Фотографія як прихована історія

Катерина Радченко

Засновниця і директорка Odesa Photo Days Festival, кураторка, дослідниця фотографії Катерина Радченко про свій внесок в «Енциклопедію архітектури України»

Як і в якій якості ви приєдналися до «Енциклопедії архітектури України»?

—  Я була запрошена Женею Губкіною долучитися до кураторського складу проекту в кінці серпня. Головні мої обов’язки – робота з візуальною частиною проекту, що передбачало роботу безпосередньо з відеографами, з фотографами, фотографією, графікою і створення наративу за допомогою фотографій і відеоматеріалів, які ми додавали до сайту. Крім цього — спільна робота кураторським складом над структурою самого сайту.

Тобто ви були практично більд-редактором?

— Складно це назвати більд-редакторством. Робота більд-редактора передбачає відбір візуального матеріалу, а моїм завданням було поєднати дослідження, текст та візуальний матеріал, або ж створити візуальний наратив, який би був напряму пов’язаний з текстами, з дослідженнями та сайтом «Енциклопедії». Тому схиляюсь до терміну «куратор візуальної частини». Кураторською групою ми працювали разом над створенням спільного концепту та структури сайту «Енциклопедії», після чого вже кожен відповідав за свою профільну частину. Наприклад, я не є спеціалістом з архітектури, маю відношення до неї як спостерігач чи поціновувач, тому не претендую на домінування в дослідницькому процесі. За це відповідала Женя. 

Але вам все одно доводилося заходити на цю територію. Які відкриття, знання ви придбали у цьому проєктi?

— Насправді, дуже багато отримала досвіду і знань. Для мене архітектура, як і для більшості громадян, — це практичний підхід (аби нам було комфортно перебувати в містах, в архітектурних площинах і жити в цих архітектурних спорудах), або ж історично-естетичний підхід (коли ми захоплюємось архітектурними ансамблями, цінуємо та намагаємось зберігати архітектурні пам’ятки). В процесі роботи над цим проектом, з кожним новим розділом, я так само відкривала для себе нову інформацію, інші кути зору дослідників, історичні контексти. З одного боку, це стало викликом роботи в новій сфері, з іншого – захоплюючий досвід та вивчення нових методів кураторської роботи.

Ви говорили про формування наративу. З вашої точки зору, як може звучати цей наратив?

— Наприклад, один з розділів Енциклопедії присвячений дачній архітектурі. Одним з завдань було продумати як візуалізувати цей розділ та передати різноманітніть стилів та забудови, характерну різним регіонам України. Коли я думаю про якісь дачні ділянки то в першу чергу, виникають асоціації з сімейними фотографіями, зробленими під час відпочинку чи роботи на дачі: вся сім’я виїжджає до своєї природньої ділянки і фотографується в момент радості, чи в момент святкування, чи в момент роботи в саду. Саме тому ми використали вернакулярну фотографію, приватні архівні фотографії з сімейних альбомів, які були зроблені на дачах.

Також було цікаво показати, як виглядають сучасні дачі. Для цього ми зібрали зображення з Google Maps з різних регіонів України, що дає можливість віртуально погуляти на різних дачних ділянках і побачити, як відрізняється архітектура дачної забудови в Одеському регіоні, чи в Івано-Франківську, чи в Києві. Це — інші ландшафти, інші підходи до формування літнього будинку, своєї дачної ділянки.

Наступний приклад пов’язаний з розділом «Обери свій ЖК», де ми хотіли розповісти про сучасну забудову у великих містах. Ми зконцентрували увагу на нових районах Одеси та Києва. Завданням було — максимально відтворити хаотичну забудову і показати, як формуються нові райони в цих двох містах. Такі райони настільки ідентичні, що якоюсь мірою це нагадує нам радянський період забудови «хрущовками», як у фільмі «…з легким паром», коли в різних містах існують абсолютно ідентичні райони, вулиці, будівлі.

«Улица Строителей»…

— Так. Ми бачимо те ж саме. Якщо не дивитися на ландшафт, то не зрозуміємо, чи це Київ, чи це Одеса, чи це район іншого українського міста. Бо це єдиний підхід — плотної забудови 16- і 20-поверхових будинків: відсутність дерев, зелених насаджень, коли вікна так близько один навпроти іншого, що можна побачити чим займаються сусіди. Ми спробували це передати зйомкою в різних містах. 

Власне, моїм навантаженням було саме розробка візуального наративу для певної категорії Енциклопедії. Далі я вже працювала безпосередньо або з відеографами, або з режисерами, або з фотографами під час процесу створення історії. 

Тим не менш, всі головні кроки обговорювались кураторською командою та частина роботи вже була виконана до того, як я долучилась до проекту. 

А чи був виклик в тому, що «Енциклопедія» цілком існує онлайн?

— Скоріше адаптація до нових реалій. Також для мене це виглядає як перший крок довгострокового проекту. З одного боку, онлайн-формат обмежує, бо ми втрачаємо фізичну присутність на виставках, пережиття емоцій від перебування в просторі. З іншого боку, такий формат відкриває проект для ширшої аудиторії з різних міст та різних країн. Онлайн-платформа може стати першим кроком для знайомства з архітектурою України і проблемними темами, які існують в українській забудові. Мені здається, цей проект може розвиватись в подальшому, трансформуватись в фізичний прояв, можливо вже під керівництвом інших організаторів чи кураторів. Відпочатку ми кураторським складом говорили про те, що не можемо створити  закінчену енциклопедію. За той термін і тими ресурсами, які ми мали, ми спробували виявити та висвітлити лише декілька проблемних тем в українській архітектурі. Саме тому для мене цей проект є початком тривалого шляху дослідження. Подальший розвиток проекту буде залежати від епідеміологічної ситуації, від головних ініціаторів цього проекту та від рефлексій самої аудиторії. В будь-якому випадку  передбачаю, що проект може в подальшому трансформуватися.

Але ви зараз ще працюєте над цим проектом?

— Наразі ми опублікували всі заплановані матеріали і він представлений у форматі, в якому ми його задумували. 

Над чим ви працюєте прямо зараз?

— Готую міжнародний фестиваль сучасної фотографії Odesa Photo Days, який є основною моєю діяльністю.

Ви його придумали та створили досить давно — тоді, коли Kyiv Photo не було??

— Так, я започаткувала фестиваль в 2015 році. Тоді в Україні не було жодної фотографічної ярмарки чи фестивалю, був відверто не найкращий час для запуску проектів і один із найважчих періодів політично-соціальних трансформацій.

У нас немає жодної інституції, яка вміла б архівувати та зберігати фотографії. Які завдання виконує Odesa Photo Days? Це ярмарок або фестиваль? Чим він відрізняється від Paris Photo?

— Його започатковування — це було свідоме рішення, з розумінням всіх ризиків та складностей. Це була моя реакція на події в Україні. В 2014 році в мас-медіа був різкий зріст маніпулятивних матеріалів та фотографій. Це було пов’язано з політичними та воєнними подіями, які відбувались в країні. Цей період яскраво показав, як суспільство довірливо сприймає візуальні матеріали в медіа чи соціальних мережах, наскільки великою є довіра до фотографій і наскільки ж низький рівень аналізу візуальних символів. Тому я вирішила створити  безкоштовну освітню платформу (фестиваль Odesa Photo Days) як для українських фотографів, так і для широкої аудиторії, аби навчити критично працювати з фотографією, вивчати міжнародні приклади та аналізувати власні. Ідея полягала в тому, щоб запрошувати до України кураторів чи фотографів з різних країн, ділитись досвідом, актуалізувати соціальні теми через виставки та дискусії. 

Окрім професійної спільноти ми також намагаємось працювати з широкою аудиторією через доступні формати, як виставки та вечірні фотопокази, розвивати їх розуміння сучасної фотографії та актуалізувати важливі проблеми через фотографію. 

Щороку фестиваль присвячується одній темі. Наприклад, в 2015 році, в перший рік існування фестивалю була тема «Історія// Маніпуляція». Історичним акцентом стало дослідження розвитку фотографії в Одесі від 19 століття до сучасності, представлене на головній виставці фестивалю, та окремо були проведені лекції про візуальні маніпулятивні практики. 

Вже чотири роки поспіль ми проводимо конкурс для підлітків Future Photo Days. Головна мета – показати цікаві роботи молодих авторів з різних куточків країни та підтримати їх. Найкращі серії ми презентуємо під час фестивалю, а також — в Південній Кореї у співпраці з Busan International Photo Festival. Ми зацікавлені в підтримці молодих авторів, бо це важливий процес формування їх творчих підходів: хтось згодом залишає це хоббі, а хтось, навпаки, поступає до міжнародних вишів для вивчення візуального мистецтва та фотографії. Потенційно – це наша майбутня аудиторія. Тому ми, за можливості, проводимо для них майстер-класи та освітні заходи. 

Катерина Радченко

Виходячи з цього зрозуміло, що основна мета фестивалю — освіта. І це головна різниця між фотофестивалем та фотоярмарком. Ми не продаємо твори і не є частиною фоторинку. Ми, в свою чергу, займаємося популяризацією української фотографії за кордоном та сприяємо розвитку фотографів. Наша діяльність абсолютно некомерційна. 

Що вам дає змогу утримувати цю організацію?

— В першу чергу, мотивація та бажання самої команди робити фестиваль. Команда працює на волонтерських засадах. По-друге, ми співпрацюємо з культурними інституціями та посольствами, які нам допомагають щороку привозити міжнародних авторів і представляти фотографію з різних країн. На жаль, ми обмежені в географії наших гостей, наприклад, ми не можемо привезти когось з Латинської Америки чи з Китаю, бо не маємо представництв цих країн в Україні, які були б зацікавлені у фінансуванні приїзду авторів. Онлайн-формат допомагає розширити географію учасників та спікерів, але живе спілкування актуальніше. Також фестиваль підтримують такі локальні інституції як Музей сучасного мистецтва Одеси, Муніципальний музей приватних колекцій Блєщунова, галерея Invogue та інші. Співпраця є важливим фактором існування Odesa Photo Days. 

Що вас мотивує? Важко зберігати рівний дослідницький дух в проєкті, який не приносить грошей.

— Так, це дуже складно. Щороку є сумніви щодо того, чи варто це продовжувати. Фестиваль вже існує сім років і це тривалий час. Напевно, мене мотивує бачення результатів в Україні, серед українського професійного середовища, серед фотографів-підлітків. Я можу чітко прослідкувати, як змінювалась фотографічна інфраструктура після запуску нашого фестивалю. Також бачу позитивну динаміку представлення українських авторів на міжнародних проектах, як міжнародні куратори, учасники Odesa Photo Days, запрошують наших фотографів до співпраці. Тривалий час головними представниками сучасної української фотографії були автори з Харкова, тепер на міжнародній карті виникають нові імена з Одеси, Львова, Херсону, Києва тощо. Молоді конкурсанти Future Photo Days поступають до міжнародних ВУЗів для вивчення фотографії. Все це для мене є конкретним результатом та, напевно, основним поштовхом рухатись далі та щороку запускати новий розділ фестивалю. 

Красиво! Катя, ви досліджуєте не тільки маніпуляції, але і вернакулярно-архівну фотографію.

— «Вернакулярна» — це аматорська, непрофесійна фотографія, створена для конкретних цілей. До вернакулярної фотографії можна віднести сімейні альбоми, тантамарески (щити з вирізаними отворами для голови, з різними сюжетами) тощо. 

2014-й рік став для мене переломним як в творчості, так і в роботі. З початком війни на Донбасі були захоплені музеї та архіви, з яких цінні твори мистецтва були вивезені до Росії, а документи й фотографії — знищені. Мені це нагадало чистки архівів 30 — 40-х років, коли так само знищувались фотографії етнічного населення Донбасу, на яких люди були вбрані в традиційний український стрій. Таких прикладів в українській історії безліч, все між собою повязано. 

Тому в мене виникло бажання спробувати зберігти архівну фотографію, відтворити історію української фотографії, перш ніж вона буде знищена. В 2015 році я розпочала експедицію по Центрально-Східній Україні з метою дослідити історію розвитку фотографії в цих містах та відсканувати важливі фотографії. На жаль, у 2016 році всі мої напрацювання були вкрадені разом з технікою, де вони зберігались. Це стало початком кінця – я перестала їздити в експедиції, але не припинила дослідження архівної фотографії України. Пізніше у співпраці з Фінським музеєм фотографії ми створили книжку «Фотографії розповідають» («Images Tell Stories»). Цей проект мав на меті легкою мовою пояснити важливість зберігання сімейних альбомів та навчити «читати» візуальні символи. Причиною створення цієї книжки стало те, що в Україні дуже часто викидають старі плівки та/чи фотографії або ж продають за безцінь. Мені б хотілось спробувати зупинити цю тенденцію, надати цінність зображенням через пояснення символів та прихованих історій. Це був один з проектів, який я робила в рамках власних досліджень архівної фотографії. 

Потім був проект-виставка Параски Плитки-Горицвіт в Мистецькому Арсеналі.

Я й далі продовжую працювати над дослідженням архівних фотографій.

Наступне питання — як раз про цю виставку. За життя вона була нікому не відома і серйозно до її захопленню фотографією ніхто не ставився. Її випадок відрізняється навіть від історії американської няні, яка після смерті стала знаменитим фотографом. У чому була особливість і складність в роботі з фотографією Плитки-Горицвіт?

— Параска — унікальна особистість. Я була запрошена долучитись до проекту як кураторка та дослідниця. Її фотографічний архів був знайдений Максимом Руденко, Інгою Леві та Катериною Бучацькою декілька років тому. 

Власне, для мене відкриттям було — цілісність творчого спадку Параски, вона працювала з різними медіумами (живопис, фотографія, текст, витинанки), але вся її творча діяльність була пов’язана між собою. Параска була мультигранною особою, її захоплювали відкриття в космосі та, водночас, стародавні гуцульські говірки. Її фотографічний архів не можна вивчати поза контекстом її життя та всієї творчості. Цікаво, що вона ніколи не вважала себе фотографкою, її знали як письменницю, як фольклористку, але фотографія для неї була засобом допоміжним, буденним. Вона створювала фотографії для своїх книжок: автопортрети та ілюстрації. Фотографувала односельців, родину, буденні ритуали, святкування та похорони. Параска слідувала модним тенденціям того часу та імплементувала нові знання до своїх фотографічних робіт: робила маски, розмальовувала тушшю, сворювала тантамарески, обробляла контури фотографій і надавала їм хвилястої форми.

Творчість Плитки-Горицвіт багатша, багатограніша і відповідно цікавіша, ніж Вівіан Майєр. Їх не варто порівнювати, бо в них різні долі та контексти. Незважаючи на те, що Параска після себе залишила декілька тисяч фотографій та десятки плівок, вона не визнавала себе професійною фотографкою. Тут, можливо, вплинуло декілька факторів:

— фотографія, так чи інакше, вважалася більше чоловічим захопленням в той період, тому  не було взагалі відомо багато українських жінок-фотографок, на кого можна було би себе навіть асоціювати чи порівнювати;

— фотографія була популярним медіумом. Можливо, завдяки популярності і доступності в цей час вона сприймалася в художньому медіумі як побутово-доступна. Але тут ми можемо тільки виводити гіпотези.

На що вас надихає фотографія?

— Часто можна почути: «Фотографія — це легкий і доступний медіум». А для мене, насправді,  фотографія є суперзагадковою. Так, процес фотографування стає більш доступним, кожен хто має телефон вже є фотографом. Щоденно в світі виникають мільярди зображень, які передають історії, емоції, фіксують памятні події. Але у всьому цьому процесі мене захоплює працювати з фотографією саме в контексті історії, географії, простору, суспільства та політики. Значення кожного кадру змінюється відповідно до того, в якому контексті ми його вивчаємо та за яких умов він був зроблений. Кожна фотографія несе в собі неймовірну кількість закодованих символів і матеріалів, які дають можливість вивчати історію, політичні маніпуляції, соціальні зміни. Інше питання: не всі можуть зчитати цю інформацію, зрозуміти коди. Я страшенно захоплююсь процесом пошуку прихованих символів, відкриття прихованих історичних шарів. Для мене це найбільше задоволення. Я сприймаю фотографію як доступний медіум, але не як простий. Бо це якраз той медіум, який водночас показує та приховує історію. 

Текст: Віка Федорина

Фото: О. Канивец

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *