Чи варто зараз ставити вистави про війну — питання суперечливе, але український театр рефлексує на різних рівнях. Прямо чи опосередковано режисери намагаються актуалізувати якщо не забуті твори, то принаймні продкуюючи нові акценти.
Наприклад, у Національному драматичному театрі ім.І.Франка у грудні випустили виставу політичної антифашистської п’єси Бертольда Брехта «Кар’єра Артура Уї, яку можна було спинити» режисер Дмитро Богомазов. Нагадаємо, що у 1985 році у театрі Франку цю п’єсу поставив Валентин Козьменко-Делінде, де роль Артура Уї виконував Богдан Ступка.
Засновник епічного театру, німецький драматург Бертольд Брехт задумав свою п’єсу у 1935 році, в Америці, коли був у вимушеній еміграції. Він завершив ії у 1941-му, коли війна вже йшла у Європі, а Гітлер зі своїми поплічниками вбивали і катували невинних жертв.
Брехт написав сатиричний антифашистський памфлет на Гітлера та його поплічників, проводячи паралелі між історією Артуро Уї та історією сходження Гітлера. Драматург трактував нацистського вождя як чикагського гангстера. У Старому Догсборо впізнався — Пауль фон Гінденбург, якого нацисти шантажували незаконно придбаним маєтком, в Догсборо-сині, відповідно, його син Оскар. У бандиті Ернесто Ромі сучасники впізнавали начальника штабу СА Ернста Рема, в «інтелектуальному» Джузеппі Джіволі – Йозефа Геббельса, в Емануелі Гірі – Германа Герінга.
У виставі франківців Артур Уї асоціюється з сучасним тираном — президентом країни-агресорки, а його оточення так само є бандою, яка відправляє вбивць до України, порушуючи всі норми і правила, руйнуючи життя за життям.
На всю сцену масштабна декорація — палуба корабля, який йде відомим напрямком. У завеликому за розміром костюмі, згорблений, ледве спроможний формулювати речення з’являється Артур Уї перед глядачем. Такий образ цілком зчитується з сірою і нікчемною істотою, яка згодом перетвориться на всесвітнє зло. Актор Віталій Ажнов влучно відображає закомплексованого майбутнього диктатора, який жадає влади через вбивства.
Артур Уї послідовно маніпулює і збирає навколо себе таких же бандюків, які виконують його жорстокі накази – абсурдні, аморальні і абсолютно не несуть за це відповідальності. Безкарність і свавілля мотивують Уї та його банду до нових злочинів, що викликає паралелі з нашою реальністю.
У виставі досить показово зображено простих громадян, які мали б виявитися силою спротиву, але мінімальний прояв незгоди карається ціною життя. І решта вимушена підкоритися диктатору, аби залишитися живими. І народ, і його оточення мали б спинити кар’єру Уї, але забракло відповідальності. Всім. «Його зупинено ми!» — лунає у фіналі вистави, що корелюється з заграванням деяких наших сучасників щодо «пропозицій діалогу» з керівництвом держави-терориста.
Через іронію і пародію режисер висміює жорстокість і зло у образі Уї, намагаючись таким чином підбадьорити глядачів, натякаючи на скорішу нашу Перемогу. Диктаторська влада не може тривати вічність, навіть продукувана нею пропаганда самознищується у “бавовні”, яка наразі набула міцного сенсу для українців.
Це вистава-фарс про сучасне зло, а точніше – оточення, яке формує простір для прогресу нікчемної істоти. Гумор, як протиотрута тривогам і страхам, виконує роль специфічної терапії для глядача. З іншої сторони, прямолінійність персонажів з сьогоденням іноді межує з площиною коміксів, що дещо нівелює смислові меседжи вистави.
У виставі два акторські склади: роль Артура Уї грають Віталій Ажнов (саме з ним авторка матеріалу переглядала виставу) і Іван Шаран.
Наступний показ вистави — 5 січня.
Ірина Голіздра
Фото Юлії Вебер
