Перша зустріч з творчою майстернею «Візантінославікою» відбувалася в Софії Київській рік тому – 17 листопада 2024 року. Цього року відбулася друга зустріч – 15 листопада, там само в Софії – місці української духовної сили.
Так склалося, що радянська традиція вираховувала початок української музики з Миколи Лисенка, тобто з відносно недавніх часів. Сучасна музична освіта дає більш-менш розлогу картину, починаючи від партесної творчості епохи бароко. Таким чином вивчення величезного пласту музики українського середньовіччя втрачається. В НМАУ, наприклад, на вивчення української середньовічної музики давалася 1 пара. Обізнаності також не сприяє шалена недостатність аудіо- чи відеозаписів виконання музики того періоду.
Одна з найдавніших музичних традицій української культури – це церковна монодія, що постала з синтезу візантійських і слов’янських традицій. І її вивчення дуже важливе для усвідомлення наступного розвитку української культури, а воно майже зовсім не представлене в навчальних закладах.
Одним з чудових нововведень на цьому поприщі є запровадження курсу «Візантійська музика: теорія і практика» Євгенією Василівною Ігнатенко, кандидаткою мистецтвознавства, доценткою НМАУ. Вона ж є авторкою і керівницею проекту «Візантінославіка». Її кандидатська дисертація зосереджувалася на темі українських хорових концертів, але згодом вона щиро зацікавилася і візантійською культурою. Євгенія професійно вивчала візантійську музику в Греції. Як сама зазначає керівниця проекту, виконання українськими співаками «грецьких» наспівів довгий час видавалося неможливим через втрату українцями традиції співу візантійської монодії. Однією з причин для цього була поява у 17 ст. партесного стилю з притаманною йому афектацією, театральністю, який витіснив «нудні» одноголосні наспіви.
У проекті «Візантінославіка» піснеспіви виконували українські музиканти, що стало можливим завдяки появі 2022 році в НМАУ вибіркового курсу «Візантійська музика: теорія і практика», що пропонується усім бажаючим. Серед цих бажаючих була група співаків: Руслан Кірш (продюсер «Візантінославіки»), Павло Бєльський (знавець давньогрецької мови), Павло Москаленко. Вони і співали основний мелодичний голос. Ісократісами були Василь Білоус і Микола Джуфер.
Базою, основним принципом для «Візантінославіки» є грунтовне дослідження рукописів і застосування принципів історично інформованого виконавства. В майбутніх планах проекту – заснувати Візантійську академію, щоб навчати людей візантійській історії і культурі.
Сама назва проекту говорить про синтетичний базис матеріалу, над яким працюють дослідники – впливи і комбінації візантійської і слов’янської культури. Адже Русь і Україна мали тісні зв’язки з Константинопольським патріархатом аж до 1686 р., допоки йому підпорядковувалася Київська митрополія.
Візантійська традиція відрізняється від європейської способом передачі інформації в нотації. Європейська передбачає точну фіксацію всіх нюансів звучання, а візантійська позначає лише каркас, який може прикрашатися, що вимагає від виконавця певного імпровізаційного підходу. Так само відмінна традиція вокалу. По-перше, візантійська традиція базується на солістах, що співають у хорі, а по-друге, вони співають принципово інакше, «природнім голосом». Таке п’янке звучання голосу розраховане на кам’яні храми, подібних до Софії Київської, і найкращий ефект від прослуховування виникає саме в такому просторі. Піснеспіви, які виконувалися «Візантінославікою» цьогоріч, звучали і півстоліття тому в тій же Софії.
Візантійська музика є одноголосною, але на практиці до мелодії додається нижній голос – ісократима, яка не фіксувалася в нотах, а імпровізувалася співаками, протягуючи опорні тони ладу. Також характерною особливістю грецьких піснеспівів є їхня будова на візантійських звукорядах (іхосах), які бувають хроматичними і мікрохроматичними, на відміну від західноєвропейської системи 8 лише діатонічних модусів. І звісно візантійська нотація є невменною (фіксується не точна висота, а мелодичний хід на інтервал + окремі символи організації ритміки і прикрас), а не п’ятилінійною. Тож ми бачимо значні відмінності музичного світосприйняття між культурами, тому робота, якою займається «Візантінославіка», є надзвичайно сміливою і складною для реалізації.
Цього річ проект презентував, як і минулого року, церковний одноголосний спів за українськими рукописами кін. 16-18 ст. Виконання піснеспівів відбувалося однорідним чоловічим складом, як належить традиції. Учасники проекту не тільки співали – Є. Ігнатенко розказувала про всі твори, що дало слухачам зануритися у сакральний історичний стан минулих днів.
Програму концерту складала така музика:
–Різдвяний кондак «Діва днесь» з укр. рукописів кін. 16 – 18 ст. авторства Романа Солодкоспівця (6 ст.) – грецькою і церковнослов’янською мовою. Цей різдвяний кондак цілком можливо чули давньоруські посли кінця 10 ст., коли їздили в Константинополь на Різдво вибирати релігію для Русі. Це той старовинний репертуар, який здавна звучав на українських землях. Грецькою мовою він записаний в багатьох українських рукописах. Церковнослов’янський переклад прилаштували до тієї самої візантійської мелодії. Цей кондак звучить понад 1000 років, тож його вповні можна назвати справжнім «хітом».
–«Достойно єсть» з укр. рукописів 17-18 ст. – дуже відома молитва Богородиці. Прослуховування цього піснеспіву яскраво доповнювала мозаїка 11 ст. Богоматері Оранти в Софії Київській. Це один з найпопулярніших грекомовних піснеспівів, який записаний в українських рукописах. Співати його могли не тільки на богослужіннях, але й за трапезою. Піснеспів складається з двох розділів, які належать двом авторам, і ці розділи були написані в різний час. Перший розділ – архангельський гімн, який за легендами записав монах від Архангела Гавриїла, коли той спустився на гору Афон. Другий розділ написав гімнограф 8 ст. Косьма Маюмський, який належить до єрусалимської гімнографічної школи. Завдяки порівняльним дослідженням візантійських і українських рукописів з’ясувалося, що цей піснеспів співали в другому іхосі (звукоряді). Другий іхос називали найсолодшим – тим, що дає справжню можливість доєднатися до Слова Божого, про нього навіть складали поеми. На перший погляд звучання другого іхоса нагадувало арабські чи турецькі мелодії, тобто східні. Але насправді ісламський світ, Османська імперія, після завоювання Візантії перейняв ці звукоряди до своєї традиції, хоча походження вони мають саме грецьке. Ісократиму до цього піснеспіву (в вигляді одної ноти) співали слухачі (всі, хто знаходиться в храмі, але не є професійними співаками), як це і було прийнято в давній візантійській храмовій традиції. Таким чином зал зміг краще зануритися в атмосферу історії. Іноді між ісократимою і мелодією утворювалися дисонансні співзвуччя (часто секунди). Це дає нам цікаве порівняння з західноєвропейською традицією, в якій до дисонансів ставилися вкрай обережно в поліфонічній музиці.
– «Херувимська» («Іже Херувими») з укр. рукописів 17-18 ст. Авторство Євстатія, протопсалта молдавського монастиря Путна (50 км від Чернівців), було встановлене завдяки дослідженням очільниці проекту Є. Ігнатенко. Молдавську («путницьку») школу називають феноменом «Візантії після Візантії». Коли турки завоювали Константинополь, молдавські і валаські землі стали прихистком для церковних ієрархів і загалом для візантійської культури. Співали «Херувимську» Євстатія по великих монастирях, в тому числі в Києво-Печерській лаврі. «Херувимська» пісня – одна з найважливіших в літургії св. Іоанна Златоуста. Якраз «Херувимську» дуже часто співали грецькою мовою. Ця пісня звучала найдовше серед всієї програми, близько 15 хвилин (на відміну від 3-хвилиних сучасних херувимських). Ця пісня є зразком візантійської калофонії. Ми знаємо, що навіть мандрівний український монах Григорович-Барський був захоплений калофонією, коли відвідав 16-годинну службу на Афоні. Співаки «Візантінославіки» співали «Херувимську» не перед слухачами, а на спеціальних хорах (які призначалися для співаків), як було і прийнято в минулому. Стоячи на хорах, в них виходив найкращий акустичний ефект.
«Болгарський» поліеліос («многомилостиве») або «припіли» з укр. рукописів 17-18 ст. (припіли – короткі прославні співи святим і мученикам на Господських і Богородичних святах). Болгари були активними учасниками української християнської історії, адже церковнослов’янська мова має болгарське походження. «Многомилостиве» – це розділ утрені, де співали 134 і 135 псалми. «Многомилостиве» називається так, адже в кінці кожного рядка псалма співали про милість Божу. Богородичний припіл склав валаський монах Філофей у 15 ст. Припіли, які співали на великі свята в рамках «многомилостивого» співали на одну й ту саму модель – на візантійську мелодію розспівували різні тексти відповідно до різних свят. Великим святим писали свої припіли, і виявилося, що величання князю Володимиру (при хрещенні – Василій) написано на ту ж мелодію 15 ст. величання Богородиці Філофея.
Настрій і музичний час піснеспівів концерту протікав безкінечно, плинно. Це нагадує західноєвропейські григоріанські хорали, традицію cantus planus. Завданням музики було занурити слухачів в конкретний стан, задля чого вибирався суто конкретний звукоряд і музичні засоби.
Отже, українська церковна музика беззаперечно належить візантійському культурному ареалу. Тож українська музична історія триває не з появи партесного стилю, а від самого моменту хрещення Русі. Дослідження «Візантінославіки» показали, що на українських землях періоду Середньовіччя не звучала «великоруська» північна музика. Наші предки орієнтувалися на південні зв’язки – болгарські, сербські, загалом балканські, і звісно ж візантійські. І українська музична спадщина цього раннього періоду має стати доступною широкому загалу, що і є головною метою проекту «Візантінославіка».
Проєкт підтримується громадською організацією «Ігнеа Корда» і є переможцем грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.
Текст: Вікторія Бачинська
Допоміжні матеріали:
