Саме тому пісні такі які вони є, якісні в цьому смислі. «Човник» як співаку дається мені найтяжче. Вокально там така хитра для мене тональність, на межі регістрів, але інакше не можна було зробити. Пісня — виклик. Я нею навіть пишаюся, бо текст класний. Хотів наївну пісню зробити, можливо навіть з дитячим присмаком. Для стану підліткової закоханості.

Артем. У мене малий 4-річний  співає цю пісню. Загалом, якщо намалювати під нього мультиплікацію, то може вийти класна дитяча пісня.

Бонус трек «Привид»

Іван. Теж про любов і втрати. Вдвох з Артемом робили. Це така специфічна музична форма, що весь колектив впрягати не було смислу. Та й сама ця пісня занадто інтимна, менше треба було людей які приймають аранжувальні рішення.

Артем.  Пацани вийшли покурити, а я сидів  з акустичною гітарою і  лупером.   Це педалька, яка запам’ятовує те що ти граєш. Натискаєш знову і по колу повторює. Назбирав звуків п’ять різних. Повернувся Іван: не виключай нічого, будь ласка. Пошуршав у рюкзаку і підставив текст. Ось так за лічені години ми її і записали. Дуже продуктивно.

Іван. Взагалі альбом «Тантра» — це дуже свіжа історія, це купа свіжих кровоточащіх ран.

Як привиду ожити, пережити втрату?

Іван. Треба діяти. Щось робити, тоді матимеш шанс або на те, чого ти хочеш, або на те, щоби життя просто повернулося до теба іншим, більш прикольним боком. Як казав Наполеон: давайте, пацани, в бій, а там побачимо. Інакше діла не буде. Можна навіть програти цей бій. Але головне не здаватися.  

Текст: Іван Столярчук

  • Що: Презентація альбому «Тантра» гурту «Пирятин»
  • Коли: 26 липня, 20.00
  • Де: Docker pub, вул. Богатирська, 25

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *