Що я знайшов у чоловічій кишені Олега Коцарева

Коцарев

Література — це колекція вражень митця від реальності. І модус цих вражень змінюється залежно від модусу часу. У збірці віршів Олега Коцарева модус нашого часу відчувається дуже яскраво: сьогодні ми не впевнені в тому, що відбувається, не знаємо, чим ми точно займаємося, і до чого все це нас приведе. 

Будь-які спроби визначити це призводять до несподіваних наслідків, які мають певну цінність і відкривають нам певні таємниці, але не дають відповідей. Втім, такий модус має дуже корисну особливість: ми більше не довіряємо спробам попередніх поколінь декорувати реальність, тобто – запропонувати, замість точних відповідей, прикраси, які би маскували їхню відсутність. 

Зрозуміти, як саме це виглядає можна на прикладі першого програмного вірша збірки “Літера Ґ відкинулась”, в якому йдеться про суто українську літеру Ґ, яка відкинулася з зони і прийшла всіх навчати правильної “житухи по понятіям”. Раніше, за часів СРСР репресована і ув’язнена літера Ґ

 Примружилася,
 загрозливо посміхнулася сонцю,
 поставила валізу на землю коло
 ґанку,
 вийняла
 кружку залізну,
 дала мені та сказала:
 «Шкет, підігрій кип’яточку».
 Поки бігав по воду,
 вона позрізала всім іншим літерам
 ґудзики,
 кашляла до мокротиння
 та сміялася,
 дивлячись на повсюдні у нашому дворі
 ознаки весни,
 мугикаючи все під носа:
 «Ну, от і я, розсуньтесь, фраєрята,
 у мене настрій — пером попрацювати» 

Такий образ “упослідженої” літери є безсумнівно деконструктивною версією декоративного вірша Івана Малковича “Свічечка букви Ї”:

 Хай це можливо і не найсуттєвіше
 але ти дитино
 покликана захищати своїми долоньками
 крихітну свічечку букви "ї" 

Перед тим як рухатись далі варто розібратися, у яких саме стосунках за ставленням до реальності знаходяться декоративне і деконструктивне мистецтво. Найпростіше це зрозуміти на прикладі епізоду з книжки Едуарда Успенського «Дядя Фёдор, пёс и кот», де персонажі сперечаються щодо користі картини на стіні: 

– Вот какая польза от этой картины на стене?

– От этой картины на стене очень большая польза. Она дырку на обоях загораживает.

Отже деякі твори мистецтва створюють декорацію (Потёмкинскую деревню) – закривають якусь певну дірку, тобто щось незручне, неприємне і некрасиве, але таке, що є ініціальною, відпочатковою сутністю цього феномену, від якої ніяк не можливо позбавитись, в даному випадку – сутності всієї культури, як сукупності. 

І тут саме час навести приклад з української культури. У 2012 році я навчався у школі журналістики в Кьольні і зайшов там у магазин старих англійських книжок, власником якого був британець Кріс. Я купив в нього повне зібрання оповідань Балларда, і ми розговорилися. Кріс сказав, що його дівчина з України і познайомила його з українською музикою. Особливо йому сподобалася Руслана і її пісня “Дикі Танці”. Він взяв укулеле і заграв мені щось з Руслани та з Океану Ельзи. Я одразу сказав йому, що Руслана та Океан Ельзи ні в якому разі не репрезентують українську музику, а лише спотворюють уявлення про неї. Гірше тільки Тарас Петриненко та Володимир Івасюк (його “Червона Рута” – це якийсь капкан, який тримає нашу українську культуру за ногу, щоб вона нікуди не втекла, шанувала батьків, вдягала на свята вишиванку і сумлінно відвідувала церкву). Натомість я запропонував йому послухати Даху Браху та Сен-Тропе. Зараз це був би, без сумнівів, Курган і Агрегат. Кріс послухав Даху Браху і сказав, що, на його думку, в Руслані більше автентичного, суто українського духу. Я не став сперечатися з людиною, яка навряд чи хоч раз була в Україні. 

Але тепер, через 9 років після тої розмови я нарешті зрозумів, чому група Сен-Тропе репрезентує Україну краще Руслани. Бо музика Руслани і сам її образ мають декоративний характер, а група Сен-Тропе має деконструктивний характер. Руслана своїми танцями у шкіряних садо-мазо обладунках і ритмічним вигукуванням заклику “Xей, ші-кі-дай, ші-рі-кі-дан-xей, Ші-рі-кі-дай, ші-кі-рі-да-на” закриває дірку на шпалерах української сутності. Вона ніби каже: “Ніякої дірки немає, все окей! Дивіться на мої ноги, слухайте моє Ші-рі-кі-дай, бо це і є справжня автентична Україна, а все інше не має значення”. 

Насправді ж це декоративне потьомкінське селище Руслани не має ніякого значення, бо воно завалиться, мов картонні декорації, від першого ж доторку реальності. Найбільше значення має деконструктивне мистецтво, яке не лише показує дірку на шпалерах у найменших деталях, а навіть розколупує її ще більше, щоб ми побачили, звідки ця дірка взялася, хто її зробив, чому вона наразі перебуває в такому, а не іншому стані, і які у неї перспективи. І в цьому сенсі групи Сен-Тропе, Курган і Агрегат, і в меншій мірі, Даха Браха і Воплі Відоплясова мають значно більшу цінність. Недолік груп Даха Браха та ВВ полягає в тому, що їхня деконструкція не є повною та послідовною. Вони чесно визнають існування дірки, але намагаються весь час показати нам, що дірка не така вже й велика, вона має свою певну естетику, у всіх є така дірка, то чим наша гірша?

Іван Малкович своїм декоративним віршем “Свічечка букви Ї” відволікає увагу від тої дірки, за яку нам соромно, і на яку звертає увагу вірш Олега Коцарева “Літера Ґ відкинулась”. Сутність цієї дірки полягає у відсталості та провінційності української культури, цілком зосередженої на минулому і охороні замкнених на самих собі  консервативних цінностей, з яких немає ніякої користі і ніякого виходу у відкрите суспільство майбутнього. Дитина, яка весь час захищає своїми долоньками букву Ї, не здатна більше ні на що інше, бо руки, уява і розум її постійно зайняті марною та безглуздою справою. Мова – це не скарб, а засіб спілкування, інструмент, який має допомагати досягати позитивних і корисних результатів праці. Консервативна ідея ставлення до мови, як до капіталу, призводить до постійних фобій, що його можуть викрасти, видурити, проциндрити, сплюндрувати, а також до хибного і вкрай шкідливого уявлення про те, що нібито мова сама по собі має якусь найвищу ірраціональну цінність, є священним тотемом. Саме таке ставлення до мови і переважало у нашій культурі багато років. І поки дитина охороняла букву Ї, літера Ґ “відкинулася” і з’ясувала, що навколишній світ невпізнанно змінився за той час, поки вона перебувала в ув’язненні. Змінився настільки, що її, літери Ґ, спосіб життя, її жарти, її погляди сьогодні виглядають безнадійно архаїчними, і вони ніколи не наздоженуть сучасність. Літера Ґ

 Сиділа в садку на лавочці,
 ганяла спершу решту літер,
 тоді ловила
 ґав
 і чифірні приходи,
 навколо розтавали рештки снігу,
 ніхто її уже не помічав
 .
 А часом згадувала
 подруг,
 що залишились у хазяїна,
 що оминула їх амністія,
 найбільше — букву «ять»,
 її акробатичну розпальцьовку,
 і скрушно шепотіла —
 ах ять,
 ах ять,
 ах ять. 

Подібна глибока трагічність є настільки гіркою, що народжує іронію. Дитина із буквою Ї – це справжня Чорна Діра, яка засмоктує все наше життя, і ми не чуємо нічого, окрім “чифірних приходів” безглуздого та набридливого солов’їного співу. Весь світ шалено несеться у майбутнє, а ми в той час граємося в кубики з літерами. 

Ключову відмінність деконструктивного від декоративного мистецького підходу можна показати на метафоричному прикладі поламаного складного механізму. Деконструктивний митець одразу ж намагатиметься розібрати корпус цього механізму, щоби в його глибинах знайти причину цієї поломки і врешті полагодити її. Декоративний митець просто розмалює корпус механізму різнокольоровими квіточками, соловейками, закликами шанувати мову і предків і буде вважати свою місію цілком виконаною, а дії деконструктивного митця він назве варварством, наругою та цинізмом.

Деконструктивний модус віршів Олега Коцарева, окрім критики декоративної практики, пропонує також постійні вправи щодо критики реальності. Так у вірші “Жарт” співрозмовники доходять до висновку, що зразок “ідеального” життя, яке мав би вести Бог, є дуже відносним і залежить від локальних обставин, а отже реальність, створена та керована таким Богом, має всі недоліки обмеженої уяви та поганих звичок людей, які цьому Богу моляться, маючи його за зразок: 

 — не повірите, ті п’ять років
 я прожив, як Бог:
 гуляв, бухав,
 водив жінок в однокімнатну,
 проте свою квартиру,
 тижнями не прибирав,
 спав у кедах,
 слухав музику — що хотів
 і як гучно хотів,
 сусіди викликали мені поліцію,
 а я їм не відчиняв,
 навпаки, ставив ту саму пісню
 ще гучніше,
 з мого балкона літали
 яскраві й важкі предмети,
 я спав до третьої дня,
 читав вірші чи детективи замість роботи… 

Таким чином, будь-яка зразкова поведінка втрачає свій статус божественої. Те, що одним людям здається ідеальним, з погляду інших людей може бути в найкращому разі банальним або ж навіть відразливим та безглуздим. Подібна критика реальності виникла після пропозиції постмодерну вважати всі культурні феномени однаково цінними. Безперечно, вони не є однаково цінними, але наступним кроком ми вже ставимо питання: а можливо, те, що здається нам надцінним, таким зовсім не є? І ця втрата зразку, до якої призвела логіка постмодерну, призвела спочатку до іронії, коли зразком пропонувалося вважати все, що завгодно, а потім і до пошуків справжнього зразку. В ситуації, коли ми всі знаємо, що такого зразку не існує, бо кожна людина має свій власний зразок і навряд чи зможе достатньо розбірливо повідомити про нього іншим людям, які, як ми вже неодноразово пересвідчилися, навіть не готові її вислухати, в цій ситуації виник фантомний зразок, тобто такий спільний орієнтир, який існує у свідомості кожної людини, але при цьому не є тотожним, тому пошуки такого зразку, хоча й мають сенс, але ніколи не призведуть до позитивного результату. Найбільше це нагадує гру у наперстки на вокзалі: всі знають, що кулька точно є, всі її щойно бачили, але команда, яка керує грою, включно із підставними гравцями, не зацікавлена в тому, аби нові гравці цю кульку знайшли. Якщо кульку знайти неможливо, то який тоді сенс в такій грі? Шахраї-організатори гри бачать сенс у видобуванні грошей  з кишень обдурених, а наївні гравці-неофіти сподіваються, що вони зможуть якимось дивом всіх перехитрувати та отримати свій виграш. При цьому у самій кульці ніхто не вбачає жодної цінності. Це тільки фантом. Парадоксальне відчуття фантомного зразку постійно проривається у віршах Олега Коцарева, він яскраво відчуває цей зразок, немов пульс нашого часу, і передає його ритм:

 І в цьому всьому саме сьогодні
 мусиш вгадати, що купити,
 мусиш влучити пальцем
 у філософський камінь.
 — Дайте мені, дайте мені, дайте мені…
 Лесю Українку;
 каву «Ґарібальді»;
 тимчасове татуювання.
 Три спроби — і все марно, не вгадав.
 Сьогодні треба було купляти
 ліниву чорну муху,
 ще більшу за продавчиню. 

Пошук фантомного зразку іноді перетворюється на квест без відчутних результатів, як у вірші “Найкращий секс”:

 
 вона йому зібралась писати:
 «Дякую!
 Це був один із найкращих сексів
 у моєму житті!»
 але
 хм
 «один із найкращих сексів» —
 це якось незграбно
 це якось неграмотно
 може — «чи не найкращий секс»?
 але тут якісь образливі сумніви
 «найкращий секс» —
 перебільшення
 «цей секс — серед найкращих»
 зовсім не годиться
 думала-думала
 так і не написала 

Вирішення цієї проблеми Коцарев пропонує наприкінці вірша:

 
 мабуть 
 коли сумніваєшся 
 хапайся за перше означення 
 тоді ми принаймні всі 
 запам’ятаємо 
 твій один із найкращих сексів 

А отже фантомним зразком може бути будь-який зразок. Не існує унікального та спільного для всіх – гомогенізованого – ідеалу. Будь-який ідеал – це тільки умовність, що виникла у свідомості певних людей на короткий час, і ми можемо орієнтуватися на нього тільки до тих пір, поки це дає якісь відчутні корисні результати. В цьому, власне, й полягає відмінність постмодерну від метамодерну: останній визнає, що всі культурні феномени рівнозначні (Катя Бабкіна і Шекспір пишуть однаково хороші вірші), але за певних умов буває вигідно та корисно визнати перевагу одних феноменів над іншими. В цьому сенсі метамодерн є опортуністичним: він користується можливістю і заради цього може виокремити ідеал, в який насправді не вірить.

Фантомний зразок дає можливість транспонувати реальні ситуації в світ уявних образів, як це відбувається у вірші “Стриптиз”:

  
 на другому поверсі у вікні
 вчаться жінки танцювати стриптиз на пілоні
 а через дорогу
 на зупинці
 з них бере приклад пакет целофановий —
 крутиться навколо стовпа крутиться
 в надії пожвавити почуття
 тролейбуса
 що нявчить уже зовсім близько
 на повороті 

І коли образ живого виникає в неживому, то це дає і зворотній відгук: живе вже не сприймається настільки живим. Жінки на пілоні дивним чином також переймають властивості целофанового пакету, хоча би вони й пожвавлювали почуття не тролейбуса, але саме пожвавлення почуттів за допомогою стриптиза на пілоні виглядає немов виробничий процес: жінка крутиться навколо пілону, викликаючи тим самим певні фізіологічні реакції організму чоловіка. 

Приємна особливість фантомного зразку полягає в тому, що він дозволяє отримати свій ідеал незначним коштом. Саме про це йдеться у вірші “Парфумер”:

 найдешевший дезодорант
 виявився найкращим —
 пофоркав ним як їжаком
 під пахвами
 став пахнути
 як дівчинка оля в метро в 11 класі
 і сам у себе закохався 

Інші люди, можливо, назвали би такий запах огидним, але ліричний герой вірша має свої персональні, пов’язані тільки з ним, спогади, тому він стає зразковим. Ідеал виникає фантомно, переконати інших людей в його цінності неможливо, але цей не має ніякого сенсу. Навіть сама ідея переконувати інших в цінності запаху дівчинки Олі з 11 класу виглядає абсурдною, але від того його цінність не зменшується. Хоча сама ця цінність є мінливою, ілюзорною навіть для самого поціновувача. Про це дуже чітко сказано у вірші “Акварель у посадці”:

 ти отримав у житті все справжнє
 випросив у чарівної липи
 немарне непроминуще
 високе й глибоке
 те про що мріяв
 те про що мріять боявся —
 і тепер тобі хочеться
 якоїсь гидоти
 чогось несправжнього
 марноти й капості
 зробити дурницю
 всім напаскудити
 зло сміятися
 щоб потім іще відданіше
 незламніше
 знову шукати справжнього 

У вірші “Вайфай” наочно показана практика сприйняття реальності деконструктивним митцем, який скрізь бачить архетипічні моделі, тобто – конструкції механізмів, згідно з якими побудована реальність. Якщо література – це колекція вражень від реальності, то нічого дивного немає в тому, що нові враження можуть співпадати із вже набутими в людському досвіді раніше. Але для того, щоб розпізнавати їх, відчувати захват від їхнього збігу з повсякденним досвідом, коли “з усіх мереж спадають замки”, потрібно добре знатися на них. І тут консервативна програма декоративного митця, який весь час обома руками тримається за свою букву Ї ніяк не допоможе. У певний момент вишиванка перетворюється на гамівну сорочку, яка утримує від будь-якого руху взагалі. 

 
 Тут я намагався підключитися
 до інтернету,
 але бачив лише дві мережі вайфай:
 greshnitsa та Deviant.
 Цієї миті
 до автобуса нашого мандрівного цирку
 підійшла німфетка,
 роззирнулась — і мене побачила.
 — Можете забрати мене з собою? —
 сказала вона без усяких прелюдій,
 і підборіддя її теж уперед висувалося,
 ніби нижня шухляда,
 не всі звуки вона вимовляла добре,
 посміхалась занадто скептично,
 та я відчував, як з усіх мереж
 спадали замки. 
 Я всміхнувся ніяково,
 в захваті від того,
 в скільки архетипів влучила за раз
 ця маленька грішниця й девіантка —
 вся романтична
 література
 умить промайнула,
 як глісер Дніпром 

Сам факт розпізнавання архетипів вже є ознакою деконструктивного мислення, в той час як декоративний митець просто оперує банальними шаблонами (соловейко співає, сопілочка грає, гопачка танцюємо, шануймо рідну мову) і не має жодної можливості брати участь у процесі дешифрування реальності, а саме в цьому й полягає задача сучасного митця: не прикрашати, не відволікати увагу, а давати відповіді на важливі питання та вказувати на ключові проблеми. 

Знаходити ці проблеми Олегу Коцареву допомагає увага до деталей. Найбільш вражаючим в цьому сенсі є твір “Вірша Гербовая” про життя алкоголіка Дроздовського. Уникнути банальності під час зображення трагічного досвіду дуже важко, і допомагає тут тільки іронія. Особливість іронії Олега Коцарева полягає у піднесеному зображенні жалюгідних деталей побуту. Життя біля смітника, вміст якого часто опиняється розповсюдженим по всій території, в оточенні зграї бродячих псів подається, немов урочиста магічна містерія. Всі учасники її охоплені радісним тріумфальним настроєм, немов би вони перебувають в іншій реальності, а цю, нашу реальність, вони бачать ніби крізь якийсь ушляхетнюючий фільтр. Звісно, це фільтр поетичної трансформації реальності, і саме завдяки ньому поезія виникає буквально на смітнику. Втім, варто зауважити, що ця практика зовсім не нова, започаткували її ще німецькі поети-експресіоністи. Порівняємо тут Олега Коцарева: 

 І з будиночка вийде
 Pater familias,
 Вони радісно рушать за ним, підстрибуючи,
 Загрібаючи сніг носами,
 Й щораз, як він заточиться
 Чи завмре у похмільній
 Медитації,
 Пси його підтримають і підштовхнуть,
 Гавкнуть бадьоро:
 — Уперед, генерале собачий, тільки вперед!
 Наповни добряче контейнер легень
 Солодким сміттям повітря морозного! 

Із знаменитим віршем Якоба Ван Годдіса “Кінець світу” (у перекладі Тетяни Савченко):

 З гачків гілляччя вітер дикий крик зрива
 Несеться капелюх по бруку навтьоки
 Кришиться дах і вікон тріскають лутки
 Газети пишуть: бій з водою ще трива
 Гримить гроза і дощ усі долає межі
 Вода морів уже на греблях закипає
 У кожного почався безупинний нежить
 З мостів локомотиви в темінь поринають 

Це порівняння, треба одразу сказати, є не зовсім точним, адже Коцарев постійно уникає класичної форми вірша, завдяки якій поезія Ван Годдіса набуває такого виразного контрасту із реальністю. Тут ми можемо казати тільки про методологічну подібність, коли банальне і нудне перетворюється на величне та вражаюче.  

Кожна рецензія наприкінці має містити перелік недоліків, але боюся, що такий перелік значно перевищить за розмірами щойно написану рецензію, а до того ж буде значно менше зрозумілим за неї, і це ще найкращі ознаки цього переліку, бо найгірші полягатимуть у тому, що він обов’язково перетвориться на діфірамби, саме тому, гадаю, на цьому місці варто поставити крапку.

Олег Шинкаренко

Олег Коцарев. Вміст чоловічої кишені  К.: Видавництво «Люта справа», 2021, 160 ст.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *