Наталка Маринчак: «Як кожна порядна відьма, я маю бути в спокої»

Наталка Маринчак

«У нас тут тихо взагалі, — коментує пані Наталка, коли я скаржуся на сусіда у Львові, котрий за повітряних тривог дрелює стіни, — тут тихо. Я живу в районі, де приватні будинки. Зазвичай тут нічого не мовчить: хтось десь пиляє, хтось десь стукає залізом. А зараз більше місяця уже тихо». Наталчине «тихо» не стосується виття сирен (які я чую під час нашої онлайн розмови), вибухів, обстрілів, різних прильотів. Наталка Маринчак дома зараз — в своєму будиночку в приватному секторі Харкова: «У мене взагалі спокійний район. Нам повезло: у нас є світло, є вода. Можемо хоч щодня мити голову. Зранку сміттєвоз приїздив. Зараз от водовозка проїхала», — хвалиться наче. І це уже дуже харківська якась новітня звичка: з ким би звідки не говорила, всі в один голос запевняють: «У мене спокійний район, не звертайте, тут тихо».   

Наталка Маринчак — поетеса. Вона пише оригінальні вірші і перекладає. При чому має насамперед справу з дуже складним сегментом поезії: піснями і лібрето, ширше – з саунд-поезією. Скажімо, вона є авторкою перекладу лібрето опери «Медіум» Менотті, що стала помітною подією в харківський «Схід Опера». А ще Наталка Маринчак – це потужний проєкт авторської колискової пісні «Новітня Українська Колискова». У межах проєкту пані Наталка написала мистецький нонфікш «Колискова 21 століття Vol.1: що тебе заколисує?», де подала цікавезні розвідки з фольклорних і авторських колискових. І, як тепер я знаю, пані Наталка працює нині над продовженням проєкту. 

Я бачу людей в своєму районі і в центрі бачу. Я ж не сиджу весь час дома, зараз є можливість виїжджати, то виїжджаю. Всі адекватно спокійні, стоять спокійно в чергах. А я в собі відчуваю дуже багато роздратування зараз. Страшно було перші три дні, не тепер. Не можна ж весь час боятися. Є багато способів, щоби уникати страху, бо де найлипкіший страх, там найгірше. Не можна дозволити страху нас руйнувати. (Фізична реакція тіла нікуди не дівається, тебе трусить під обстрілами, але то інше). Я віруюча людина, мені простіше долати страх, у мене є багаторічна молитовна практика, багаторічна медитативна практика і, скажімо так, багаторічна практика відсторонення від реальності. Я письменниця, а ми уміємо йти в інші реальності. Рятують сакральні тексти (і рятуються через сакральні тексти), в них закладений певний ритм – він вирівнює серцебиття, дихання, заспокоює весь організм. Так же нас заспокоюють будь-які механічні методичні дії. Перші три дні я мила підлогу, наприклад, несамовито мила підлогу. Все, щоби не дати страху тебе зруйнувати, не дати паніці зробити з тебе тваринку, залишити лише людино-оболонку.

З прозою складно пишу те, що треба записати-зафіксувати з власного досвіду. Поезії же пишеться багато, з першого дня пишеться.  

Перший день був дивним. У мене був вимкнений телефон, я випила пігулки і міцно заснула, тож початок вторгнення проспала. Не чула вибухів. А коли побачила в телефоні стоси повідомлень, зрозуміла: щось не те. Сіла подивилася наліво подивилася направо ясно, що бігти нікуди не буду. Для втечі треба розібратися в ситуації, а я людина повільна (навіть мій блог називається «Неспішність справжність»). А що там було зрозумілим у перший день: куди бігти, хто підтримає? Сіла попила чаю помолилася проаналізувала, скільки маю і скільки треба корму для тварин. У мене три тваринки: кішка і дві собаки кане-корсо і мопс, собаки старі і непідйомні, кане-корсо то взагалі дванадцятирічна. Мені здається, на цю стареньку війна вплинула більше, ніж на мене. Я думала про тварин і як їх забезпечити. 

А тим часом зідзвонювалися всією сім’єю і вирішували, хто, що, коли, як робитиме. Прийняли рішення, що зрештою всім приходити треба буде до мене, у мене приватний будинок, можна їжу хоча б на вогнищі у дворі зробити, якщо треба буде. І було ясно: ані брат із невісткою, ані батьки нікуди не виїздлять. Батько в Харкові відома людина, настоятель першого в Харкові українського храму, Храму святого Іоанна Богослова: це наша земля, ніхто нікуди не біжить. Батьки мене в цьому переконувати і не намагалися, знають, яка я вперта. А на другий день до мене переїхала контужена подруга, якій прилетіло просто в хату, на кухню. То я її разом із кицькою забрала до себе. 

Відсутність дітей і чоловіка не означає автоматично, що ти піклуєшся виключно про себе саму, радше навпаки. Піклування це людяність, просто: людяність. Піклування викликає у нас сльози розчулення, коли підбираємо кота на вулиці, коли телефонуємо мамі: «Мамо, я тебе люблю», хоча страшно розсварилися з нею напередодні, коли варимо борщ для людини, яка не може собі зараз його приготувати. За сім днів до війни у мене завершився курс медикаментозного лікування депресії, що тривала рік до того. Моє сприйняття піклування було дуже загостреним. Піклування – це спитати «як ти?». Великий друшляк ця депресія, ще більший друшляк вторгнення: просіяло всіх друзів, один лишився, лише один, який ходив до мене кожного дня і просто перевіряв, чи я в порядку. Піклування це принести хліба, привезти води. Піклування це просто обійняти. А зараз ще й не ставити тривожних питань, особливо, якщо знаєш: людина знаходиться в небезпечному місці. Замість того, щоби сказати: «Я за тебе переживаю» у нас радше почнуть волати: «Тобі! терміново! потрібно! виїхати!».  Просто спитай: «Як ти?», цього досить.

Так часто не встигаємо і забуваємо сказати: «Спасибі за те, що ти робиш. Дякую за те, що ти є».  

Сильно бракує обіймів. Але можна обніматися з кицькою і великою собакою. Взагалі на них непогано можна потренуватися, як то піклуватись про людину і любити людину. В перші дні обіймів не вистачало сильно і суто фізично. Я говорю до свого друга з Ірландії: «Приїдеш і обіймеш мене, але врахуй, що якість цих обіймів для нас із тобою буде геть різна». Якість спілкування, якість взаємодії за цей місяць сильно змінилися. Зустрічаю випадково людину в церкві хлопця, з яким із другого курсу університету не бачилися. Я майже не плачу, а тут обійняла і ридаю тихо. Що свій, що тут, що поруч, що живий і має спільні цінності. Плачу зараз тільки від розчулення. Але якщо дам волю і плакатиму, коли хочеться, то нічого від мене не залишиться. Пробиває, звісно: читаю пости Сергія Жадан бігає по Харкову, допомагає і от уже реву: над містом майорять наші прапори, і виявляється, що для нас це найважливіше.

У меседжері спілкуюся з дівчатами, які сидіть по підвалах у більш небезпечних районах Харкова. Десять дівчат. Вони пишуть мені, я знаходжу в собі сили їм відповідати, бо розумію: там гірше, там страшніше, там ресурсу відновлення нема взагалі. Тут теж, мені для повного відновлення треба побути в абсолютній тиші, а це неможливо, це уже більше місяця неможливо. Вичерпуюся, виснажуюся. З подругою і покричали одна на одну, і поплакали, і посварилися, і помирилися по кілька разів. Справжня дружба невтручання і ще певна залежність, інтеграція навіть. А це все зовнішня напруга, не претензії одна до одної, прийшла ця напруга ззовні і треба її десь подіти. Я кричу на свою собаку. Це неправильно, але необхідно мені. Добре, що маю будинок, а не квартиру: можу вийти надвір, щось поробити руками, помахати мітлею, почистити сніг (коли завалювало). Вечорами щось малювала, щось вишивала робила те, що дає стабільність, методичність, заспокоює.  

За останній тиждень-два я бачила людей в набагато більш гіршому стані. 

Спати не можу, не дуже. Перші дні майже взагалі не спали. А тепер наче і спиш, але не спиш: вуха нашорошені, кожен порух і вітерець, кожне гупання і нявкання котів будить –  і прокидаюся повністю щоразу о п’ятій ранку. 

Одна з моїх ланок піклування: дізнаюся, кому треба книжки (у мене залишалися мої книжки на продаж, а тепер на подарунок), підписую і відаю тим, хто може читати. Сама читати не можу. Зараз великий сплеск поганої поезії пішов на тлі війни. Вона патріотична, щира, вона тааакккааа, але вона погана. Мене від поганої поезії кривить: скролю стрічку, бачу і за що мені це, Господи?! Читаю пабліки, ігнорую при цьому занадто емоційні висловлювання вони дестабілізуються, розхитують. Не дай бо’ почати мені зайвий раз хвилюватися: як кожна порядна відьма, я маю бути в спокої. Бо як же інакше зможу захищати те, що мені тут дане!    

Харківські відьми, питаєте? Ну от так, як працює наше ВПО, тьфу-тьфу-тьфу… Ми націлені на перемогу більше, ніж на шкоду ворогу. Але особисто я побажала уже до сьомого коліна. З першого дня вимити все чистенько, приготувати якісь українські ритуальні страви. У нас був і борщ, і невідомими чином сало з’явилося, і часник. У мене продуктів цих до того не було, тихенько споживала собі йогурти з вівсянкою. А тут раптом все знайшлося. Їжа, ритуали енергоресурсні штуки. Такі ж, як і поезія. Я працюю на новітніми колисковими. І розумію, що готую відразу другу і третю частину «Колискової 21 століття. Що тебе заколисує?». Пишу колискові ворогу, не одну уже склала. Наші композитори творять до пісень музику, може статися, що їх виконаються в Іспанії скоро (ми готуємо там благодійний концерт). Приспаймо воріженьків. Ця магія вона звільняє від внутрішньої руйнуючої сили: відправила зло до зла і сидиш хороша.   

Зараз війна. Зараз все, щоби ти не зробив це нормально, для тебе це нормально, це правильний твій вибір. Без того не вірша не напишеться, ні йогурту не скваситься, ні зерна посіється, ні виживеться. 

Наталка Маринчак оприлюднила на днях на своїй сторінці в фейсбуці нові поезії нові поезії. Нереальної туги і потужності вірш-замовляння. Ви ж тільки послухайте! Точніше: почуйте.

наші вишивки
наче насічки червоні на білому тілі
наче рани посічені склом
уламками залізяччя
шматками бетону
ось тут бачиш пташечка є
червона
це мені прилетіло
і пам’ятає про це моя прабабця
ось тут чорна риска 
довга така боріздка
чорного опіку чорної посівної
чорної туги моєї прапращурки

за моєю тугою
а отут каже моє коріння 
над червоним посіченим
над чорним обпеченим
як над тілом понівеченим і вбитим
висадимо найкращі
найболючіші квіти
і я опираюсь недовго
беру до рук нитку і голку
і вишиваю

ось земля моя
ось довга моя дорога
ось пагорб у квітах
ось вода якої треба було не згубити
ось талий сніг який ми пили
ось вогонь який дав нам жити
ось кров моя
долилась до старого світу
ось тіло моє
схилилось

Господи
я буду й надалі
вишивати
всі болі мого народу
проживати
на цю нитку ми всі нанизані
ось слід червоний моєї нескореності
ось слід чорний моєї сили
і всі мої переможні квіти
що зможуть і землю і серце вкрити
ніжними пелюстками
тонкими пагонами гнучкими стеблами 
прозорими покривалами
міцними ребрами
     

Текст: Ганна Улюра

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.