«Я працюватиму щитом, хай і ефемерним»

Катерина Міхаліцина

Поетеса, письменниця, перекладачка Катерина Міхаліцина у чергової розмові з циклу про війну та мир в Україні.

Що зруйнувала у твоїх планах війна?

Це стосується навіть не планів, це стосується життя загалом. Війна зруйнувала безпеку. Навіть у відносно «безпечному» Львові —  я бачу по дітях, по знайомих, війна знищила відчуття бодай мінімальної захищеності. Розхиталося саме поняття безпеки. Якщо стосовно себе це прийняти ще якось легше, то щодо дітей – ні. Але разом з тим саме вони дозволяють належно триматися, мотивують зібрати себе до купи. Бо ти — доросла, відповідальна, а вони — твоє дзеркало. І в тому дзеркалі має бути хоч трохи радості. Я от ходжу в обласну дитячу бібліотеку і займаюся там з дітьми – і місцевими, і переселеними. І коли вийшли на яв новини про Бучу — теж пішла, бо пообіцяла. Бавитися, сміятися, робити добрих монстрів на противагу тому злому, який усе поламав і про якого діти прекрасно все знають. І я робитиму це стільки, скільки потрібно, — працюватиму таким щитом, хай і ефемерним. Тому що це найменше — або найбільше, хтозна, — що я можу зробити: викликати в дітей усмішку. А так… Мабуть, найбільше повномасштабний наступ росії підкосив у нас відчуття безтурботності й базової безпеки. Підкосив під корінь. І не лише в українців. Російська агресія – це те, що висить дамокловим мечем і над іншими країнами також, над Литвою, Польщею, Естонією тощо. Дієш не так, як про тебе надумали собі росіяни, — значить загрожений. Значить, потенційно на тебе теж можуть «наступити» з перевиховальною метою. Сподіваюся, тепер увесь світ це розуміє.

Як змінився вигляд твого робочого дня?

У мене таке враження, що мій робочий день перестав бути робочим. У тому розумінні, що робота – це те, над чим ти працюєш і за що тобі мали би заплатити гроші. З цим зараз якось геть складно. Важко себе присадити. Маю вичитати переклад п’єси, феміністичної, близької речі. Але перечитаю два-три абзаци — і все, розсипаюся. Ну бо не про війну вона. І не про безпосередню, живу, насущну допомогу комусь тут і зараз. Легше перекласти англійською медичну виписку для того, щоб пацієнта могли вивезти за кордон, аніж перечитати тих кілька абзаців. Інколи навіть страшно буває: раптом не вдасться повернутися до літредагування й перекладу як фахової діяльності? І водночас коли десь когось у фейсбуці питають, що б вони хотіли найперше зробити після війни, то я подумки відповідаю про себе: перекласти дитячу книжку. Такі от гойдалки.

Як виглядає мій день? Прокидатися переважно важко, бо часом досі криє на тему: а раптом усе це мені тільки наснилося? Далі діти — нагодувати, перекинутися скількома словами вдасться. Почухати за моську пса. Добре було б не забути вмитися чи почистити зуби — піклування про себе теж дається адськи важко. Знаю, що так не можна, але мушу свідомо собі про це нагадувати. Куди простіше кинутися в дію, робити щось руками або, умовно, «язиком». Руками, це, наприклад, на складі щось сортувати чи комплектувати. Переважно це склад ГО «Фундація Станції Лема», де шаманить, зокрема письменниця, журналістка, дуже досвідчена волонтерка Ірина Вовк, допомагати якій мені за честь. Так само як і Наталі Ліпській, Тані Горбаник, Софії Ступко та іншим бджілкам-трудівницям зі складу БФ «Крила надії», який займається зараз не лише опікою важкохворих дітей з усієї України, а й медзабезпеченням різних лікарень та госпіталів, а також медевакуацією. Вони роблять без перебільшення титанічну роботу. Ну ще можна для чотирилапих переселенців корм позбирати і завезти, приміром, у «Домівку врятованих тварин», де їх зараз ой як багато.

А щодо працювати «язиком», то це тепер, здається всіхня робота. Когось із кимось переконтактувати, для когось щось знайти, комусь щось пояснити, дати коментар, записати відео чи аудіо, розповісти свою історію, вислухати іншого — розрадити, підказати, або й лише вислухати. Попрацювати радаром, приймачем інформації, якій інакше просто нікуди було б дітися… Один час я багато спілкувалася з людьми з Краматорська й Харкова, які їхали через Львів далі, до Польщі й Німеччини. Це якісь такі речі, які потребують постійного включення і чимало часу, але під вечір все одно доганяє відчуття, що всього цього надто мало. Ти, тобто, робиш надто мало. Але я в цьому не оригінальна. Мені здається, на «малороблю» періодично хворіють всі, хто не на передовій і хто щось таки робить. Тому важливо нагадувати собі також про цінність власного ресурсу і хай малого, але щоденного внеску в спільну перемогу: збереження власної адекватності. 

 Катю, як ти себе відчуваєш — дитячою письменницею, поетесою? Поетесою для кого: для дітей, для дорослих?

Анета Камінська, чудова польська поетка, яка вже багато років невтомно перекладає українську поезію, нещодавно написала у своєму фейсбуці: «До війни я була поеткою». І це якось болісно мені відгукнулося. Точніше, змусило переозвучити для себе: до війни я була дитячою письменницею. Зараз ця система мови у мені найбільше зламалася. Її треба переосмислювати і відбудовувати наново. Я відчуваю це, але ще не знаю, як. На це потрібен час і ресурс, якого зараз нема, простір у голові. Хіба що воно само прийде, інтуїтивно. Прийде і почне складатися у слова, проситиметься, щоб його записали. 

Щось таке у мене сталося з дорослими віршами. До лютого я півроку їх практично не писала. Аж тут, 18 числа, коли на лінії розмежування почалися посилені обстріли, ми переписувалися в командному чатику «Нью-йоркського літературного фестивалю», який заснувала минулоріч на Донеччині письменниця і моя добра подруга Вікторія Амеліна. І Анна Кошель, волонтерка НЛФ, у відповідь на запитання, як ви там, написала буквально таке: «все добре, трохи “салютів”, як завжди, йде дощ і тиша», — і все, у мене в голові щось клацнуло. Ця фраза стала початком вірша. І відтоді я їх пишу — щойно зупиняються руки, нахлинають слова і гупають у череп, випрошуються назовні. Це ніби компенсація за завмерлі емоції, бо вони у мене й справді від початку повномаштабного російського вторгнення просто заціпеніли. Не люблю цю свою реакцію на стрес, але так уже є, так мозок береже мою функціональність, хочу я того чи ні. І тому вірші, у певному сенсі, це теж вибір без вибору: або напишеш, або озлобишся до найближчих, станеш відлюдькою — непережите колошматитиме зсередини. Отож ідеш — буквально, у мене багато чого зараз написано на ходу — і пишеш. Це забирає шмат енергії. І раціональна частина мене часом волає: та ну його все, яка користь з тих текстів, краще б з дітьми побула чи щось таке. І разом з тим, написати вірш — це мовби максимально видихнути, до останнього спорожнити легені. Потім хоч не хоч доведеться вдихнути, розтулити рота і набрати повітря. І на цьому повітрі, на вдиху, можна якийсь час рухатися далі. Дотягнути до наступного видиху. 

Найцінніше стосовно віршів зараз, мабуть, це коли люди пишуть про синхронність таких вдихів-видихів — моїх і їхніх. Тобто що вірш перепроживається, стає емоційною частиною когось іншого. Коли їх, наприклад, кладе на музику Віктор Морозов, або перекладають іншими мовами. Найбільше, здається, моїх нових віршів переклав Марюс Бурокас, литовською. Але є і англійські переклади, і естонські, і грецькі. У мене непевні стосунки із собою-поеткою, я не завжди відчуваю себе причетною до тих текстів, які вже відпустила жити у світ. Проте я страшенно вдячна всім перекладачам і перекладачкам на інші мови й на музику. Тому що це інші рівні емоційної роботи й залученості, які працюють не так, як новини й публіцистика, скажімо, залишають інакший слід. І таке озвучення досвіду України зараз також дуже важливе.

Що дає тобі змогу триматися?

Найпростіші речі. Спечена вдома піца, наприклад. Або герань, яка цвіте на підвіконні. Саме зараз цвіте. Якось харківська письменниця Любов Лібуркіна написала у своєму фейсбуці, що після того, як прилетіло по сусідньому будинку, вона кинулася поливати вазони. І тут мені теж згадалося, що після того, як 24 лютого я прокинулася від слів доньки: «Мамо, вставай, у нас війна», завила сирена і я кинулася збирати рюкзаки, а поміж тим ходила й поливала вазони, прощалася з ними і просила в них пробачення — раптом доведеться їх залишити. Дивна ідея, правда ж? Та потім я подумала, що це, напевно, було про дім і про зв’язок із землю, на який він стоїть. Про відповідальність за те, звідки ми з вазонами виросли. Ну бо ту герань, наприклад, посадив мій тато — три пагони і трьома кольорами цвітуть. Я прокидаюся і добранкуюся з нею. Вона мені домом пахне — нагадує про маму, яка терпіти не може її запаху, і про бабу з прабабою, які, навпаки, той запах любили. Тобто про ту жіночу лінію, поруч з якою я росла. 

Що ще? Прогулянки, довгі й безцільні, які тепер рідко трапляються. Крокуси, на які натрапила в Стрийському парку і які нагадали, про весну й про те, що життя іде своїм ходом, у природі принаймні, значно влучніше, ніж всі можливі слова — аж в грудях защеміло від того усвідомлення. Можливість порадувати близьких. Наприклад, купити малому зайву іграшку. Бо я в цій справі прихильниця мінімалізму, була. Тобто іграшок не мало бути багато, вони мали бути бажані і максимально екологічні. А тут на день весняного рівнодення, який вважається дуже потужним енергетично, бабуся розповіла найменшому синові, що треба загадати бажання, і воно неодмінно збудеться, тому треба просити перемоги у війні. Синусля послухав її і загадав: «Дорогий всесвіте, я дуже хочу миру, української перемоги і, будь ласка, ще великого трансформера». І я від імені всесвіту знайшла йому найлегше з бажаного – трансформера. Ото щастя було! І синові, і мені. 

А ще мені з Англії прийшли книжки, з якими я вже була попрощалася. І в тому картонному пакунку лежала якраз та одна з небагатьох, які я зараз можу читати: «Гітлер, який вкрав рожевого кролика» Джудіт Керр. Це її історія переживання Другої світової, страшенно співзвучна мені тепер. Як і біоргафія Туве Янссон – з того самого пакунка. Її історії про мумі-тролів у блискучому перекладі українською Наталі Іваничук — прекрасні ліки від відчаю, як на мене. 

Обійми радують дуже, це нікуди не зникло. Тільки коло людей, з якими хочеться обійматися стало ще тіснішим. Ми всі позмінювалися. Близькі чоловіки змужніли — це, мабуть, найточніше поки що слово, хоча і мені самій та і їм, напевне, теж воно не дуже до вподоби. Вони не постаріли, в їхніх рисах, власне, остаточно зникла хлоп’ячість, навіть якщо вони прямо не дотичні до бойових дій. 

Довго думала, як змінилися мої подруги. Я люблю до них придивлятися за першої ліпшої нагоди. І у них помічаю зміни інколи значно швидше, ніж собі. Наразі всі вони точно стали іще чеснішими і у своїх зовнішніх виборах: хто поруч, з ким розмовляю, чому вибираю присвячувати час та енергію, — і з самими собою всередині й, від того, напевне, різкішими. Це дуже цінне насправді. Ті, хто залишається у цьому згустку спільного перебування, – страшенно цінні люди, і обійми з ними цілющі, навіть якщо зараз жіноча тілесність, тобто те, як відчувається, а радше не відчувається твоє тіло – це тема окремої розмови.

Ну і, оскільки я переважно засинаю останньою, то дуже бентежно і вдячно лежати у ліжку, де мало місця і повний шарварок, поруч з коханим, псом і найменшим сином та слухати їхнє рівне дихання. На мить можна зловити щастя, але потім майже неминуче накочується шквал болю: скільки людей зараз опинилися в іншій ситуації, без ліжка і дому, скільки рівного дихання перебито російськими снарядами? І тому я вчуся балансувати, зосереджуватися на тих, кого цієї миті бачу й чую, і дякувати тим, хто захищає наш сон. Вдячність має силу перекривати найглибший розпач.

Уявляєш собі, що буде, коли ми переможемо, перший спокійний вечір?

Чесно — ні. Не вмію так далеко забігати. Я вірю в нашу перемогу, без варіантів. Перемога буде, але не так скоро, як нам би хотілося. Зараз ми усі працюємо на неї. Але й опісля неї точно буде тлум роботи. Огром просто. На всіх можливих фронтах: від фізичної, ручної, якщо можна так сказати, праці (відбудувати, прибрати, очистити землю в усіх можливих сенсах) до роботи духу і думки на інформаційному, освітньому та інших фронтах. Це те, у чому я впевнена. І я сподіваюся бути до неї готовою.  

Текст: Віка Федоріна

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.