Цікавлячись поезією пограниччя (зокрема, твори поетів групи «Волинь» були перекладені мною 2018 року), я у Вентспілсі, в Міжнародному будинку письменників і перекладачів, вирішила перекласти міжвоєнні вірші Казімєри Іллаковічувни (1892 – 1983), інспіровані враженнями її дитинства в Латгалії. Вентспілс – інша, приморська частина Латвії, отже вийшла така собі мандрівка. Не тільки в просторі, але й у часі, приблизно на сто років назад. 

Майбутня польська поетка рано втратила батьків, і виховувалась в маєтку Плятерів неподалік Краслави. Таким чином, її дорослішання тривало на перехресті культур: оточення було польським, білоруським, литовським, латиським, німецьким, російським і єврейським. Початкову освіту вона отримала домашню, але екзамени щороку здавала в гімназії Даугавпілса (тодішнього Двінська, польською Динебурга). Селища, згадані в цих віршах, знаходилися неподалік Литви, колись входили до Вітебської губернії (деякі й зараз належать Білорусі). 

У 1930 році вийшла збірка Казімєри Іллаковічувни «Попіл і перли». Чимало віршів у ній було присвячено саме дитячим споминам. З поезій можна дізнатися, що Казімєра з товаришками не раз прибирала перед сніданком і лекціями могили курляндських баронів у Юрахові: «Треба допомогти бідним померлим, і вони нам теж допоможуть…» Описи природи та портрети мешканців передають дух місцевості, унаочнюють картини тодішнього побуту. Авторка дуже особисто сприймала все, що її оточувало. Це відчутно навіть у назвах: цикл «Дім наш», окремий вірш «Мої ріки». Щоправда, дослідник Кшиштоф Заяс вважає, що вираз «наші тамтешні» означає не просто місцевих селян, а «польсько-католицьку меншину Латгалії», яка опинилася на маргінесі та почувалася упослідженою. Звучить у віршах також тема врятування від забуття шляхом називання, згадування, власне в літературі, і тема повернення. Відчувається магічність цього краю для поетки, яка творить свій міф місця.

Найдовше кохання

Сад розквітлий за вікнами снивсь,
сад дитячих, забутих років,
соловейка травневого крізь
двері чула в жасмині я спів.
У троянд, що вздовж тину ростуть,
Спів цей лине в крові по сей день...
...Тут його зараз можна почуть –
вже не зі солов’їних пісень.
Від Придруйська до Краслави – тракт,
там, як Тіло Христове в процесії,
мого серця розквітлого знак
навзнак кинули, перш ніж понесли.
Розлетілося по гірках лисих,
поміж вільх, які росли негусто, –
наче розірвалося намисто, –
квітів, квітів зірване пелюстя.
І проходять, як табун степами,
серцем тим розтоптаним – невсипні
сильні та шалені до нестями
квітні, травні з червнями і липні.

Мої ріки

Індра – стрімка течія у крутих берегах,
Раудавізка – стібки за стібками в лугах,
вузькі та мулисті, доньки молодші багну,
часто незримі, лиш в осінь уздриш голизну –
я пам’ятаю ваш дзюркіт у затишку літа,
вас притлумляла спека тоді та квіти...
І пам’ятаю один найсильніший розлив,
луки затоплено, схили, верхівки кущів;
білі мартини, крижини на всю бистрину
ринуть в Двіну.

Ліксненські хащі

Неначе зі скла калюжі. Повітря з полів не вчувалось.
По двох сторонах дороги темнішав холодний праліс.
Він поглядом невловимим, знайомим вдивлявся ближче:
як там в усі пори року вологе його багнище.
Там папороть невисока, малина густа і дика  
Мандрівнику не давали дістатися зором осики.
Тимчасом, коли не ліньки голову нахилити,
побачиш, як розчинились у небі березові віти: 
Верхівки зоставив сонцю вітрець, перед тим розплівши,
голубило цілу днину їх сонце й лишило в тиші.
Із брички вдивляйся пильно – й побачиш в дорожній зморі,
Як смутком своїм берези пробуджують сплячі зорі.

Садиба в Доротполі

Біля озера – алея липова чимала:
там пані Петровичева здавна проживала.
Двір у пані був просторий, з крутосхилим садом,
Як не завернеш до неї, міг завжди застати;
подавала на серветці конфітюр із вишні,
примовляла: «Це вам, діти. Їжте, діти... їжте!»

Порожнє місце

На роздоріжжі такому ніхто хрест поставить не міг...
за Мурованкою, Краслави неподалік.
Трави протнули пісок. На горбовині камінь лежав.
Нащо людині ця пустка? Лиш заєць промчить серед трав.
Яструб кружляє високо... І квилить, ледь чути з землі...
Пустка там й нині. Повстанця там вбили колись москалі.

Два костели

Один костел в Індриці, в Варнавичах – інший,
з двох берегів Даугави лиця найсвятіші,
дві дзвіниці одна одну питають очима:
«Чи коротка літургія, чи довга вечірня?»
Дві ходи барвисті хресні палить сонце зблизька,
й два розділених, зарослих сільських кладовиська.

Тамтешні діти

Чи ви тепер щасливіші,
чи днина нова вас зігріла,
маленькі місцеві діти,
яких я читати вчила?
Вони приходили з Лівчан,
вони з’являлися з Кокінь,
у сірих очах розумних
світився глибокий спокій.
Як абетку я їм давала,
«Покажу все», – казала зухвало,
а вони сідали в покосі,
грались шапками та волоссям.
І сивий бузок дивився
у зошити літер барвисті...
І мудрі пси споглядали,
як запал мій гасне помалу.
Зліталися хмари мух,
все помітніше слабшав наш дух,
наче промінь крізь пальці тікав...
Нам хлібину несли й молока.
Западав материнський, глибокий,
вечір, пилом здіймався з доріг:
діти серед беріз молодих
йшли до Рухман, до Лівчан, до Кокінь.

Місцеві

Які ж вони, наші тамтешні?
Худіші від інших та менші.
Як пішки на ярмарок йдуть,
єврей підвезе, може буть.
Неписьменні, нестрижені, все рвали жили –
в наймах у старовірів служили.
Час від часу косили холера і тиф їх
у дитинстві моїм... Вівці тихі!
Як сьогодні вони? Мов бліді квіти льону
очі в діток, а пси їхні виють безсонно...
Серед них щасливіші ниць впали у храмі,
наче збіжжя вони, що побите громами.
Та проскура над ними в священному блиску...
О святі невідомі литовські й латиські!

Заради буття

«Ти можеш мене наректи!»
«Але ж невідомий ти».
«Так, аби тільки назвала,
ім’я, мов яскравий спалах,
з небуття мене вирве, де
власна пам’ять моя росте».
«Ти з-під Краслави. Досить слів.
Безіменний твій образ сплив».

Повернення

Блукач світами, що скінчив блукати,
йшов шляхом й де лягти почав шукати.
Не до вподоби луг йому, бо квіти,
вода не до вподоби – може змити,
сосняк – смолистий, у гаю – волого...
Весь світ побачив – не знайшов нічого.
Аж тут чабрець і верес в пілігрима
між дюн сухих встають перед очима.
Пісок, пісок... Ось де нарешті ліг 
блукач... Серед піску заснув навік.

З польської переклала Наталія Бельченко

Ілюстрації Наполеона Орди

фото: PAP