Квітка маку

Кокліко

У червні у «Видавництві 21» вийде друком  дебютний роман поета, прозаїка, фінансиста і перекладача Павла Матюші.  

«…Головний герой моєї книги – один з тих, у кого життя якраз склалося, тому що історично воно склалося, передусім, у його родини. Він більше бере, ніж віддає. Герой має прекрасну освіту, зв’язки та перспективи, однак не може тим сповна скористатися через відсутність власної мети. При цьому він емоційна особистість, яка переживає шалене кохання. У нього є мрії, заради яких він нічого не робить. На мою думку, така інерційність притаманна значній кількості наших співгромадян. Щоб не розкривати сюжет і конфлікт роману, скажу тільки, що на початку книги у головному герої вбачаю деякі українські риси, від яких я сам хотів би позбутися. Під кінець книги ця людина робить кроки, які здаються мені симпатичними. Тобто це герой без чіткого позитивного спрямування – справжня людина з плоті і крові, сповнена часом суперечливих емоцій, що намагається жити сьогоденням і майбутнім, хоча на неї боляче тисне минуле», — Павло Матюша, з інтерв’ю Інге Кейван, Видавництво 21.

Павло Матюша. Кокліко. Чернівці: Видавництво 21, 2020. – 304 с. 

Передзамовлення

Кокліко

(уривок)

***

Я збирався покинути країну, щоб позбутися всього: свого дитинства, Вероніки, зрештою, скажених потоків інформації, які лилися звідусіль. Відчував, що більше тут не витримаю. І коли через відсутність відповіді з боку Вероніки до мене знову звернулися з Женеви, я вирішив ухопитися за таку можливість, мов за рятівну соломинку.

Готуючись до від’їзду, придбав дві нові валізи, жбурнув туди піджаки, сорочки, туфлі, гідрокостюм, термобілизну, тенісну ракетку і навіть білу статуетку бога Ганеші, куплену під час наших мандрів Індією. Хотілося зберегти якийсь спільний спогад. А їх було чимало!

Чи не хотілося… За тиждень до від’їзду напхані по вінця нові валізи все одно загубилися у третій кімнаті, куди я не часто заходив, бо то була кімната для гостей. Після аварії гості раптово перевелися, і поодинокі відвідини друзів, Артура чи Фредді, ставали все рідшими й коротшими, оскільки ніхто не мав сил дивитись, як я сам себе катую.

Натомість у переддень від’їзду я витягнув з балкона стару запилюжену валізу. Вероніка її дуже любила, тому, замість викинути, кілька разів змушувала здавати в ремонт після особливо інтенсивних подорожей, як-от до Індії. Затерта, з одним скрипучим коліщатком, а другим – бордового кольору через відсутність запчастин у майстра, наша валіза була суцільним великим спогадом, який мав стерти всі інші. Я недбало склав туди останній костюм, що висів у шафі, невзувану пару черевиків, зубну щітку, пляшку рому і кілька футболок. Слоника Ганешу вирішив не перекладати. Кинув натомість кілька книжок, які хотілося перечитати в Женеві. У мене передбачалося немало часу на читання, кілька років, якщо не виженуть із роботи через депресію. Втішало хіба те, що депресія вже потрапила до класифікатора хвороб ВООЗ, тож можна було розраховувати на лікарняні.

Рейс на Франкфурт, де я мав пересадку, відлітав о шостій вечора. Залишалося ще п’ять годин. Я не витримав, дістав із уже спакованої валізи пляшку рому, налив і втупився в нашу картину. Потім відкрив новини на планшеті. «Радбез ООН скликає екстрене засідання через збитий Boeing-777». Нижче подавалося вчорашнє повідомлення: «В Донецькій області було збито пасажирський літак, який ішов у напрямку Куала-Лумпура. Загинули 280 людей і 15 членів екіпажу». Не зауважив, як заснув. Розбудив мене телефонний дзвінок.

Підносячи слухавку до вуха, я відчував лише одне: попереднього вечора скінчилися останні запаси віскі в домі, і тепер хотілося просто швидше звалити звідси. Ні з ким розмовляти бажання не було. Навіть із мамою.

– Як поживаєш, брате? Що нового? – енергійно, без вступних вітань, запитали на тому кінці відсутнього дроту.

Це був мій шкільний друг Костя. Він народився відразу старшим. Був упевнений у собі, перевершував усіх нас розумом та ще й знав, чого хоче. А хотів він бути начальником. Завжди брав на себе роль командира або капітана піратського судна. Ні в кого й думки не виникало ставити під сумнів його право. Можливо тому, що його бабуся була заступником голови Президії Верховної Ради УРСР. Хоча радше тому, що він просто був такий, як був.

Наші родини товаришували з діда-прадіда. Ми провели разом усе дитинство, а також усі українські студентські роки. Потім роз’їхалися хто куди. Костя очікувано подався до Лондона. В його родині все завжди йшло за найвищим розрядом, і слово «сім’я» у них означало цілий всесвіт.

Після навчання в Лондоні Костя там-таки почав працювати на великий інвестиційний банк, пізніше перебрався до Німеччини. Казав, що в Україну не повернеться, доки не заробить перші десять мільйонів, і вже мав три чи чотири, переважно в акціях та деривативах. Він був людиною, яку я менш за все очікував почути того дня.

– Все нормально, – відповів я так, наче ми вчора пили разом. Хоча насправді востаннє бачилися два роки тому.

– Це все, що ти хочеш сказати мені? – він змінив тон. – Я повернувся в Україну і скучив за тобою! А ти кажеш: все нормально?! Це все?

– Ну так, – відповів я.

– Отож у тебе проблеми, друже, – виснував Костя. Він ніколи не помилявся. Завжди робив правильні висновки. У нього це виходило легко й невимушено. Я навіть близько так не вмів.

– Так, у мене проблеми. Чого ти хочеш?

– От, маєш! Я ж твій найкращий друг! Давай зустрінемося!

– Залюбки, тільки у мене літак за три години.

– Це не має значення! – ще енергійніше заговорив він. – Ти нікуди не летиш. Чув, як літаки падають? Тепер у Пашиних колег у Нью-Йорку побільшає роботи. То що, о вісімнадцятій у «Бодегіті»?

– Ні, Костя, ти мене не чуєш. Я ж тобі сказав, що лечу звідси. Надовго і не хочу повертатися. Взагалі не хочу, чуєш!? Мене дістало бачити її привиди, дістало ходити цими вулицями! Я не можу тут більше, розумієш?

– Розумію. Але все ж давай зустрінемося, – з притиском промовив Костя. – У разі чого я сам оплачу тобі квиток на наступний рейс. Послухай, я не прошу, а вимагаю.

Це речі, про які не сперечаються. Я б теж не повертався сюди просто так. У мене є для тебе пропозиція, від якої не відмовляються. То як, пропустиш свій клятий рейс? З мене ром!

Я усміхнувся в слухавку. Як же я скучив за цим негідником, моїм друзякою! Згадалася історія, як один відомий депутат-олігарх одного вересневого вечора так не хотів повертатися з Брюсселя, де я працював тоді в посольстві, що запропонував усій делегації вилетіти наступного дня за його кошт, бо надто душевно сиділося в ресторанчику і надто смачне було пиво. Йому хотілося розділити той момент із такими простими людьми, як я, поніжити себе перед новою серією буднів, заповнених розпилом державних субвенцій та консолідацією ключових активів.

– Гаразд, о вісімнадцятій на Ярвалу.

Нічого страшного, подумав я, навіть якщо замість четверга прибуду до Женеви у п’ятницю. Все одно перший робочий день – понеділок. Хтозна, скільки часу ми знову не побачимося, а Костя був ледь не єдиним, із ким я ще хотів би посидіти годинку-дві.

***

Уже на виході з дому я вирішив востаннє перевірити поштову скриньку. Бо коли мама повернеться зі свого чергового вояжу з Едиком, то конче копирсатиметься в моїх речах. Нехай хоч ненадовго я збережу часточку своєї приватності від її чіпких очей і червоних нігтів.

Серед купи рекламного непотребу виявився один лист, адресований Вероніці. Як завжди, без підпису. Це мій брат надсилає їх, не наважуючись поставити своє ім’я на конверті. Раніше я був його єдиним адресатом. Тепер отримую листи замість Вероніки. Чесно кажучи, я б їх охоче прочитав, але ми якось раніше домовилися з Веронікою не розпечатувати кореспонденцію одне одного. Не знаю, які у нього з нею були стосунки. Якщо вони бачилися, то зберегли це в таємниці. У мене вже накопичився невеличкий стос тих листів, усі надіслані на мою домашню адресу, без зазначення відправника.

***

Після двох по сто ми розговорилися по-справжньому. Як завжди, у «Бодегіті» на Ярвалу: поблизу Костя мав квартиру. З ним був наш третій друг Федя, або ж – Фредді. Худий, високого зросту, з інтеліґентної, сказати б, родини, він мріяв про кар’єру в державному апараті. Кілька разів його мали підвищувати, проте в країні хронічно мінялася влада, і все зривалося. Федя віддано продовжував служити вітчизні, ось-ось мав дослужитися до чогось серйозного – і бац! – йому знову не щастило. Втім, він умів терпіти й чекати.

Ми товаришували з дитинства, ходили до одної школи, займалися тенісом в одного тренера, але відколи я заховався від світу у своїй квартирі, Фредді теж пропав для мене. Колись ми мешкали на одній вулиці. Потім він переселився разом зі своєю Катею на Поділ. Я попереджав його, що Катя йому не зовсім пара, та він не слухав, бо любив її ще зі школи. Дочекався, коли вона зверне на нього увагу після всіх своїх історій та чоловіків. Зрештою, вона нормальна дівчина, тільки – не для Фредді. Так чи інакше, я був радий його бачити.

Отож Костя повернувся з Німеччини, де останнім часом працював на франкфуртський банк. Тепер декотрі з його клієнтів прийшли до влади і покликали його за собою, а він, своєю чергою, вирішив покликати мене.

– Будеш заступником, – без підготовки заявив він. Я мало не вдавився. Фредді також. – По суті, номером два. Доповідаємо на самий верх. Відповідальності багато, але й влади також. Ми зможемо міняти цю країну! Ти тільки подивись, що коїться! Їм потрібні такі люди, як ми! – захоплено переконував мій друг, послабивши вузол синьої краватки, прикрашеної безліччю малюсіньких тенісних ракеток від «Ермес». Я сидів навпроти, в потертих джинсах і старих мокасинах, зовсім не схожий на номер два у складній ієрархії, де багато влади й відповідальності і де доповідають на самий верх. І де кажуть «ця країна». Однак за досвідом та освітою я таки належав до тих, для кого ця країна також була набором кодів і алгоритмів, а не лише красивою емоцією.

– Не думай, брате! Навіть не думай вагатися! – Костя наливав наступну склянку. Він добре знав метод, яким можна було достукатися до мого притлумленого розуму. Я повільно копирсався у собі й шукав аргументів проти.

– А ти що думаєш, Федоре Юрійовичу? – поцікавився Костянтин Миколайович.

Фредді лише багатозначно відсьорбнув рому. Після університету в Україні він більше ніде не вчився, нічого не бачив. Наразі він був номером п’ять чи шість в іншому управлінні, і міг хіба мріяти про речі, які ми обговорювали. Якщо тільки він міг мріяти ще про щось, окрім Каті.

– Якщо чесно, я не думаю, що це добра ідея, – набравши повітря, твердо промовив Федя. Костя метнув у нього зневажливим поглядом.

– Вони тебе з’їдять за рік максимум. Себто не Костя,але вони…

– Які вони?! Які вони?! – замахав руками Костя. – Тепер вони – це ми.

– Ну, з цього приводу можу дещо зауважити, – хотів додати Федя. 

– Не треба заздрити, – усміхнувся Костя. – Одне слово, тут потрібне швидке рішення: так або ні. Я мушу дати відповідь нагору не пізніше обіду завтрашнього дня.

– Розумієш, Костю, я не вірю в цю ідею, – злетіло з мого язика.

– Ха-ха, то ти вважаєш, що у мене забагато ілюзій? Не знаю, яку ідею ти маєш на увазі, але ти все одно помиляєшся. Просто роби свою роботу – ідея прийде!

– Я про те, що ми нібито зможемо виборсатися…

– Зможемо… але тільки якщо пощастить, – втрутився Фредді. – За десять років, що я провів в Адміністрації, мало що змінилося, зокрема й після початку війни.

– Коротше, ти згоден чи ні? – вирішив обрубати Костя.

– Гаразд, – відповів я, закинувши у себе порцію рому.

– Що саме гаразд? – напирав Костя.

– Згоден подумати до завтра.

Я сам не вірив у те, що кажу. Я більше не летів до Женеви – ні завтра, ні через тиждень, ніколи. Для себе відповідь я вже знав. Що я робив? Певно, підсвідомо я очікував, що трапиться щось – хай малюсіньке – і поверне мене на раціональні рейки. Але свідомість знала: не трапиться нічого, крім того, що я сам вдію.

– От і добре, братику! Починаєш за три тижні. Всі ранги поновимо, ще й накинемо зверху. У тебе який тепер – шостий, так? Для початку дамо п’ятий, а там побачимо. Ну і дипломатичний – радника другого класу, це автоматично. До речі, як Вероніка? – поцікавився Костя і тут же зрозумів, що бовкнув дурницю.

Про автора

Павло Матюша – поет, прозаїк, фінансист і перекладач. Кандидат філологічних наук. Має ступінь МВА із бізнес стратегії. Володіє 6 мовами. 

Народився 1983 року в м. Рівне.

У 2005 році з відзнакою закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «військовий переклад». У 2008 році захистив кандидатську дисертацію з перекладознавства, в якій розробив поняття військових ергонімів.

Упродовж шести років працював в Апараті Верховної Ради України, займався питаннями міжпарламентської дипломатії та прав людини. Має дипломатичний ранг.

У 2016 переїхав до Франції, де отримав ступінь МВА в бізнес школі HEC Paris, яку успішно закінчив зі спеціалізацією у стратегії та соціальному бізнесі. Під час навчання брав активну участь в бізнес-проєктах соціального спрямування в Камеруні та Франції. Потому деякий час працював у консалтингу в Парижі.

На початку 2019 року повернувся мешкати до Києва, де займається фінансовими та стратегічними проєктами в міжнародній компанії.

Творчий шлях розпочав у шкільні роки з публікацій перекладів з французької мови у місцевій газеті.

Зі студентських років перекладає Поля Верлена, Гійома Аполлінера, Шарля Бодлера, а також британських і американських поетів.

Один з чотирьох перекладачів «Антології молодої поезії США» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2016).

Лауреат національного літературного конкурсу «Смолоскип», 2018 і 2019 рр.

Книга казок «Вієчка», що вийшла друком у видавництві «Фонтан казок» у 2018 році, увійшла до довгих списків рейтингу «ЛітАкцент-2018» та книжкової премії «Еспресо. Вибір читачів 2019».

На Книжковому Арсеналі – 2019 було представлено поетичну книжку «Париж. Сплін», що з’явилася у видавництві «Смолоскип» як стилізація, присвячена паризькому періоду життя автора.

Повернувшись у 2019 році до України, романом «Кокліко» письменник дає своє бачення подій у нашій державі. 2014 рік. В Україні війна. Молодий фінансист із європейською освітою втрачає кохану і пакує валізи до Швейцарії. У день відльоту друг дитинства пропонує йому високу посаду в Адміністрації Президента. Здавалося б, справи державної ваги відсунуть на задній план особисту драму героя. Тим часом справжні драми в його житті щойно починаються…

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *