Кен Лю — письменник, перекладач (треба зауважити, це він переклав трилогію Лю Цисіня), юрист і програміст. Все це є в його прозі.
Титульна розповідь збірки отримала всі можливі престижні нагороди в області світової фантастики — премії Nebula, «Х’юго», World Fantasy Award …. Зрозуміло, що «Паперовий звіринець» своєю назвою відсилає до «Скляного звіринцю» Теннесі Уільямса. Но Кен Лю — різний, його «Симулякр» і «Звіринець» — це філософська фантастика в традиції Теда Чана. «Постiний клієнт» і «Доброго полювання» — класичний Гібсонів кіберпанк в етнічному антуражі. Безнадійна сумна ніжність «Зміни стану» нагадає читачеві про елегантність Пітера Бігля. Це не вторинність письменника, неможливо творити, не відчуваючи впливу попередників, сьогоднішній світ стоїть на плечах гігантів. Кен Лю — несподіваний, він викликає певні почуття, а після перевертає світ з ніг на голову, і читачеві злегка незатишно-гірко-обтяжливо, а потім вибухає феєрверк. Він запам’ятовується. Він змушує серце битися частіше.
Кен Лю. Паперовий звіринець та інші історії. — К.: BookChef, 2020, 528 ст.
Уривок
MONO NO AWARE*
Світ за формою подібний до кандзі** «парасолька», тільки от написаний настільки ж погано, наче то я малював — усі складові частини в диспропорції.
Батько згорів би від сорому від того, наскільки я й досі по-дитячому пишу ієрогліфи. Направду, я вже ледь зможу зобразити багато з них. Формально моє навчання закінчилося ще в Японії, коли мені було вісім.
Але для нинішньої задачі згодиться і цей, написаний так кепсько.
Купол зверху — то сонячне вітрило. Навіть геть перехняблений кандзі не дає вам справжнього уявлення про його величезні розміри. У сто разів тонший за рисовий папір обертовий диск розпластався на тисячу кілометрів серед космосу, немов гігантський кайт, що не пропустить жодного фотона, який пролітає повз. Він буквально затулить собою усе небо.
Від нього тягнеться трос із вуглецевих нанотрубок завдовжки сотню кілометрів: міцний, легкий та гнучкий. На кінці тросу підвішене серце «Сповненої надії» — циліндричний житловий модуль п’ятсот метрів завдовжки, зі втиснутими у нього 1021 мешканцями світу.
Сонячне світло напинає вітрило, розганяючи нас дедалі швидше все ширшою спіральною орбітою подалі від світила. Прискорення притискає усіх нас до палуб, замінивши силу тяжіння.
Наша траєкторія веде нас до зірки, що зветься 61 Діви. Щоправда зараз годі її побачити, бо вона розташована по інший бік купола сонячного вітрила. «Сповнена надії» дістанеться до неї десь за три сотні років, або біля того. За сприятливого розвитку подій, мої пра-пра-пра— я якось підраховував скільки «пра-» знадобиться, проте зараз уже й не пригадаю — правнуки її таки побачать.
Житловий модуль не має вікон, тож немає і звичного вигляду зірок, що пролітають повз. Більшості людей все одно, бо вони виросли, споглядаючи за зірками, і це видовище вже давно їх вже знудило. Але я люблю роздивлятися за допомогою камер, встановлених на днищі корабля, все більш віддалене кожної наступної миті червонувате сяйво нашого Сонця, нашого минулого.
— Хірото, — мовив до мене батько, коли витрусив зі сну. — Збирай свої речі. Час настав.
Моя маленька валіза була спакована. Мені лишалося лише покласти до неї ґобан з приладдям. Тато подарував мені його, коли мені виповнилося п’ять років, і відтоді час, коли ми грали з ним, став найулюбленішим у добі.
Сонце ще не зійшло, коли батько з мамою і мною вже вийшли на вулицю. Всі сусіди вже стояли з сумками надворі біля своїх будинків, ввічливо вітаючись одне з одним під світлом літніх зір. Як і завжди, я пошукав очима Молот. Це було нескладно. Відтоді, як я себе пам’ятав, астероїд лишався найяскравішим об’єктом на небі, якщо не вважати Місяць, і з кожним роком яскравість лише збільшувалася.
Серединою вулиці повільно сунула вантажівка з гучномовцями на даху.
— Увага, мешканці Куруме! Будь ласка, рухайтесь організовано до автобусної зупинки. Буде подано достатню кількість автобусів, щоб ви могли дістатися залізничного вокзалу, а звідти до Каґошіми. Не намагайтеся їхати машиною. Ви повинні залишити дороги вільними для евакуаційних автобусів та службових транспортних засобів!
Кожна родина повільно рухалася хідниками.
— Пані Маеда, — батько звернувся до сусідки. — Чому б мені не піднести ваші речі?
— Я дуже вдячна вам, — відповіла літня жінка.
Через десять хвилин ходьби пані Маеда зупинилася і обперлася об ліхтарний стовп.
— Трохи довше йти, ніж зазвичай, бабусю, — сказав я. Вона, погоджуючись, кивнула, проте занадто важке дихання не дозволяло їй вимовити бодай щось. Я спробував її розвеселити: — Ви ж не можете дочекатися, коли побачите онука в Каґошімі? Я також сумую за Мічі. Ви зможете сісти поруч і відпочити на космічному кораблі. Вони кажуть, що місця вистачить усім.
Мама схвально усміхнулася мені.
— Як нам пощастило, що ми саме тут, — відповів тато. Він вказав на чіткі ряди людей, що рухалися до автобусної зупинки; на молодь із урочистим виглядом у чистих сорочках і взутті; жінок середнього віку, які допомагали своїм літнім батькам; чисті, порожні вулиці й неочікувану тишу — незважаючи на величезну кількість людей, ніхто не розмовляв голосно, лише пошепки. Саме повітря, здавалося, виблискувало тісними зв’язками між усіма людьми — родинами, сусідами, друзями, колегами — наскільки невидимими, настільки ж і міцними, як шовкові ниті.
Я бачив по телевізору, що відбувалося в інших місцях світу: мародери з вереском гарцювали вулицями; солдати і поліцейські стріляли у повітря, а подекуди і в натовп; палаючі будівлі й гори мертвих тіл, що готові от-от розповзтися на усі боки; генерали, що обіцяли ошалілому натовпу швидку помсту за старі образи, незважаючи на кінець світу.
— Хірото, я хочу щоб ти це все запам’ятав, — сказав батько. Він поглянув довкола, переповнений емоціями. — Саме перед лицем таких катастроф, ми демонструємо свою силу як народ. Зрозумій, що ми не визначаємось як сума окремих індивідуумів, а є мережею стосунків і зв’язків з іншими людьми. Людина повинна стати вище своїх егоїстичних потреб, щоб усі ми змогли жити в гармонії. Окрема людина — слабка і нікчемна, проте у тісному зв’язку з усіма іншими робить японську націю непереможною.
•••
— Містере Сімідзу, — це восьмирічний Боббі. — Мені не подобається ця гра.
Школа розташована в самому центрі циліндричного жилого модуля, де забезпечується найкращий захист від радіації. Перед класною кімнатою висить американський прапор, під яким діти щоранку повторюють свої клятви. З обох боків від американського прапора — два ряди менших за розмірами прапорів представників країн, які також врятувалися на борту «Сповненої надії». У кінці лівого ряду розташована дитяча інтерпретація Хіномару***— кутики білого паперу вже закрутилися, а колись яскраво-червоне вранішнє сонце перетворилося на помаранч заходу. Я намалював це того дня, коли ступив на борт «Сповненої надії».
Я присунув стілець до столу, за яким сидять Боббі й його друг Ерік.
— Чому вона тобі не подобається?
Між хлопчаками сітка з прямих ліній, дев’ятнадцять-на-дев’ятнадцять. Кілька чорних і білих камінців уже стоять на перетинах ліній.
Раз на два тижні у мене є вихідний день від звичних обов’язків по моніторингу поточного стану сонячного вітрила, тож я приходжу сюди, щоб розповісти дітям трохи більше про Японію. Час від часу, в такі моменти я відчуваю себе дурнувато. Як я можу розповідати їм щось, коли у мене самого про Японію лише уривки хлопчачих спогадів?
Але іншого вибору немає. Усі техніки-неамериканці, як я, вважають за необхідне брати участь у освітній програмі школи і культурно збагачувати дітей, передаючи все, що знаємо самі.
— Усі камінці однакові на вигляд, — відповідає Боббі, — і вони не рухаються. Вони нудні.
— А яка гра тобі подобається? — запитую я.
— Asteroid Defender! — відповідає Ерік. — Оце — гарна гра. Вам треба врятувати світ.
— Я мав на увазі не комп’ютерну гру.
Боббі знизує плечима.
— Шахи, мені здається. Мені подобається королева.
Вона могутня і вирізняється поміж інших фігур. Вона — герой.
— Шахи — це гра сутичок, — кажу я. — В ґо більше перспективи. В ній відбуваються цілі битви.
— В ґо немає героїв, — вперто бурмотить Боббі. Я не знаю, що йому відповісти.
Місць, щоб зупинитися у Каґошімі, вже не лишилося, тож усі спали надворі уздовж дороги до космодрому. На горизонті ми бачили величезні срібні корпуси евакуаційних кораблів, що виблискували на сонці.
Батько пояснив мені, що уламки, які вже відірвалися від Молота, прямують до Марса і Місяця, тому кораблі мають відвезти нас якнайдалі у глибини космосу, де безпечно.
— Я б хотів місце біля вікна, — сказав я, уявляючи, як зорі пролітатимуть повз.
— Ти маєш поступитися місцем біля вікна комусь молодшому за тебе, — відповів тато. — Пам’ятай, ми всі повинні чимось жертвувати, щоб жити разом.
Ми збудували стіни зі своїх валіз і натягли простирадла, зробивши укриття від вітру і сонця. Щодня приїздили урядові інспектори, роздавали припаси і переконувалися, що все йде як годиться.
— Залишайтеся терплячими! — казали вони. — Ми знаємо, що справи йдуть нешвидко, але ми робимо усе можливе. Місця знайдуться для усіх.
Ми терпіли. Дехто з матерів організував уроки для дітей удень, а чоловіки впорядкували чергу таким чином, щоб сім’ї з літніми людьми і маленькими дітьми першими потрапили на борт кораблів, коли ті нарешті будуть готові.
Після чотирьох днів очікування, запевнення урядових інспекторів уже не звучали настільки переконливо. Натовпом ширилися чутки.
— Справа у кораблях. Щось не так із ними.
— Проектанти збрехали уряду, що вони вже готові, хоча ще ні. А тепер Прем’єр-міністру занадто соромно, щоб сказати правду.
— Я чув, що тільки один корабель готовий. І тільки кілька сотень найважливіших бонз отримають місця на ньому. Усі інші кораблі — лише шкаралупки, для відвертання уваги.
— Вони сподіваються, що американці передумають і побудують більше кораблів для таких союзників, як ми.
Мама підійшла до батька і зашепотіла йому у вухо. Тато похитав головою і перервав її:
— Не повторюй таких слів.
— Але заради Хірото…
— Ні! — Я ніколи не чув такого гнівливого тону від батька. Він зупинився, ковтнув. — Ми маємо довіряти одне одному, Прем’єр-міністру і Силам самооборони.
Мама виглядала незадоволеною. Я потягнувся і взяв її за руку.
— Я не боюся, — вимовив я.
— Це правильно, — із полегкістю у голосі відповів тато. — Тут немає нічого страшного.
Він підхопив мене у обійми — я трохи зніяковів, бо він не робив такого відтоді, як я був ще зовсім малим — і вказав на щільний натовп із тисяч і тисяч людей, що обплітав усе довкола нас, скільки сягало очей.
— Подивись, скільки багато тут усіх: бабусі, молоді тати, старші сестри, молодші брати. Для будь-кого запанікувати і поширювати чутки в такій тисняві було б егоїстично і неправильно, бо чимало людей можуть постраждати. Ми маємо лишатися на своєму місці й завжди пам’ятати про загальну картину.
Ми з Мінді кохаємося повільно. Мені подобається вдихати запахи її темного кучерявого волосся, пишного, теплого. Воно лоскоче ніс немов свіжа морська сіль.
Після цього, ми лежимо поруч, роздивляючись мій монітор на стелі.
На ньому транслюється закільцьований ролик зоряного неба, що віддаляється. Мінді входить до навігаційної команди, тож вона записує для мене відео у високій роздільній здатності з кабіни.
Мені подобається уявляти, що це великий світловий ліхтар і ми лежимо прямо під зірками. Я знаю, що дехто полюбляє роздивлятися на своїх моніторах фотографії і відео старої Землі, проте мене це надзвичайно пригнічує.
— Як ви говорите «зірка» японською? — запитує Мінді.
— Хоші, — відповідаю я їй.
— А як ви говорите «гість»?
— Окякусан.
— То ми хоші окякусан? Гості зірок?
— Це не працює отак, — відповідаю. Мінді — співачка,
і їй подобається звучання й інших мов крім англійської. «Важко чути музику слів, коли їхнє значення висли
зає», — сказала вона мені одного разу.
Іспанська — рідна для Мінді, проте з неї вона пам’ятає
ще менше, ніж я з японської. Часто вона запитує у мене японські слова і вплітає у свої пісні.
Я намагаюся для неї обіграти на поетичний манер, проте не певен, що роблю усе правильно.
— Вареваре ха, хоші но яда ні кяку ні кіте. Ми стали гостями серед зірок.
«Існує тисячі способів висловити будь-що» — казав батько, — «кожен доречний для свого випадку». Він навчив мене, що наша мова сповнена нюансами і податливою витонченістю, кожне речення немов окремий вірш.
Мова згортається у собі, невимовлені слова не менш значущі, ніж сказані, контекст у контексті, шар за шаром, як сталь самурайського меча.
Мені б хотілося, щоб батько був зараз поруч, щоб я міг у нього запитати: «Який би ти обрав спосіб сказати «я сумую за тобою», так щоб це пасувало до нагоди твого двадцятип’ятиріччя, останнього представника свого народу»?
— Моя сестра захоплювалася японськими книжками з малюнками. Манґою.
Мінді, як і я — сирота. Це одне з того, що нас об’єднує.
— Ти багато про неї пам’ятаєш?
— Не дуже. Мені виповнилося лише п’ять, чи близько того, коли я потрапила на борт корабля. До цього я лише пам’ятаю постійну стрілянину, і як ми всі переховувались у темряві, як тікали, кричали і крали їжу. Вона завжди була поруч, вгамовувала мене і, щоб я не кричала, читала манґу. А потім…
Я переглянув відео лише один раз. Як ударив астероїд, із нашої високої орбіти блакитно-білий марбл, що був Землею, здавалося на мить захитався, а потім покотилися безгучні хвилі руйнування, повільно охоплюючи усю земну кулю.
Я притягую її до себе і легенько цілую, заспокоюючи. — Давай не будемо говорити про сумне.
Вона міцно обхоплює мене руками, немов не відпустить ніколи.
— Манґа, ти щось пам’ятаєш про неї? — запитав я.
— Я пригадую, що весь комікс був заповнений гігантськими роботами. Я тоді подумала: Японія така могутня.
Я намагаюся це уявити: героїчні гігантські роботи по всій Японії відчайдушно намагаються врятувати людей.
Вибачення Прем’єр-міністра транслювалося через гучномовці. Дехто також дивився на своїх телефонах.
Я мало що пам’ятаю з його виступу, за винятком того, що він говорив тихим голосом, а з вигляду здавався куди більш старшим та втомленим. Видно було, що він дійсно переймається через те, що сталося.
— Я не виправдав довіри свого народу.
Чутки виявилася правдивими. Підрядники брали гроші від уряду, проте не змогли збудувати кораблі достатньо міцні для виконання запланованої місії. Вони тримали в дурнях усіх до останньої миті. Ми дізналися правду, коли вже було запізно.
Японія виявилася не єдиною країною, яка не змогла захистити своїх людей. Коли присутність Молота виявили уперше і підтвердили його траєкторію зближення на зіткнення з Землею, країни світу влаштували запеклі суперечки щодо обсягу участі кожної з них у програмі загальної евакуації. А коли цей план зазнав невдачі, більшість країн вирішила, що краще поставити усе на кон із Молотом у надії, що він таки не влучить, ніж витрачати ресурси і життя громадян на боротьбу з сусідніми державами.
Після закінчення виступу Прем’єр-міністра натовп продовжував мовчати. Почулося кілька розлючених голосів, проте незабаром і вони замовкли. Поступово, так само організовано, люди почали збирати речі й залишати тимчасові прихистки.
— І люди просто повернулися додому? — запитує Мінді з недовірою.
— Так.
— Без грабежів, утеч світ за очі й військових заколотів?
— Це було в Японії, — відповідаю я їй. І я чую гордість у своєму голосі, відгомін батька.
— Я думаю, що люди просто змирилися, — відповідає Мінді. — Просто здалися. Можливо, тут справа у культурі.
— Ні! — Я намагаюся зберегти тепло у голосі. Її слова зачіпають мене за живе, так само, як і зауваження Боббі, що ґо — нудна гра. — Все відбувалося геть не так.
— Із ким тато розмовляє? — запитую я.
— Із доктором Гамільтоном, — відповідає мама. —
Ми — він, твій батько і я — разом навчалися у коледжі в Америці.
Я спостерігав, як тато розмовляв англійською по телефону. Він здавався зовсім іншою людиною: і справа була не лише в модуляціях і силі голосу; міміка була куди більш жвавішою, жестикуляція виразнішою. Він був схожим на іноземця.
Він кричав у телефон.
— Що каже тато?
Мама цитькнула на мене. Вона пильно стежила за
батьком, прислуховуючись до кожного слова. — Ні, — вигукнув батько у телефон. — Ні! Перекладу цього я не потребував.
Потім мама сказала:
— Він намагається зробити все правильно, як він це розуміє.
— Він такий самий егоїст, яким був завжди, — відрізав тато.
— Ти не справедливий, — відповіла мама. — Він не зателефонував мені таємно. Натомість він зателефонував саме тобі, бо, якщо ти змінив свою думку, то він із задоволенням дасть жінці, яку кохав, можливість врятуватися, навіть якщо вона обрала іншого.
Тато подивився на неї. Я ніколи не чув, щоб мої батьки говорили одне одному «я тебе кохаю», втім, деякі слова не потребують бути сказаними, щоби бути правдою.
___________________________
* (яп. 物の哀れ) — дослівно «пафос речей», або «емпатія до речей» чи «чутливість до ефемерності». Естетичний принцип, характерний для японської культури починаючи з періоду Токуґава. Базується на усвідомленні мінливості і швидкоплинності об’єктів матеріального світу, що переходить у тихий смуток або тугу, які в свою чергу трансформуються у більш глибоку печаль від розуміння, що такий стан речей і є реаліями життя. — Прим. перекл.
** Кандзі (яп. 漢字 — «китайські знаки») — ієрогліфічне письмо, складова частина японської писемності. Запозичене японцями в Китаї у 5-6 століттях н. е. — Прим. перекл.
*** Друга, неофіційна назва японського прапора — «сонячний диск». — Прим. перекл.
