10 жовтня 2021 року відбувся Концерт-закриття 27 Міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти» за участі Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика. За диригентським пультом — Вінсент Козловський. 

Подію відкривала «Фанфара Контрастів» («Contrasts Fanfare») для оркестру (2019) Вінсента Козловського, що стала смислоутворюючою аркою, своєрідно з’єднавши кольорові гребні останніх трьох фестивалів (твір було написано спеціально до 25-х ювілейних «Контрастів»). Символічно, що ця музична присвята фесту, яку вже можна вважати його фірмовим лейблом, прозвучала на 27-х «Контрастах» саме у заключному концерті, в той час, як минулого року вона навпаки започатковувала дійство «Метаморфоз» на відкритті 26-го сезону. Здається, оглушливо-вітальний спалах «Фанфари» в останній вечір цьогорічного фестивалю лише підкреслив ідею відкритості діалогу минулого та сучасності, заявленого в темі як past-moderne / post-moderne. 

Третій рік поспіль ця блискавична композиція Вінсента Козловського під батутою самого маестро стихійно захоплює у вир невтомного життя, гамірного міста, ніби кидаючи виклик слухачеві XXI століття із пропозицією до творчої співучасті. Так і у концерті-закритті 27-х «Контрастів», упродовж усього лише двохвилинного звучання «Фанфари», в уяві вималювався місткий та синтезований образ дійсності, що ніби підсвідомо маневрував між натяками на штраусівське розуміння сентенцій Заратустри та насправді зашифрованою у творі криптограмою «Bohdan Sehin» (ім’я артдиректора Фестивалю). Пролонговані акорди міді з примхливим роздмухуванням динаміки, гулкі засурдинені колорити після нетривкого крещендування змінилися раптовим переключенням у наступну фазу розвитку, засновану на неухильній пульсації ударних. Сміливо маніфестуючи полярність музичної мови, композитор та диригент Вінсент Козловський спонтанно розпочав фінальну ескападу 27-х «Контрастів», запрошуючи слухачів до паст / постмодерністського дискурсу.

Продовженням цього спілкування стала презентація «Subito» (1992) видатного польського класика музики XX століття Вітольда Лютославського (1913–1994) воркестровій версії Єжи Корновіча для скрипки, струнних і арфи (2009). В оригіналі «Subito» було задумане для камерного складу — скрипки та фортепіано та писалося на замовлення організаторів Міжнародного конкурсу скрипалів в Індіанаполісі (США) як обов’язковий твір програми для учасників. У цьому номері концерту постать Лютославського об’єднала декілька поколінь польських музикантів — власне, самого композитора, автора оркестрової інтерпретації Єжи Корновіча та його доньку Александру Корнович, що виконала у творі сольну партію із присвятою своєму покійному професору Яну Станєнді. 

Ймовірно, така спадкоємність національної музичної лінії дозволила пролунати «Subito» в особливо стильному модусі виразності. Оркестровий варіант Єжи Корновіча виявив об’ємність звучання у нових тембрових співвідношеннях, а темпераментна та різнопланова гра скрипальки влучно акцентувала неочікувані трансформації рондоподібної композиції та переходи від поступово скорочуваних проведень рефрену до все більш ускладнених епізодів.

Приємним дарунком у день завершення фестивалю стала українська прем’єра Концерту для флейти з оркестром (1993) Олександра Щетинського. У 1995 році цей твір був відзначений II премією Конкурсу Лютославського та виконувався в 1990-х роках у Варшаві. До жанру інструментального концерту Олександр Щетинський звертався нечасто: зокрема, у 1982 році ним було написано концерт для віолончелі з оркестром. А ось особливий інтерес композитора до тембру флейти підтверджується цілим переліком камерно-інструментальних творів, серед яких Інтермецо для флейти й фортепіано (1983), Квінтет для блок-флейт (чотирьох виконавців), вібрафона і там-тама (1991), «Інтроспекція» для флейти та клавесина (1996) та ін.

Усі три частини Концерту Олександра Щетинського явили різні іпостасі його протагоніста — флейти. Перша частина з її стривожено-меланхолійним станом асоціювалася із найбільш подієвим актом драми, де експресивно-вільне розгортання партії соліста, здавалося, відбувається всупереч розвитку в оркестрі. Мінливе й збуджено-поривчасте за характером соло флейти віртуозно виконав Роман Ієвський. 

У контрастному епізоді частини затаєно-примарну атмосферу створювали флейтові фрази у низькому регістрі з тіньовими підголосками кларнету на тлі довільного ритму литавр та поодинокого втручання дзвонів. Услід за низкою драматичних наростань своєрідною післямовою в частині сприймалася сольна каденція флейти, розцвічена вкрапленнями ксилофону та вібрафону. 

Вирішена в скерцозному ключі друга частина постала як фантастично-ілюзорна грань образу солюючого інструмента. Перебивчасті репліки флейти, в дусі знервованого промовляння, напівпошепки вливалися у загальний темпоритм своєрідної гри в піжмурки, у неспинний рух навздогін зникаючому мареву. У коді, як і наприкінці першої частини, драматургічно скріплюючим моментом виявився полілог соліста та перкусії, а завершальною смисловою точкою став кількаразовий оклик frulato флейти, підхоплений відлунням гобою на фоні тремоло ксилофона.

Фінал концерту нагадав філософсько-відсторонене розмірковування на теми, порушені у попередніх актах інструментальної драми. Одним із таких моментів була вловлювана на початку фіналу квазіремінісценція зі статичного епізоду першої частини (сутінково-похмурі глісандування флейти).  

Прикрасою вечору стало виконання «Divertimento» для симфонічного оркестру (1958) французького композитора швейцарського походження П’єра Вісмера. Цікаво, що у 2019 році в програмі інавгураційного концерту 25-го ювілейного фестивалю вже фігурувало ім’я цього автора із Симфонією №1 (1938). Відомий музикознавець і критик XX століття Бернар Гавоті та його сучасник французький композитор Жан-Ів Даніель-Лесюр вважали музику Вісмера втіленням самої рівноваги, зазначаючи у своїх інтерв’ю про її «типову французьку ясність, швейцарську точність, італійський смак до блиску та дещицю слов’янської невимушеності, успадкованої по материнській лінії». Такий різноманітний спектр якостей у поєднанні з майстерністю інструментування та неокласицистськими стильовими тенденціями проявився і в «Divertimento», яке яскраво інтерпретував у численних настроєвих градаціях симфонічний оркестр філармонії під орудою Вінсента Козловського.

Своєрідним ендшпілем у святковій «партії», розіграній на концерті-закритті 27-х «Контрастів» стала світова прем’єра твору переможця (Лауреата I премії) Першого «Всеукраїнського композиторського конкурсу імені Мирослава Скорика» Максима Коломійця. «Espenbaum» для симфонічного оркестру створений за віршем Пауля Целана — єврейського німецькомовного поета родом із Чернівців, названого критиками найбільш видатним австрійським поетом післявоєнної Європи. Складний і трагедійний світ творчості Целана деякі дослідники визначають як «поетику пам’яті, що кровоточить», пов’язаної із жахливим досвідом Другої світової війни та непоправним потрясінням у долі єврейського народу.

«Espenbaum» (у перекладі з німецької означає «осока») належить до ранньої поезії Целана і містить сокровенний автобіографічний підтекст. У вірші відроджується близький та проймаюче-печальний мотив пам’яті про матір поета, яка була розстріляна німцями у Краснопольці під час війни.

У симфонічному творі Максима Коломійця знайомство з образом Espenbaum відбувається крізь призму особистісного погляду митця.  Одна лише алюзія у вигляді заголовку партитури відсилає до прихованих, багатозначних сенсів і  ефемерно жевріючих безсловесних питань…

З першої секунди туттійне гостросучасне звучання та жорсткий, автоматизований ритм ударних захопив внутрішній пульс слухачів. Однак вже у другому епізоді, на зміну невблаганному остинато прийшла мовчазна порожнеча, з якої несміливо виникла пронизлива репліка скрипок. Послідовно проростаючи в різних тембрах, ця інтонація досягла голосу флейти-пікколо, у виконанні якої в фіналі мала набути значення лейтсимволу. 

Протягом усього твору складалося враження хиткого балансування між просторами реального та паралельного вимірів. Так, середній розділ сприймався як флешбек, що ніби занурював у спогади про щасливі миті минулого життя. Здавалося, у пам’яті напівсвідомо воскресають рядки Целана зі зверненням до образів природи: «Осокоре, ти в пітьмі сивієш… Зелено, купаво, на Вкраїні… Хмаро, ти наповнюєш криниці… Зірко, ти снуєш вогнисту стрічку…». 

З віддаленого унісону віолончелей та контрабасів народжувалося дивне відчуття нетутешньої дійсності. Неспішний розвиток у струнних, ніби у режимі уповільненої зйомки прокладав собі шлях осягнення все більшого музичного простору. А обережне інкрустування ударів вібрафону створювало ефект здіймання у невагомість… Найбільш поетичними сторінками партитури запам’яталися екстатично-молитовне осяяння в тихій кульмінації центрального розділу та кода-Post Scriptum з акцентуванням рельєфної лейтінтонації флейти-пікколо. 

Почувши в заключному концерті 27-х «Контрастів» твір Максима Коломійця слухачі стали свідками творення нового образу «Espenbaum» Целана, глибоко і проникливо осмисленого композитором XXI століття. 

На завершення цієї слухацької  рефлексії хотілося б подякувати виконавцям — солістам Александрі Корнович, Роману Ієвському та Академічному симфонічному оркестру Львівської національної філармонії на чолі з Вінсентом Козловським. Захопливе прочитання диригентом кожної партитури з граничною увагою до деталей, повна самовіддача і високий рівень комунікації з виконавцями знайшли відображення у цікавій та злагодженій грі оркестру.

Концерт-закриття став прекрасним та вичерпним резюме Фестивалю, яке спонукало до необмеженої дискусії наодинці з собою на тему тієї «великої багатообіцяючої післямодерністичної пустки з безконечно відкритою потенційністю» (Юрій Андрухович, «Час і місце, або Моя остання територія»).

Текст: Надія Устюжаніна

Фото:  Данило Бедрій